Старий похитав головою:
— Гвинтівка Меркліна.
— Меркліна?
Старий кивнув.
— Це який іграшкові паровозики робить?
На зморшкуватому обличчі під капелюхом з’явився якийсь просвіт. Напевно, старий посміхався.
— Якщо не зможеш мені допомогти, скажи про це зараз. Можеш залишити собі цю тисячу, і більше ми про це не говоримо, я піду звідси, тож ми більше не побачимося.
Сверре відчув прилив адреналіну. Це вам не звичні теревені про сокири, дробовики, динаміт та іншу дурницю. Це вже серйозно. Дід говорить про солідні речі.
Хтось увійшов до піцерії. Сверре поглянув поверх плеча старого. Ні, це не хлопці, це якийсь алкаш у червоному плетеному светрі. Якщо він не канючитиме пива, проблем з ним не буде.
— Я подивлюся, що зможу зробити, — сказав Сверре і взяв тисячну купюру. Він не зрозумів, що сталося — рука старого блискавично вчепилася в його руку, ніби орлиними пазурами, і прикувала її до столу.
— Я тебе не про це питаю. — Голос був крижаний і скрипучий, як наст.
Сверре спробував звільнити руку, але не зміг. Він не міг вирватися з пальців якогось старигана!
— Я питаю, чи можеш ти допомогти мені, і я хочу почути «так» або «ні». Утямив?
Сверре відчув, як у ньому пробуджується шаленство, старий ворог і друг. Але поки що його більше цікавило інше — десять тисяч крон. Ця людина може йому допомогти, це не проста людина. Справа буде морочлива, та у Сверре було відчуття, що старий не поскупиться на чайові.
— Я… я можу тобі допомогти.
— Коли?
— За три дні. Тут. У цей самий час.
— Бредня! Та ти не знайдеш такої гвинтівки за три дні. — Старий відпустив його руку. — Біжи краще до того, хто може тобі допомогти, а той хай іде до того, хто може допомогти йому, а за три дні ми зустрінемося тут і обговоримо, коли й куди ти її принесеш.
Сверре лежачи вижимав сто двадцять кілограмів — як цей худий стариган зміг…
— Але, звичайно, гвинтівка з доставкою коштує певну суму. Тому за три дні ти отримаєш решту своїх грошей.
— Он як? А якщо я просто візьму гроші…
— Тоді я повернуся і вб’ю тебе.
Сверре покрутив зап’ясток. Йому чомусь не хотілося заглиблюватися в цю тему.
Крижаний пронизливий вітер підмітав тротуар перед телефонною будкою коло сауни на вулиці Торгґата, поки Сверре Ульсен тремтячими пальцями набирав номер. Чорт, як же холодно! У нього вже геть закоцюбли ноги в дірявих чоботях. На тому кінці взяли слухавку.
— Алло?
Сверре Ульсен проковтнув слину. Чому від цього голосу йому завжди ставало так не по собі?
— Це я, Ульсен.
— Кажи.
— Тут одному потрібна рушниця. Марки «Мерклін».
Жодної відповіді.
— Ніби як та компанія, яка робить іграшкові паровози, — додав Сверре.
— Я знаю, що таке «Мерклін», Ульсене. — Голос на тому кінці був рівним і байдужим, але Сверре відчував у ньому презирство. Він промовчав, тому що хоча й ненавидів чоловіка на тому кінці дроту, ще сильніше він його боявся, чого не міг не усвідомлювати. Дуже небагато хто з його товаришів чули про нього, і навіть Сверре не знав його справжнього імені. Але через свої зв’язки цей чоловік не раз виручав і Сверре, і його приятелів. Це, звичайно, було заради Справи, а не тому, що той почував особливу симпатію до Сверре Ульсена. Та й сам Сверре, якби мав інші.варіанти, ніколи б не звертався до цієї людини.
Голос:
— Хто просить і навіщо йому зброя?
— Один старий, ніколи його раніше не бачив. Сказав, що він один з нас. А кого саме він хоче ухекати, я не питав. Може, й нікого. Може, гвинтівка йому, щоб…
— Заткнися, Ульсене. Він був схожий на людину, в якої є гроші?
— Він був добре одягнений. І він дав мені штуку, щоб я тільки сказав, чи зможу я допомогти йому.
— Він дав тобі штуку не щоб ти сказав, а щоб не патякав.
— Ну так, напевно.
— Цікаво.
— Я з ним побачуся знову, за три дні. До цього часу він хоче знати, змогли ми її відшукати чи ні.
— Ми?
— Так, адже…
— Ти хотів сказати, чи зможу я її знайти?
— Звичайно. Але…
— Скільки він платить тобі за решту роботи?
Сверре вагався:
— Десять штук.
— І стільки ж ти отримаєш від мене. Десять. Якщо оборудка вигорить. Зрозумів?
— Зрозумів.
— За що ти отримаєш десять штук?
— За те, щоб я не патякав.
Коли Сверре поклав слухавку, він уже не відчував пальців. Потрібні нові чоботи. Він стояв і дивився, як вітер підняв у повітря порожній безвільний пакетик з-під чіпсів і погнав його між автомобілів у напрямку вулиці Стурґата.
ЕПІЗОД 20
Скляні двері піцерії «У Герберта» зачинилися за спиною старого. Він стояв на тротуарі й чекав. Повз нього пройшла закутана в хіджаб пакистанка з дитячою коляскою. Перед ним проносилися авта, і в їхніх миготливих вікнах він бачив віддзеркалення самого себе і великих вікон піцерії за спиною. Ліворуч від вхідних дверей скло було заклеєне навхрест білою клейкою стрічкою, ніби це вікно якось намагалися висадити. Білий візерунок тріщин на склі нагадував павутину. За склом він бачив Сверре Ульсена, який усе ще сидів за тим самим столом, за яким вони зараз обговорювали деталі операції. Вантажний порт у Бйорвіку за три тижні. Пірс номер 4.
О другій годині ночі. Пароль: «Voice of an angel»[23]. Очевидно, назва якоїсь популярної пісні. Він ніколи її не чув, але назва була відповідною. А от сума не виявилася настільки відповідною. Сімсот п’ятдесят тисяч. Але він і не думав обговорювати її. Тепер головне — щоб вони виконали свою частину оборудки, а не пограбували його там, у порту. У розмові з тим молодим неонацистом, звертаючись до його сумлінності, він сказав, що воював на фронті. Але чи повірив той йому?
І чи означало це взагалі що-небудь? Він навіть вигадав історію про те, як він служив, на випадок, якщо хлопець почне розпитувати. Але той не питав.
Ще кілька автомобілів промайнули повз нього. Сверре Ульсен і далі сидів, але якийсь інший відвідувач підвівся і в цю секунду хитливою ходою рушив до виходу. Старий пригадав його, він був там і минулого разу. А сьогодні весь час не спускав з нього очей. Двері відчинилися. Він чекав. Дорога була вільна від автомобілів, але він почув, як той чоловік став просто за його спиною. Потім він почув:
— Так, значить, ось хто цей хлопець?
Це був особливий, хрипкий голос, який може бути тільки у людини, яка вже багато років п'є, курить і спати не спить.
— Ми знайомі? — запитав старий, не обертаючись.
— Я б сказав, що так.
Старий повернув голову, швидко зміряв його поглядом і знову відвернувся.
— Я не сказав би, що знаю вас.
— Тьху! Ти що, не пізнаєш старого бойового товариша? Пам’ятаєш, на війні?
— На якій війні?
— Коли ми разом билися за спільну справу: ти і я.
— Якщо ти так говориш… А що тобі треба?
— Га? — П'яниця приставив до вуха долоню.
— Я питаю, що тобі треба? — повторив старий голосніше.
— Треба, треба… Та просто побалакати з давнім знайомим, га? Тим більше з тим, кого сто років не бачив. Тим більше з тим, кого давно вважав небіжчиком.
Старий обернувся:
— Я схожий на небіжчика?
Чоловік у червоній куртці дивився на нього такими блакитними очима, що вони здавалися двома кульками з бірюзи. Визначити його вік було абсолютно неможливо. Від сорока до вісімдесяти. Але старий знав, скільки років цьому старому п’яниці. Якщо зосередитися, він, може, навіть пригадає день його народження. На війні вони разом святкували дні народження.
П’яниця зробив ще один крок уперед.
— Та ні, ти не схожий на небіжчика. На хворого — так, але не на небіжчика.
І він виставив уперед величезну брудну долоню, і старий відразу ж відчув нудотний дух: пахло сумішшю поту, сечі і перегару.
— Ну що? Цураєшся давнього приятеля? — Голос звучав ніби з могили.
Не знімаючи рукавичку, старий злегка потис простягнуту йому руку.
— Так, — сказав він. — Ну от ми й привіталися за руку. Якщо ти більше нічого не хотів, я, мабуть, піду.