— Ви можете оплатити все, коли приїдете, — сказала вона, — е-е, а коли вас…
— Як ти й радиш, Бетті. Одного весняного дня.
— Добре. Яка-небудь конкретна дата?
— Звичайно.
ЕПІЗОД 17
Б’ярне Мьоллер зітхнув і виглянув у вікно. Думки витали десь далеко — останнім часом він помічав це за собою все частіше. Дощ перестав, але небо все ще нависало над будівлею поліції дільниці Ґренланн низьким свинцевим склепінням. На вулиці через бурий, мертвий газон шкандибав собака. У Берґені одне місце НВП було вакантне. Термін заявки закінчувався наступного тижня. Він чув від одного тамтешнього колеги, що в Берґені зазвичай за всю осінь дощ буває всього двічі. З вересня по листопад і з листопада до Нового року. Вічно вони перебільшують, ці берґенці. Він там бував сам, і місто йому сподобалося. Там, на відміну від Осло, немає ані натяку на політику, і саме місто маленьке. Мьоллеру подобалося все маленьке.
— Га? — Він обернувся й побачив безнадійний погляд Харрі.
— Ви хотіли пояснити мені, що я маю вважати за благо, що мене переводять.
— Та?
— Це ваші слова, шефе.
— Так, авжеж. Звісно. Ми повинні звикнутися з тим, що не завжди плистимемо однією і тією самою течією, жити однією рутиною. Ми живемо, а отже, розвиваємося. І йдемо далі.
— Далі й далі. СБП — аж трьома поверхами вище в цій будівлі.
— Ні, далі не в цьому сенсі. Шеф СБП, Мейрик, вважає, що ти ідеально підійшов би на ту посаду, яку тобі там приготували.
— А не можна про цю посаду розповісти якось зрозуміліше?
— Не замислюйся над цим, Харрі.
— Ну так, звісно, а можу я задуматися над тим, чому взагалі там, у СБП, вирішили, що я їм потрібний? Я що, схожий на шпигуна?
— Ні-ні.
— Ні?
— Я хотів сказати, так. Тобто не так, але… чому ні?
— Чому ні?
Мьоллер з силою почухав потилицю. Його обличчя почервоніло від злості.
— Чорт, Харрі, ми пропонуємо тобі місце інспектора, зарплату в п’ять разів більшу, жодних нічних чергувань і крихту пошани від наших шмаркачів. Що тебе не влаштовує, Харрі?
— Мені подобаються нічні чергування.
— Нікому вони не подобаються!
— А чому б не зробити мене інспектором тут?
— Харрі! Зроби мені послугу і просто скажи «так».
Харрі повертів у руках паперовий стаканчик.
— Шефе, — сказав він. — Скільки ми вже знаємо один одного?
Мьоллер застережливо підвів угору вказівний палець.
— Не треба. От тільки не починай: «Ми пройшли разом крізь вогонь і воду…»
— Сім років. І сім років я допитую людей, імовірно, найтупіших у цьому місті, але все одно ніхто з них не брехав мені гірше, ніж ви. Я, напевно, дурень, але в мене ще залишилося кілька сірих клітин у голові, і вони працюють на всю котушку. І вони підказують мені, що послужний список до цього підвищення жодного відношення не має. А ще раптом виявляється, що цього року на стрільбах я показав кращий результат у всьому відділі! І зробив це, угробивши агента Секретної служби. І не треба нічого казати, шефе!
Мьоллер, який саме відкрив рота, різко закрив його і демонстративно схрестив руки на грудях. Харрі продовжував:
— Я розумію, що не ви все це придумали. І хоча я не бачу картину цілком, у мене вистачає фантазії, щоб про дещо здогадатися. І якщо я маю рацію, це означає, що мої особисті кар’єрні побажання — справа другорядна. Отже дайте мені відповідь усього на одне питання. У мене є вибір?
Мьоллер кліпав безперестанку. Він знову подумав про Берген. Про зиму без снігу. Про прогулянки всією сім’єю схилами Флейєн недільними вихідними. От де добре ростити дітей! Найстрашніше там — добродушні витівки місцевих хуліганів; і жодної організованої злочинності, жодних чотирнадцятирічних наркоманів. Берґенське поліцейське управління. Авжеж.
— Ні, — відповів він.
— Чудово, — сказав Харрі. — Я й не сподівався. — Він зім’яв паперовий стаканчик і прицілився ним у сміттєвий кошик. — Отже, ви сказали, зарплата вища у п’ять разів?
— І власний кабінет.
— Напевно, добре відгороджений від інших. — Він кинув грудку плавним, завченим рухом руки. — А плата за понаднормову роботу?
— При такій зарплаті? Ні, Харрі.
— Отже, йтиму додому о четвертій. — Паперовий стаканчик упав на підлогу за півметра від кошика.
— Чудово, — сказав Мьоллер з ледь помітною посмішкою.
ЕПІЗОД 18
Був ясний, холодний вечір. Перше, що впало в очі старому, коли він вийшов з метро, було те, як багато ще людей на вулиці. Він завжди вважав, що центр міста безлюдніє надвечір, але під неоновими вогнями вулиці Карла-Юхана сновигали таксі, а туди-сюди тротуарами ходили перехожі. Він стояв край переходу, чекаючи, поки з’явиться зелений чоловічок на світлофорі, а поруч реготала компанія чорнявих підлітків, щось вигукуючи своєю дивною мовою. Напевно, з Пакистану. Чи, може, із Саудівської Аравії. На цьому його думка урвалася — на світлофорі спалахнув зелений, і він рішуче попрямував через дорогу і далі — на підйом, у бік освітленого фасаду Королівського палацу. Навіть і тут були люди, переважно молоді, вони йшли невідь-куди і звідки. Він зупинився передихнути на підйомі коло статуї Карла-Юхана[20], який сидів на своєму коні, задумливо дивлячись униз, на стортинґ і державу, яку він збудував, як і палац позаду себе.
Дощу не було вже більше тижня, сухе листя зашелестіло у старого під ногами, коли він звернув ліворуч і пішов між деревами парку. Він закинув голову, подивився вгору: голе віття виразно вимальовувалося на тлі зоряного неба. Йому раптом навернувся на пам’ять дитячий віршик:
Він подумав про те, що краще б цей вечір був безмісячним. З іншого боку, зараз було легко знайти те, що він шукає: старий дуб, до якого він притулився головою того дня, коли йому сказали, що життя його добігає кінця. Він дивився на його стовбур, підводячи очі вище й вище, до самої крони. Скільки йому може бути років? Двісті? Триста? Може, він виріс ще до того, як Карл-Юхан зійшов на норвезький трон. Але зрештою всякому життю настає кінець. І його життю, і життю дерева, і навіть життям королів. Він став за деревом, так щоб його не було видно з доріжки, і скинув на землю рюкзак. Потім сів навпочіпки, відкрив рюкзак і дістав те, що було там. Три пляшечки розчину гербіциду, який продавець у магазині «Світ заліза» називав «Раундап», і ветеринарний шприц з величезною голкою, яким він розжився в аптеці «Сфінкс». Він сказав, що шприц йому потрібний на кухні, щоб упорскувати жир у м'ясо, але це було зайве, адже провізор тільки байдуже поглянув на нього і напевно забув про це ще до того, як він вийшов з аптеки.
Старий ще раз швидко роззирнувся навсібіч, проткнув довгою голкою пробку однієї пляшки і, потягнувши за ручку, набрав повний шприц блискучої рідини. Він обмацав рукою кору дерева і, знайшовши в ній тріщину, увіткнув туди голку. Це було не так уже й легко, як він думав, треба було чимало зусиль, щоб увігнати голку в тверду деревину, він повинен був дійти до камбію, до нутрощів дерева, його життєвих органів. Він ще сильніше натиснув на шприц. Голка затремтіла. Чорт! Її не можна було зламати, бо іншої він не мав. Голка помалу пішла всередину, але через кілька сантиметрів уперлася. Хоча було холодно, він спітнів. Він знову схопився за шприц, щоб навалитися на нього з новою силою, але раптом почув шурхіт листя на доріжці. Він випустив шприц. Шурхіт наближався. Він заплющив очі і затамував подих. Коли він знову їх розплющив, то встиг помітити, як у кущах, за якими виднілася Фредрікс-ґате, зникли дві постаті. Він видихнув і знову вхопився за шприц. «Хай буде так: або пан, або пропав», — думав він, навалюючись щосили. Він уже чекав, як зараз голка хрусне і зламається, але вона увійшла глибше. Старий витер піт з чола. Далі буде легше.
За десять хвилин він устиг упорснути дві пляшечки цього розчину і вже готовий був упорснути третю, коли почув поряд голоси. Дві постаті вийшли з-за кущів, і він подумав, що це, мабуть, ті самі, яких він бачив.
20
Карп XIV Юхан (Бернадот) — король Швеції та Норвегії (1814–1844), за часів правління якого в цих країнах панував мир і процвітання