— Можеш приходити до мене в кабінет у будь-який час, Еуд-Хільде, — сказав він і відразу ж відчув легкий острах: чи точно її звуть Еуд-Хільде? — Бідолаха, — додав Браннхьоуґ і подав знак принести ще вина. — Найсумніше в цій справі — що він безперечно правий. «Нортрашип» створили, щоб управляти тією частиною норвезького торговельного флоту, яка не перейшла до рук німців. У цієї організації були як політичні, так і комерційні завдання. Наприклад, британці за право використовувати норвезькі кораблі сплачували компанії велику надбавку за ризик. Але замість того, щоб платити безпосередньо морякам, вони переказували гроші в касу пароплавства. Йдеться про кілька сотень мільйонів крон. Моряки намагалися відсудити свої гроші, але програли справу у Верховному суді в п’ятдесят четвертому. Аж у сімдесят другому стортинґ визнав, що вони таки мають права на ці гроші.
— Цей чоловік, зрозуміло, жодних грошей не отримував. Бо, як він каже, ходив у Жовтому морі і потрапляв під японські торпеди, а не під німецькі.
— А як він себе назвав?
— Конрад Оснес. Секундочку, зараз я покажу вам цього листа. Він залишив нам рахунок з відсотками та процентами з відсотків.
Вона нахилилася над сумкою. Він подивився на її мляві плечі. Їй треба більше займатися зарядкою, подумав Браннхьоуґ. Скинути кілограмів чотири, і Еуд-Хільде буде пампушечкою, а не товстухою.
— Гаразд, — зупинив її Браннхьоуґ. — Мені необов’язково дивитися на нього. «Нортрашип» приписаний до Міністерства торгівлі.
Вона підвела на нього очі.
— Але він наполягає на тому, що саме ми винні йому ці гроші. І дав нам двотижневий термін, щоб ми їх йому віддали.
Браннхьоуґ засміявся:
— Он як? А чому це він шістдесят років мовчав, а тут раптом захапався?
— Про це він не казав. Тільки додав, що якщо ми йому не заплатимо, то матимемо клопіт.
— Ну ти скажи! — Браннхьоуґ почекав, поки офіціант наллє їм обом вина, потім нахилився до Еуд-Хільде: — Терпіти не можу клопіт, а ти?
Вона засміялася, зніяковівши.
Браннхьоуґ підняв келих.
— Я все думаю, що робити з цим старим, — сказала вона.
— Забути, — відповів він. — А от я думаю про інше, Еуд-Хільде.
— Про що?
— Ти бачила заброньований за нами номер у цьому готелі?
Еуд-Хільде знову засміялася і відповіла, що ні, не бачила.
ЕПІЗОД 38
Харрі важко крутив педалі й упрівав. У залі було вісімнадцять суперсучасних велотренажерів, на всіх сиділи огрядні, красиві городяни і дивилися на німі телеекрани під стелею. Харрі дивився на Елізу в «Останньому герої». Вона рухала губами, кажучи, що не може вигнати Поппе. Харрі знав це. Він уже дивився цю серію.
«That dorit impress me much!»[41] — пролунало з колонок.
«Мене теж», — подумав Харрі, якому не подобались ані гучна музика, ані звук власного важкого дихання. Він міг би відвідувати безкоштовно поліцейський тренажерний зал, але Елен переконала його записатися до центру «САТС». На таке він ще міг погодитися, але коли вона спробувала записати його на аеробіку, він сказав «стоп!». Рухатися під попсову музику в натовпі людей, яким ця музика подобається, і слухати, як інструктор з нервовою усмішкою підбадьорює розумуваннями на зразок: «Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися!» — все це здавалося Харрі незбагненним добровільним приниженням. Головною перевагою центру «САТС» було те, що тут можна було одночасно тренуватися і дивитися «Останнього героя», і ще — не бачити Тома Волера, який більшу частину вільного часу стирчав у поліцейському тренажерному залі. Оглядівши зал, Харрі зауважив, що й сьогодні він серед відвідувачів найстарший. В основному тут були дівчата, які слухали плеєри і час від часу кидали погляд у його бік. Ні, вони дивилися не на нього — просто поряд з ним, у сірому светрі з капюшоном і без єдиної краплі поту на лобі, сидів найвідоміший у Норвегії комік. На панелі спідометра перед Харрі висвітилося повідомлення: «Чудовий темп!»
«І препоганий одяг», — подумав Харрі, подивившись на свої розтягнуті брудні спортивні штани, які йому постійно доводилося підсмикувати, бо мобільник на поясі весь час стягав їх униз. А стоптані кросівки «Адідас» були застарі як на те, щоб мати модний вигляд, проте недостатньо рвані, щоб здаватися хіповими. Футболка з Джоєм Дівісоном, що колись виглядала цілком благопристойно, зараз говорила тільки про те, що її власник уже давно не орієнтується в світі музики. Але повною мірою свою недоладність Харрі відчув, тільки коли щось зненацька несамовито запищало і на нього звернулися всі сімнадцять поглядів — і погляд коміка також. Харрі зняв з пояса маленьку кляту пекельну машинку: