— Підар нігер! — прокричав Том. — І співає відповідно.
Елен не відповіла. Періщив такий сильний дощ, що на’віть увімкнені двірники не могли прогнати з лобового скла патрульної машини пелену води, тому контури будинків по вулиці Уллеволсвеєн розпливалися, немов міраж. Сьогодні зранку Мьоллер послав Тома і Елен розшукати Харрі. Вони приходили до нього додому на Софієс-ґате і з’ясували, що у квартирі його немає. Або він не захотів їм відкрити. Або не зміг. Цього Елен боялася найбільше. Вона дивилася, як люди поспішають туди-сюди по тротуару. Їхні фігури теж здавалися химерними, спотвореними, як у кривому дзеркалі.
— Давай ліворуч і тут зупинися, — сказала вона. — Ти можеш почекати мене в машині.
— Радісінько, — сказав Волер. — Терпіти не можу алкашів.
Вона скоса зиркнула на нього, але з виразу обличчя не можна було зрозуміти, кого він має на увазі: ранкових відвідувачів ресторану «Скрьодер» узагалі чи Харрі зокрема. Він зупинився край автобусної зупинки, так що коли Елен виходила, вона помітила, що через дорогу вже побудували кафе-бар. А може, воно давно вже там було, просто вона не помічала. На табуретах уздовж великих вікон сиділи молоді люди у светрах з високими комірами і читали іноземні журнали або просто дивилися на дощ, тримаючи в руках білі кавові чашки і, напевно, розмірковуючи, чи ті вони підібрали меблі, чи той обрали інститут, чи ту людину кохають, чи до того клубу ходять, чи в тому місті Європи живуть.
У дверях «Скрьодера» вона наштовхнулася на чоловіка в товстому плетеному светрі. Алкоголь устиг вже обезбарвити колись блакитні очі, долоні були величезні, як пательні, і чорні від бруду. Коли він, заточившись, проминав Елен, в ніс ударив солодкуватий запах поту і перегару. Всередині ресторану була спокійна ранкова атмосфера. Зайнято лише чотири столики. Елен бувала тут раніше, дуже давно, але, як видно, відтоді нічого не змінилося. На стінах висіли пейзажі старого Осло, і це, разом з брунатними стінами і скляною стелею, додавало закладу певної схожості з англійським пабом. Узагалі кажучи, вельми віддаленої. Дивани й дешеві пластикові столи робили його більше схожим на курильню на пасажирському пароплаві. В кінці залу, спершись на стійку, стояла офіціантка і курила, байдужно роздивляючись Елен. У найдальшому кутку, біля вікна, сидів похнюплений Харрі. Перед ним стояв порожній півлітровий пивний келих.
— Привіт, — сказала Елен, сідаючи навпроти.
Харрі поглянув на неї, кивнув. Ніби весь цей час сидів і чекав її. Відтак знов опустив голову.
— Ми всі намагалися тебе знайти. Заходили до тебе додому.
— Я був удома? — спокійно, без посмішки запитав він.
— Не знаю. Ти зараз удома, Харрі? — Вона кивнула на келих.
Він знизав плечима.
— Він виживе, — зауважила вона.
— Я чув. Мьоллер знову залишив мені повідомлення на автовідповідач. — Говорив Харрі на диво виразно. — Він, щоправда, не сказав, наскільки небезпечна рана. Адже там сила-силенна нервів, здається?
Він схилив голову набік, Елен мовчала.
— Можливо, він просто залишиться паралітиком. — Харрі клацнув по порожньому келиху. — Сколь![16]
— Твій лікарняний буде готовий завтра, — сказала Елен. — І ми знову чекаємо тебе на роботі.
Він швидко підвів голову:
— А я на лікарняному?
Елен кинула на стіл тонку пластикову теку. Зсередини визирав краєчок рожевого паперу.
— Я говорила з Мьоллером. І лікарем Еуне. Візьми собі копію цього лікарняного листка. Мьоллер каже, що після того, як застрелиш кого-небудь на роботі, треба кілька днів, щоб оговтатися. Просто приходь завтра.
Він відвернувся, подивився на вікно з кольоровими рифленими стеклами. Мабуть, такі вікна зроблено було задля безпеки: щоб відвідувачів не можна було побачити з вулиці. На відміну від кафе-бару навпроти, подумала Елен.
— Ну? Ти прийдеш? — запитала вона.
— Знаєш… — Він подивився на неї тим самим затьмареним поглядом, яким дивився щоранку після повернення з Бангкока. — Я б не загадував.
— Все одно приходь. Тебе чекає кілька прикольних сюрпризів.
— Сюрпризів? — Харрі м’яко засміявся. — І що ж це, хотів би я знати? Достроковий вихід на пенсію? Почесна відставка? Чи, може, президент хоче нагородити мене орденом Пурпурового Серця?
Він підвів голову, і цього разу Елен помітила, як налилися кров’ю його очі. Вона зітхнула, відвернулася до вікна. За рифленим склом пропливали безформні автомобілі, ніби в якомусь психоделічному фільмі.
— Навіщо ти себе мучаєш, Харрі? Ти знаєш — і я знаю — і всі знають, що ти не винен! Навіть у Службі безпеки погодилися, що це з їхньої вини нас не проінформували. І що ми — що ти все зробив правильно.
Харрі відповів тихо, не дивлячись на неї:
— Гадаєш, його родина буде тієї ж думки, коли він приїде додому в інвалідному кріслі?
— О Господи, Харрі! — підвищила голос Елен. Упівока вона бачила, що офіціантка за стійкою роздивляється їх з усе більшою цікавістю. Напевно, очікуючи великої сварки. — Завжди є хтось, кому не пощастило, хто виявився крайнім. Харрі, це так, і в цьому немає нічиєї провини. Ти знаєш, що кожен рік гинуть шістдесят відсотків лісових звіряток? Шістдесят відсотків! Харрі, та якщо зупинитися й почати про це думати, то, перш ніж до чогось додумаєшся, сам опинишся серед цих шістдесяти відсотків!
Харрі не відповідав, просто сидів і кивав головою, втупивши очі в картату скатертину, де-не-де пропалену сигаретами.
— Я себе потім ненавидітиму за те, що сказала це, Харрі, але ти зробив би мені велику особисту послугу, прийшовши завтра на роботу. Тільки спробуй мені заперечувати, і я перестану з тобою розмовляти. Ти боятимешся дихнути на мене. Зрозумів?
Харрі встромив мізинець в одну з чорних дір на скатерті. Потім посунув склянку на іншу. Елен чекала.
— Там, у машині, Волер сидить, чи що? — запитав Харрі.
Елен кивнула. Вона чудово знала, що ці двоє терпіти не можуть одне одного. У неї сяйнула рятівна думка, і, трохи повагавшись, Елен вирішила спробувати щастя:
— Взагалі-то він заклався на дві сотні, що ти не прийдеш.
Харрі вдруге м'яко засміявся. Потім знову підвів голову і, підперши її руками, подивився на Елен.
— Не вмієш ти брехати, Елен. Спасибі, що хоча б намагаєшся.
— Та до бісу тебе.
Вона набрала в груди повітря, збираючись іще щось сказати, але передумала. Подивилася на Харрі довгим поглядом, потім знову глибоко зітхнула:
— Гаразд. Узагалі-то це тобі мав би сказати Мьоллер, але скажу я. Тебе хочуть зробити інспектором СБП.
Харрі розреготався. Його сміх був гучним, як рев «Кадиллака».
— Добре, ще трохи тобі потренуватися, і брехати ти, здається, навчишся.
— Але це правда!
— Це маячня. — Його погляд знову блукав по вікну.
— Чому? Ти у нас один з кращих слідчих, ти вже проявив себе неймовірно здібним поліцейським, ти вивчав право, ти…
— Я кажу, це маячня, нісенітниця. Навіть якщо комусь наверзеться раптом така ідіотська ідея.
— Але чому?
— З дуже простої причини. Адже хіба шістдесят відсотків цих — як їх там, цих пташок? — Він відсунув скатертину зі склянкою на край столу.
— Тинівки, — сказала вона.
— Атож! Від чого вони там дохнуть?
— Від голоду. Хижаків. Морозу. Виснаження. Хтось, може, розбивається об скло. Все можливо.
— Гаразд. Але я готовий побитися об заклад на що завгодно — нікому з них не стріляв у спину норвезький поліцейський, який не має ліцензії на носіння зброї, тому що він не здав стрільби. А такого поліцейського слід судити і запроторити в одне місце на термін від року до трьох. Не надто схоже на підвищення по службі, га?
Він підняв келих, грюкнув ним, поставивши на стіл на край скатертини.
— Які стрільби? — незворушно запитала Елен.
Він пильно подивився на неї. У відповідь вона подивилася на нього абсолютно чесними очима.
— Що-що? — перепитав він.
— Я не розумію, про що ти говориш, Харрі.