— Холе.
«Okay, so youre a rocket scientist, that dorit impress…»[42]— Це Юль. Я перебив вам заняття?
— Ні, це просто музика.
— Ви дихаєте, як загнаний кінь. Зателефонуйте мені, коли почуватиметеся краще.
— Я почуваюся чудово. Просто я в тренажерному залі.
— Гаразд. У мене для вас добрі новини. Я прочитав ваш звіт з Йоханнесбурга. Чому ви не сказали мені, що він бував у Зеннхаймі?
— Урія? Хіба це так важливо? Я навіть не був упевнений, що правильно записав назву, я обшукав увесь атлас Німеччини, але жодного Зеннхайма не знайшов.
— Спочатку відповім на запитання: так, це важливо. Якщо у вас ще є сумніви в тому, що людина, яку ви шукаєте, — колишній легіонер, можете їх відкинути. Це точно на сто відсотків. Зеннхайм — маленьке містечко, і якщо норвежці коли й бували там, то тільки у війну. Там вони проходили навчання перед тим, як вирушити на Східний фронт. А в атласі Німеччини ви його не знайшли, бо Зеннхайм не в Німеччині, а у французькій провінції Ельзас.
— Але…
— У ході історичних змін Ельзас у різні часи належав то Франції, то Німеччині, тому там і розмовляють німецькою. Те, що ця людина бувала в Зеннхаймі, істотно звужує коло пошуку, адже там навчалися лише вояки полків «Нурланн» і «Норвегія». А ще краще — я можу дати вам ім’я людини, яка була в Зеннхаймі і напевно захоче вам допомогти.
— Справді?
— Колишній вояк полку «Нурланн». Він добровільно перейшов до Опору сорок четвертого року.
— Оце так-так!
— Він виріс на одинокім хуторі, його батьки й брати були переконаними квіслінгівцями, вони й змусили його піти добровольцем на фронт. Він ніколи не був справжнім нацистом і в тисяча дев’ятсот сорок третьому втік під Ленінградом. Невдовзі потрапив у полон до росіян, потім деякий час воював на їхньому боці, а далі через Швецію перебрався до Норвегії.
— І ви йому довіряєте?
Юль засміявся:
— Цілком.
— А що в цьому смішного?
— Це довга історія.
— Я не поспішаю.
— Ми йому наказали ліквідувати декого з його сім’ї.
Харрі облишив крутити педалі.
— Коли ми зустріли його в Нурмарку, на північ від Улле-волсетера, то спочатку не повірили йому, гадали, він засланий, і хотіли його розстріляти. Але в нас були свої люди в поліцейському архіві в Осло, і вони, перевіривши його історію, сказали, що він дійсно пропав на фронті і підозрювався в дезертирстві. Інформація про його родину підтверджувалася, у нього були з собою документи, які підтверджували, що він дійсно той, за кого себе видає. Але все це, звичайно, могли сфабрикувати німці, і ми вирішили влаштувати йому перевірку.
Пауза.
— І що? — запитав Харрі.
— Ми залишили його в лісовому будиночку, поруч не було ні наших, ні німців. Хтось запропонував наказати йому ліквідувати кого-небудь з його братів-фашистів. Головне було побачити, як він на це відреагує. Коли йому давали наказ, він не промовив на те жодного слова, а коли ми прийшли до нього наступного дня, він кудись запропав. Ми були впевнені, що він утік, та за два дні він знову з’явився. На запитання, де він був, відповів, що в рідному домі, в Гюдбрансдалі. За кілька днів по тому звідти надійшли вісті: одного брата знайшли в коморі, другого — в стайні, батьки лежали у вітальні.
— О Боже, — сказав Харрі. — Та він божевільний.
— Авжеж. Ми всі були тоді божевільні. Такими нас зробила війна. Ми не згадували про цей випадок ні тоді, ні потім.
І прошу вас, ви теж.
— Зрозуміло, я не буду. Де він живе?
— Тут, в Осло. Здається, в районі Холменколлена.
— І як його звуть?
— Фьоуке. Сіндре Фьоуке.
— Добре. Я з ним поговорю. Дякую, пане Юль.
На екрані крупним планом виник зарюмсаний Поппе, який посилав вітання своїй родині. Харрі знову причепив телефон на пояс, підсмикнув штани і пішов зважуватися.
«… Whatever; that don’t impress me much…»[43]
ЕПІЗОД 39