— Що ти хочеш сказати? — запитав Едвард, як і раніше стоячи обличчям до Гюдбранна. — За статутом належить носити багнет, а його в тебе сьогодні при собі немає, га?
Гюдбранн мовчав.
— Ти ж управляєшся з цим багнетом, як справжній убивця, Гюдбранне, що, скажеш, просто загубив його, чи не так?
Гюдбранн мовчав.
— Скидається на те, що так воно й є. Гаразд, діставай свій, Дале.
Найбільше за все Гюдбранну зараз хотілося вирвати це величезне, свердляче око з очної ямки командира. Як він зараз був схожий на того щура роттенфюрера! Щура, з щурячими очима і щурячим мозком. Невже він нічого не розуміє?
Ззаду було чути тріск — це тріщала мішковина, яку розтинав багнет, — і важке дихання Дале. Вони обернулися одночасно. Там, у червоних променях нового дня, бридко посміхаючись, на них дивилося бліде обличчя з третім чорним, зяючим оком посеред лоба. Це був Даніель, поза всяким сумнівом.
ЕПІЗОД 14
Бернт Браннхьоуґ поглянув на годинник і насупився. Вісімдесят дві секунда, він на сім секунд відстав від графіка. Отже, він переступив поріг зали засідань, проспівав бадьоре північне «добридень» і всміхнувся своєю знаменитою білосніжною посмішкою чотирьом обличчям, що обернулися йому назустріч.
З одного боку столу сидів Курт Мейрик із СБП і Ракель — у неї була та сама ідіотська шпилька, претензійний костюм і суворий вираз обличчя. Його вразило, що костюм був задорогий як на секретаря. Він усе ще покладався на свою інтуїцію, яка підказувала йому, що вона розлучена, але, можливо, раніше була одружена з багатим чоловіком. Або ж донька багатих батьків? Те, що вона раптом знову з’явилася тут, на засіданні, яке, як попередив минулого разу Браннхьоуґ, має проходити в умовах суворої секретності, вказувало на те, що в СБП вона мала впливовіше становище, ніж йому здалося на перший погляд. Треба б дізнатися про неї більше.
З другого боку столу сиділа Анна Стьорксен разом із цим довгов’язим, худим начальником відділку поліції. Як же його звати? Спершу він витратив понад вісімдесят секунд на дорогу до залу засідань, а тепер не може пригадати ім’я — невже старіє?
У нього раніше навіть думок таких не виникало, це почалося минулого вечора, а тепер от знову! Того разу він запросив Лізу, молоду практикантку, на те, що він називав «надурочним обідом». Потім він запросив її на келих вина до готелю «Континенталь», де для працівників МЗС було заброньовано кімнату для особливо секретних зустрічей. Лізу довго вмовляти не довелося, вона була амбітною дівчиною. Але сеанс не вдався. Старіє? Та ж ні, випадковість, можливо, зайвий келих вина, тільки не старість. Браннхьоуґ відігнав цю думку назад, у підсвідомість, сів.
— Дякую вам за те, що ви всі так швидко відгукнулися і прийшли сюди, — почав він. — Зрозуміло, нема потреби ще раз підкреслювати конфіденційний характер цієї зустрічі, але я вважаю за краще все ж це зробити, оскільки, можливо, не у всіх присутніх тут достатньо досвіду в подібних справах.
Він зиркнув поглядом по всіх, окрім Ракелі, тим самим натякаючи, що останнє зауваження стосувалося саме її. Потім обернувся до Анни Стьорксен:
— Ну, як там ця ваша людина?
Начальник поліції поглянула на нього здивовано.
— Цей ваш поліцейський? — поспішив виправитися Браннхьоуґ. — Здається, його звуть Холе?
Вона кивнула Мьоллеру, який мусив кілька разів відкашлятися, перш ніж почати говорити.
— Взагалі, все нібито гаразд. Тобто він, звичайно, пережив потрясіння. Але… так, — він знизав плечима, ніби показуючи, що не має чогось більш істотного додати до вже сказаного.
Браннхьоуґ підвів недавно начесану брову:
— Я сподіваюся, через це його потрясіння інформація не просочиться?
— Ну, — сказав Мьоллер. Бічним зором він побачив, як начальник поліції швидко обернулася до нього. — Я б так не думав. Він розуміє всю делікатність справи. І звичайно ж, його проінструктували з приводу нерозголошення.
— Те ж саме стосується й інших співробітників поліції, які тоді були там, — поспішила додати Анна Стьорксен.
— Тоді сподіватимемося, що все під контролем, — сказав Браннхьоуґ. — А тепер дозвольте мені повідомити вам останні новини щодо цієї ситуації. Я щойно говорив із цього приводу з американським послом і вважаю, що можу впевнено сказати: ми порозумілися з приводу найголовніших пунктів у цій трагічній справі.
Він окинув поглядом усіх присутніх. Ті дивилися на нього в напруженому чеканні, дожидали, що скаже їм він, Бернт Браннхьоуґ. Від колишнього смутку не лишилося й сліду.
— Посол сказав мені, що стан того агента Служби безпеки американського президента, якого ваша людина, — він кивнув Мьоллеру і начальнику поліції, — підстрелила коло переїзду, стабільний і зараз його життю вже нічого не загрожує. У нього пошкоджено хребет, є внутрішня кровотеча, але його врятував бронежилет. Шкода, що нам не вдалося з’ясувати цього раніше, але зі зрозумілих причин обмін інформацією щодо цього питання зведено до мінімуму. Допустимі лише необхідні роз’яснення в межах вузького кола залучених осіб.
— А де він? — спитав НВП.
— А це вам знати зовсім не обов’язково, Мьоллере.
Він подивився на Мьоллера, той перемінився на лиці. На секунду в кімнаті запала гнітюча тиша. Мало приємного в тому, що комусь завжди доводиться нагадувати: тобі не слід знати більше, ніж треба для роботи. Браннхьоуґ посміхнувся, співчутливо розвівши руками, мовляв: «Я розумію, вам цікаво, але таке життя». Мьоллер кивнув і втупився в стіл.
— Гаразд, — сказав Браннхьоуґ. — Я можу тільки додати, що після операції його перевезуть літаком до шпиталю в Німеччині.
— Ясно. — Мьоллер почухав потилицю. — Е-е…
Браннхьоуґ мовчав.
— Я маю на увазі… кажу, добре було б, якби Холе дізнався про це? Ну, що секретний агент вижив. Це зробило б його становище… е-е… йому б стало легше.
Браннхьоуґ зиркнув на Мьоллера. Не зовсім зрозуміло, до чого той хилить.
— Авжеж, — погодився він.
— А про що ви там порозумілися з американським послом? — нараз запитала Ракель.
— Я саме збираюся до цього перейти, — поспішно відповів Браннхьоуґ. Це дійсно був наступний пункт, але йому не подобалося, коли його так обривали. — Але спершу я хотів би відзначити оперативність Мьоллера й поліції Осло. Якщо вірити звітам, агента доставили до лікарні за якихось дванадцять хвилин.
— Холе та його колега, Елен Єльтен, відвезли його до Акерської поліклініки, — сказала Анна Стьорксен.
— Вони спрацювали на диво швидко, — зауважив Браннхьоуґ. — 3 цим погоджується і американський посол.
Мьоллер і Стьорксен перезирнулися.
— Посол також переговорив зі Службою охорони президента: американська сторона не порушуватиме кримінальної справи. Певна річ.
— Певна річ, — погодився Мьоллер.
— Ми також погодилися з тим, що провина в основному лежить на американській стороні. Цей агент взагалі не повинен був потрапити до квиткової каси. Тобто він повинен був, але про це, зрозуміло, слід було повідомити норвезького офіцера зв’язку. Норвезький поліцейський, який тримав пост на тій ділянці, куди проник цей агент, і який повинен був — пробачте, міг — передати про це офіцерові зв’язку, поводився відповідно до того, що агент пред’явив йому посвідчення. У наказі зазначено, що секретні агенти мають доступ до всіх ділянок безпеки, тому поліцейський не вважав за потрібне повідомляти про це далі по ланцюжку. Зараз ми бачимо, що йому все-таки слід було це зробити.
Він поглянув на Анну Стьорксен — вона не заперечила.
— Хороша новина полягає в тому, що, судячи з усього, інцидент не спричинив якихось серйозних наслідків. Тим часом я зібрав вас не для обговорення того, що ми повинні робити, якщо події розвиватимуться надалі за найкращим сценарієм. Це не набагато краще, ніж просто сидіти склавши руки. Тому давайте забудемо про можливий найкращий сценарій. Адже було б наївно вважати, що про цей прикрий випадок не дізнаються — рано чи пізно.
Він рубав долонями повітря, ніби розбиваючи речення на легкотравні шматки.