— Двадцять хвилин. Він не повертається, — сказав Сіндре. — Він здох. Він мертвий, як гнилий оселедець.
— Заткнися! — Гюдбранн зробив крок до Сіндре, який відразу ж випрямився. Але хоча Сіндре був не менш ніж на голову вищий, було видно, що йому зовсім не хочеться битися. Він добре пам’ятав, як кілька місяців тому Гюдбранн убив росіянина. Ніхто й гадки не мав, що добрий, обачливий Гюдбранн може бути таким шалено жорстоким! Росіянин непомітно прослизнув до їхнього окопу через два секрети і перебив усіх, хто спав у найближчих укриттях. В одному — голландців, у другому — австралійців, до того, як дістався до їхнього бліндажа. Їх відділення врятували воші.
Воші в них були всюди, але особливо там, де тепло: під пахвами, внизу живота, під колінами. Гюдбранн, що лежав ближче за всіх до виходу, не міг заснути: йому боліли ноги від так званих «вошивих ран», відкритих ран завбільшки з п’ятак, усіяних по краях паразитами, які вже геть пообпивалися його крові. Гюдбранн вихопив багнета, марно намагаючись зішкребти з себе цю бридку нечисть, коли в дверях з’явився росіянин, який ще мить — і всіх би їх перестріляв. Гюдбранн побачив тільки його силует, та відразу зрозумів, що це ворог, розпізнавши контури піднятої гвинтівки Мосіна. І одним цим тупим багнетом Гюдбранн так покремсав росіянина, що, коли вони потім витягали тіло нагору, крові в ньому вже не було.
— Заспокойтеся, хлопці, — сказав Едвард, відтягаючи Гюдбранна вбік. — Тобі б поспати трохи, Гюдбранне, вже година минула відтоді, як тебе час змінити.
— Я піду пошукаю його, — сказав Гюдбранн.
— Нікуди ти не підеш!
— Ні, я…
— Це наказ! — Едвард схопив його за плече. Гюдбранн спробував був вирватися, та командир тримав його міцно.
Гюдбранн заговорив високим голосом, що аж тремтів від хвилювання:
— А раптом він поранений?! А раптом він просто застряг у колючому дроті?!
Едвард поплескав його по плечу.
— Скоро світанок, — сказав він. — Тоді ми все й дізнаємось.
Він подивився на інших вояків, які мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Хлопці знову почали перетоптуватися з ноги на ногу і про щось бубоніти між собою. Гюдбранн бачив, як Едвард підійшов до Халлґріма Дале, щось прошепотів йому на вухо. Дале вислухав його і спідлоба скоса подивився на Гюдбранна. Гюдбранн чудово розумів, що це означало. Наказ не спускати з нього ока. Якось пройшла чутка, що вони з Даніелем більше, ніж просто хороші друзі. І цим не можна було пишатися. Мускен тоді прямо запитав їх: чи правда, що вони вирішили дезертирувати разом? Звичайно, вони сказали «ні», а ось тепер Мускен вирішив, що Даніель скористався можливістю ушитися! А тепер згідно з планом Гюдбранн піде «шукати» товариша, і вони перейдуть на той бік разом. Гюдбранна розбирав сміх. Звісно, приємно було б поринути в далекі мрії про їжу, тепло й жінок — про що віщав над золотистим полем бою облесливий голос з російських гучномовців. Але вірити в це?
— Можу закластися, що він не повернеться, — заявив Сіндре. — На три добових пайка, ну як?
Гюдбранн витягнув руки по швах, перевіряючи, чи на місці багнет.
— Nicht schissen, bitte![8]
Гюдбранн обернувся — з бруствера йому посміхалася людина в російській солдатській вушанці, з обличчям, закаляним кров’ю. Потім ця людина з легкістю лижника перемахнула через бруствер і приземлилася на лід окопу.
— Даніелю! — закричав Гюдбранн.
— Ей! — сказав Даніель, знімаючи вушанку, ніби вітаючись. — Топрий ветшір!
Усі остовпіло завмерли і дивилися на них.
— Слухай, Едварде, — голосно сказав Даніель. — Тобі б не завадило попрацювати над нашими голландцями. У них там між караулами метрів п’ятдесят, не менше.
Едвард, як і решта, стояв мовчки, як зачарований.
— Ти поховав росіянина, Даніелю? — обличчя Гюдбранна пашіло від хвилювання.
— Поховав його? — перепитав Даніель. — Та я навіть прочитав молитву і заспівав за упокій. А ви хіба не чули? Я впевнений, було чутно й на тім боці.
З цими словами він вискочив на бруствер, сів, здійняв руки до неба і заспівав глибоким, задушевним голосом:
— Великий Боже…
Тут усі розреготалися, Даніель і сам сміявся до сліз.
— Ти диявол, Даніелю! — сказав Дале.
— Ні, тепер я не Даніель. Звіть мене… — Даніель зняв російську вушанку і прочитав на зворотному боці підкладки: — …Урією. Чорт, він теж умів писати. Так, так, хоча він був і більшовик. — Він знову зістрибнув з бруствера і поглянув на товаришів. — Сподіваюся, ніхто не проти звичайного єврейського імені?
На якусь мить запала тиша, а далі прокотилася хвиля реготу. Друзі заходилися один поперед одного ляскати Урію по спині.
ЕПІЗОД 10
На кулеметній позиції було холодно. Гюдбранн надягнув на себе весь одяг, що був, і все одно цокотів зубами й не відчував пальців на руках і ногах. Найбільше мерзли ноги. Він намотав нові онучі, та це не дуже допомагало.
Він пильно вдивлявся в порожнечу. Цього вечора «Івана» щось не було чути. Може, він святкує Новий рік? Може, їсть щось смачне. Баранину з капустою. Або сосиски. Гюдбранн, звичайно, знав, що у росіян немає м'яса, та ніяк не міг позбутися думок про їжу. У них у самих не було нічого, крім беззмінного хліба та сочевичної юшки. Хліб уже давно покрився цвіллю, та вони звикли до цього. А коли він так пропліснявів, що почав розвалюватися на шматки, вони кидали ці шматки в юшку.
— Все одно на Різдво нам дали сосиски, — сказав Гюдбранн.
Даніель цитьнув на нього.
— Сьогодні там нікого немає, Даніелю. Вони сидять і їдять котлети з оленини, 3 брусницею і таким жирним, соковитим соусом. І картоплею.
— Не заводь знову свою шарманку про їжу. Сиди тихо і дивися, якщо ти що-небудь бачиш.
— Але я нічого не бачу, Даніелю. Нічого.
Вони разом сіли, увібравши голови в плечі. На Даніелеві була та сама російська вушанка. Сталевий шолом з емблемою військ СС лежав поруч. І Гюдбранн знав навіщо. Шолом мав таку форму, що під його краї постійно залітав колючий холодний сніг, до того ж зі страшним свистом, що був особливо нестерпний під час чергування.
— Що з твоїми очима? — спитав Даніель.
— Нічого. Я просто іноді погано бачу в темряві.
— І все?
— І не розрізняю деякі кольори.
— Що означає «деякі»?
— Червоний і зелений. Я не бачу між ними різниці, вони в мене зливаються. Я, наприклад, не міг побачити жодної ягідки, коли ми у неділю ходили до лісу по брусницю для печені.
— Досить про їжу, чуєш?!
Вони сиділи мовчки. Десь ген-ген почулася кулеметна черга. Термометр показував мінус двадцять п’ять. Минулої зими кілька днів поспіль трималося мінус сорок п’ять. Гюдбранн утішав себе тим, що в такий холод хоч не заїдали воші, що йому не захочеться чухатися, доки скінчиться його зміна і він повернеться в ліжко під шерстяну ковдру. Але ці тварюки зносили холод краще, ніж він. Якось він з цікавості залишив спідню сорочку на снігу в мороз, і вона пролежала так три доби. Коли він потім узяв її знову і заніс досередини, вона замерзла на крижинку. Та як тільки він потримав її над піччю, вона знов закишіла цими повзучими гадами, і Гюдбранн з огидою кинув її у вогонь.
Даніель кашлянув:
— Гм, а як ви їли цю печеню по неділях?
Гюдбранна не треба було просити двічі:
— Спершу батько різав печеню, статечно, як священик, а ми, молоді, сиділи довкола і дивилися. Потім мати клала кожному на тарілку по два шматки і поливала їх таким брунатним соусом, до того жирним, що їй доводилося час від часу помішувати його, щоб він зовсім не застиг. А ще було багато свіжої, хрумкої брюссельської капусти. Ти б надів шолома, Даніелю. Що, як раптом тобі на голову впаде осколок гранати?
— А якщо ціла впаде? Продовжуй.
Гюдбранн заплющив очі і блаженно посміхнувся:
— На солодке у нас було пюре з чорносливу. Або американське шоколадне печиво з горіхами. Але це не завжди. Їх мати захопила з собою з Брукліна.