— Passwort![27] — гаркнув Дале. Поверх прицілу Едвард побачив його широко розкрите око.
— Протри баньки, Дале. Це ж я.
— Passwort!
— Прибери гвинтівку! Це я — Едвард! Чорт!
— Passwort!
— Gluthaufen.
Едвард відчув, що його охоплює панічний страх, коли він побачив, як палець Дале зачепився за спусковий гачок. Він що, не розчув?
— Gluthaufen! — закричав він щосили. — Gluthaufen, чорт!
— Fehl! Ich schiesse![28]Господи, та цей хлопець геть здурів! Тієї ж миті Едвард згадав, що пароль змінили сьогодні зранку. Після того, як він пішов на ділянку «Північ»! Палець Дале натиснув на курок, але не зміг просунутися далі. Над оком з’явилася зморшка. Дале перехопив рушницю. Невже все так і скінчиться? Після всього, що він пережив, загинути від кулі контуженого співвітчизника? Едвард пильно дивився в чорну цівку гвинтівки — чекав, коли бризнуть іскри. Чи встигне він їх помітити? Господи милосердний! Він відвернувся від дула, поглянув у блакитне небо, де висів чорним хрестом російський винищувач. Він був надто високо, щоб його можна було почути.
І Едвард заплющив очі.
— Tngelstimme![29] — закричав хтось.
Едвард розплющив очі й побачив, як Дале двічі блимнув за прицілом.
Це був Гюдбранн. Упритул притиснувши свою голову до голови Дале, він горлав йому просто у вухо:
— Tngelstimme!
Дале опустив гвинтівку. Потім посміхнувся Едварду і кивнув.
— Tngelstimme! — повторив він.
Едвард знову заплющив очі й видихнув.
— Листи є? — запитав Гюдбранн.
Едвард сів і дав Гюдбранну стос зв’язаного паперу. Дале все ще посміхався, але вираз обличчя залишався таким самим порожнім. Едвард схопився за його гвинтівку і підвівся. Тепер вони стояли очі-в-очі.
— У нас там хто-небудь є всередині, Дале?
Він хотів сказати це нормальним голосом, але вийшов грубий, хрипкий шепіт.
— Він не чує, — сказав Гюдбранн, розглядаючи листи.
— Я не думав, що з ним так погано. — Едвард помахав рукою перед обличчям Дале.
— Йому вже не можна тут залишатися. Ось лист від його сім’ї. Покажи це йому, і сам зрозумієш, що я маю на увазі.
Едвард узяв листа, тицьнув його Дале просто в обличчя, але побачив, що на його лиці не відбилося ані найменшого почуття: той тільки коротко осміхнувся, а потім знову вирячив очі, втупивши їх у вічність чи ще не знати куди.
— Правда твоя, — сказав Едвард. — Він готовий.
Гюдбранн подав Едварду ще одного листа.
— Як там удома? — запитав він.
— Ет, сам знаєш, — відповів Едвард, роздивляючись лист.
Та Гюдбранн нічого не знав: вони з Едвардом не так багато розмовляли з минулої зими. Дивно, але навіть у таких умовах двоє людей можуть примудритися не розмовляти між собою, якщо їм це неприємно. Не можна сказати, що Гюдбранну не подобався Едвард. Навпаки, йому подобався командир, якого він поважав за розум, відвагу хороброго вояка і турботу про молодих і новачків у їхньому відділенні. Восени Едварда підвищили до шарфюрера, що відповідало званню сержанта в норвезькій армії, але відповідальність залишалася та сама. Якось Едвард пожартував, що його підвищили, бо решту сержантів уже вбили і в начальства залишилися зайві сержантські кашкети.
Гюдбранн часто думав, що за інших обставин вони з Едвардом могли б бути хорошими друзями. Але те, що сталося минулої зими — зникнення Сіндре і цей труп Даніеля, що якимсь дивним чином з’явився знову, — це весь час відтоді стояло між ними.
Глухий далекий звук розітнув тишу, потім заторохкали кулемети, ніби перегукуючись один з одним.
— Стає непереливки, — сказав Гюдбранн, більше запитуючи, ніж констатуючи.
— Так, — сказав Едвард. — А все клята відлига. Наше постачання загрузло в багнюці.
— Нам треба відступати?
Едвард знизав плечима:
— Може, на кілька миль. Але мл повернемося.
Гюдбранн з-під дашка долоні поглянув на схід. Йому зовсім не хотілося повертатися. Йому хотілося поїхати додому: може, там він зможе жити?
— Бачив норвезький дороговказ на перехресті поряд з лазаретом, той, зі свастикою? — запитав він. — І стрілку, яка показує на схід, де написано: «Ленінград, п’ять кілометрів»?
Едвард кивнув.
— Пам’ятаєш, що там написано на стрілці, яка вказує на захід?
— «Осло», — відповів Едвард. — «Дві тисячі шістсот одинадцять кілометрів».
— Далеко.
— Так, далеко.
Дале залишив свою гвинтівку в руках Едварда, а сам сів у замет, закопавши руки в сніг перед собою. Його голова повисла між вузьких плечей, мов зламана квітка. Почувся ще один вибух, цього разу вже ближче.
— Дякую, що…
— Не варто, — швидко промовив Гюдбранн.
— Я бачив Улафа Ліндві в лазареті, — сказав Едвард. Він не знав, навіщо сказав це. Може, тому, що Гюдбранн, як і Дале, був єдиним у відділенні, хто пробув тут стільки ж, скільки й він сам.
— Він був?..
— Думаю, тільки легко поранений. Я бачив його білий мундир.
— Я чув, він хороша людина.
— Так, у нас багато хороших людей.
Вони деякий час стояли мовчки, дивлячись один одному в вічі.
Едвард відкашлявся і сунув до кишені руку.
— Я роздобув кілька російських цигарок на ділянці «Північ». Якщо в тебе знайдеться вогню…
Гюдбранн кивнув, розстібнув куртку, знайшов коробку сірників і тернув по сірчаному паперу. Підвівши очі, спочатку він побачив лише величезне, безумно вирячене око Едварда. Той дивився на щось за спиною Гюдбранна. Потім він почув вищання.
— Лягай! — закричав Едвард.
Наступної миті вони обидва вже лежали на льоду, а небо над ними з тріском розверзнулося. Гюдбранн побачив хвіст російського винищувача, який летів уздовж їхніх окопів так низько, що з кучугур піднімався сніг. Він пролетів повз, і знову стало тихо.
— Він ніби… — прошепотів Гюдбранн.
— О Господи! — простогнав Едвард, обернувся до Гюдбранна і розсміявся. — Я навіть бачив пілота, як він відкрив кабіну і висунувся з неї. Іван з’їхав з глузду. — Він сміявся до гикавки. — До чого все котиться?
Гюдбранн дивився на зламаний сірник, який він усе ще тримав у руці, й раптом і собі почав сміятися.
— Хе-хе, — сказав Дале, подивившись на товаришів. Він усе ще сидів у заметі на краю окопу. — Хе-хе.
Гюдбранн поглянув на Едварда, і вони зареготали вдвох. Вони гикали від сміху, тому спочатку не почули виразного звуку, який наближався до них.
Дзвяк-дзвяк…
Ніби хтось повільно рубав лід киркою.
Дзвяк…
Потім почувся брязкіт — удар металу об метал. Гюдбранн і Едвард обернулися до Дале — той повільно впав у сніг.
— На Бога… — почав Гюдбранн.
— Граната! — закричав Едвард.
Почувши його крик, Гюдбранн інстинктивно скукобився в клубок і, вже лежачи, побачив металеву штуку, яка все крутилася й крутилася на льоду за метр від нього. Він відчував, як тіло примерзає до льоду, і раптом зрозумів, що зараз станеться.
— Утікай! — кричав ззаду нього Едвард.
Так воно й було: російські льотчики й справді кидали гранати з літаків! Гюдбранн лежав на спині і відчайдушно намагався підвестися, але руки й ноги ковзали на мокрому льоду.
— Гюдбранне!
Так он що це був за звук: граната, яка котилася по крижаному дну окопу. Схоже, вона влучила Дале просто в шолом!
— Гюдбранне!
Граната все крутилася й крутилася, котилася і витанцьовувала на льоду, а Гюдбранн не мав сили відірвати від неї очей. Чотири секунди від висмикування чеки до детонації — здається, їх так учили в Зеннхаймі? Напевно, у росіян інші гранати, може, у них шість секунд? Чи вісім? А граната все крутилася й крутилася, як червона дзиґа, — батько робив їм такі в Брукліні. Гюдбранн вертів її, а Сонні й молодший братик дивляться на неї і рахують, як довго вона простоїть: «Twenty-one, twenty-two…[30]» Мати вже втретє кричить, що обід готовий, що час додому, скоро вже повернеться батько. «Почекай, ще трохи! — кричить він їй. — Дзиґа крутиться!» Але вона не чує, вона вже зачинила вікно. Едвард більше не кричав, і раптом усе стихло.