— Я гадаю, достатньо стислого усного резюме, — промовляє він.
— Гаразд.
— Я тільки хотів би перше сказати… — почав статс-секретар.
— Може, дамо Мейрику закінчити, а далі ти говоритимеш, скільки тобі заманеться, Бьйорне?
Браннхьоуґ уперше назвав статс-секретаря на ти.
— СБП вважає, що загроза замаху чи іншого каліцтва існує, — сказав Мейрик.
Браннхьоуґ посміхнувся. Впівока зиркнувши на Анну Стьорксен, він помітив, що вона зробила те саме. Спритна дівиця, чудово склала іспит з права, незаплямлений бюрократичний послужний список. Може, варто коли-небудь запросити її з чоловіком до себе на обід? Браннхьоуґ з дружиною жили в просторій віллі, зробленій з колод, край кордону з Нурберґом. Тільки лижі надягнув — і починай прогулянку. Бернт Браннхьоуґ любив свою віллу. Але його дружині вона здавалася занадто похмурою, старе темне дерево її пригнічувало, і ліс довкола їй зовсім не подобався. Так, запросити на обід! Старі колоди й форель, яку він сам наловить. Це буде правильний сигнал!
— Дозвольте вам нагадати, що чотири американські президенти загинули від рук убивці. Авраам Лінкольн у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому році, Джон Гарфілд у тисяча вісімсот вісімдесят першому, Джон Кеннеді в шістдесят третьому і е-е… — Мейрик обернувся до жінки з високими вилицями і по її губах прочитав забуте ім’я. — Еге ж, Мак-Кінлі. У е-е…
— Дев’ятсот першому, — добродушно посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на годинник.
— Правильно. Але впродовж американської історії були й інші замахи. На Гаррі Трумена, Джеральда Форда та Рональда Рейгана під час президентства також влаштовувалися серйозні замахи.
Браннхьоуґ кашлянув:
— Ви забуваєте, що в нинішнього президента кілька років тому стріляли. Чи, принаймні, обстріляли його будинок.
— Це правильно. Та ми не розглядаємо подібні інциденти. Їх надто багато. Я дозволю собі сказати, що за останні двадцять років на кожного американського президента було здійснено по дюжині замахів, а то й більше, просто преса про це не вельми пише.
— А чому? — Начальнику поліцейського відділку Бярне Мьоллеру здалося, що він запитав про себе, і він дуже здивувався, почувши власний голос. Він проковтнув слину, помітивши, що всі уважно дивляться на Мейрика, чекаючи відповіді, але допомогти нічим не міг і безпорадно глянув на Браннхьоуґа. Радник утішливо підморгнув йому.
— Ну, як вам відомо, зазвичай про розкриття замахів не дзвонять в усі дзвони, — сказав Мейрик і зняв окуляри. Вони скидалися на окуляри інспектора Дерріка з фільму, окуляри-хамелеони, такі дуже люблять рекламувати в каталогах. — До того ж, як відомо, замахи майже так само заразні, як самогубства. Крім того, ми, сищики, не любимо розповідати про наші методи.
— Які охоронні заходи плануються? — перервав його статс-секретар.
Жінка з високими вилицями простягла Мейрику аркуш. Той начепив окуляри й почав читати:
— У четвер прибудуть вісім співробітників спецслужб, і ми почнемо прочісувати готелі, вивчати маршрут поїздки, перевіряти на благонадійність тих, хто буде безпосередньо поряд з президентом, та інструктувати наших поліцейських. Я думаю, що додатково ми залучимо людей з Румеріке, Аскера та Берума.
— Для чого? — запитав статс-секретар.
— Переважно для охорони. Американського посольства, готелю, де житиме супровід, автопарк…
— Коротше кажучи, всіх, крім президента?
— Цим займатиметься безпосередньо СБП. І спецслужби.
— Щось я не йму віри, що вам хочеться займатися охороною, Курте, — посміхнувся Браннхьоуґ.
Кажучи це, Курт Мейрик силувано всміхнувся. У 1998 році, під час наради міністрів економіки в Осло, СБП відмовилася виставляти охорону, посилаючись на те, що, за їхніми даними, «ризик був мінімальний». На другий день конференції управління у справах іноземців звернуло увагу МЗС на те, що один з норвежців, затверджений СБП на посаду шофера для хорватської делегації, — боснійський мусульманин. Він приїхав до Норвегії в 70-х і отримав норвезьке громадянство, але в 1993 році його батьки та четверо братів і сестер загинули внаслідок різанини, влаштованої хорватами в Мостарі, в Боснії-Герцеговині. В його квартирі під час обшуку знайшли дві ручні гранати та лист самогубця, який він написав власноруч. Звичайно, журналісти про це не пронюхали, але він дістав таку прочуханку, що подальша кар’єра Курта Мейрика висіла на волоску, і коли б не Бернт Браннхьоуґ… Справу зам’яли після того, як хлопець, що безпосередньо затверджував персонал, написав рапорт про відставку. Браннхьоуґ уже геть забув, як звали того молодого поліцейського, та відтоді співпраця з Мейриком ішла через силу.