ЕПІЗОД 22
Старий поглянув на годинник. Він просидів у приймальні вже чверть години. Раніше він ніколи не чекав у ті дні, коли приходив до Конрада Буєра. Зазвичай Конрад не приймав пацієнтів більше, ніж дозволяв розклад.
В іншому кінці кімнати сидів чоловік. Темношкірий, африканець. Він гортав тижневик, і старий здивувався, що навіть з такої відстані може розрізнити кожну літеру на обкладинці. Щось про королівську сім’ю. Невже африканець зараз читає про це, про королівську сім’ю? Ця думка здавалася абсурдною.
Африканець перегорнув сторінку. Його вуса, що спускалися до підборіддя, були зовсім як у того кур’єра, з яким старий зустрівся цієї ночі. Це була коротка зустріч. Кур’єр приїхав у порт на «Вольво», яке, звичайно ж, узяв напрокат. Зупинився, скло з гудінням опустилося, і він сказав пароль: «Voice of an Angel». І в нього були точнісінько такі вуса. І сумні очі. Він відразу сказав, що не взяв із собою зброї з міркувань безпеки, і запропонував поїхати з ним в одне місце, щоб забрати її. Старий розгубився, але подумав, що якби його хотіли пограбувати, то зробили це б просто тут, у порту. Він сів в авто, і вони поїхали — куди б він думав? — до готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-плас. Він побачив Бетті Андресен, але та не дивилася в їхній бік.
Кур’єр перерахував гроші в конверті, чомусь називаючи числа по-німецьки. Коли старий запитав його про це, той сказав, що його батьки були з Ельзасу, і старому чомусь забаглося розповісти йому, що він бував там, у Зеннхаймі, і він сказав про це. Дивна забаганка.
Після того, що він прочитав про гвинтівку Меркліна в Інтернеті в Університетській бібліотеці, сама зброя скоріш розчарувала його. Вона була схожа на звичайну мисливську рушницю, тільки більша. Кур’єр показав, як розбирати і складати її, називаючи старого «гер Урія». Старий поклав розібрану гвинтівку в рюкзак і попрямував до ліфта. Поки ліфт їхав униз, він роздумував, чи не попросити Бетті Андресен викликати йому таксі. Ще одна химера.
— Алло!
Старий підвів голову.
— Я гадаю, вам ще й слух треба перевірити.
Лікар Буєр стояв у дверях і намагався весело посміхатися. Він запросив його до офісу. Мішки під очима у лікаря набрякли ще більше.
— Я прокричав ваше ім’я тричі.
«Я забуваю своє ім’я, — подумав старий. — Забуваю всі свої імена».
З того, як лікар подав йому руку, щоб допомогти пройти в кабінет, старий здогадався, що новини погані.
— Так, я отримав результати тих аналізів, які ми брали, — поспішно сказав лікар, навіть не всівшись як слід у крісло, ніби бажаючи викласти погані новини якнайскоріше. — На жаль, вона розрослася.
— Ну зрозуміло, вона розрослася, — відповів старий. — А хіба це не природно для ракових клітин — розростатися?
— Хе-хе. Взагалі кажучи, так. — Буєр змахнув з письмового столу невидиму порошинку.
— Пухлина — як ми, — продовжував старий. — Робить те, що може.
— Авжеж, — відповів лікар Буєр, з неприродно-розслабленим виглядом розвалившись у кріслі.
— Ви теж робите тільки те те, що можете, лікарю.
— Так, ви маєте рацію, ви маєте рацію. — Лікар Буєр посміхнувся і начепив окуляри. — Ми, як і раніше, пропонуємо вам курс лікування. Він, звичайно, ослабить вас, але може продовжити… е-е…
— Життя?
— Так.
— А скільки я протягну без цього курсу?
Кадик Буєра стрибав угору-вниз.
— Дещо менше, ніж ми вважали спочатку.
— А саме?
— А саме: з печінки рак через кров потрапив у…
— Досить, назвіть мені час.
Лікар Буєр подивився на нього порожніми очима.
— Ти ненавидиш свою роботу, чи не так? — сказав старий.
— Даруйте, що?
— Нічого. Дату, якщо можна.
— Але ж нереально…
Лікар Буєр здригнувся: старий так грюкнув кулаком по столу, що телефонна слухавка зіскочила з важеля. Він відкрив рота, аби щось сказати, але затнувся, коли побачив, як старий свариться на нього тремтячим пальцем. Він зітхнув, зняв окуляри і втомлено провів рукою по обличчю.
— Влітку. У червні. Можливо, раніше. В кращому разі — в серпні.
— Чудово, — сказав старий. — Тоді все гаразд. А болі?
— Можуть з’явитися коли завгодно. Вживайте ліки.
— Я зможу діяти?
— Важко сказати. Це залежить від болів.
— Мені потрібні такі ліки, щоб я міг діяти. Це необхідно. Розумієте?
— Всі болезаспокійливі…
— Я вмію терпіти біль. Мені потрібне щось, що просто підтримувало б мою притомність, щоб я міг тверезо мислити і діяти.
«Щасливого Різдва». Це було останнє, що сказав лікар Буєр. Старий стояв на сходах. Спочатку він не розумів, чому в місті так багато народу, але коли йому нагадали про майбутнє свято, він миттю зрозумів причину паніки в очах перехожих, що поспішали вулицями, — вони бояться спізнитися купити різдвяні подарунки. На площі Егерторґет люди згромадилися довкола вуличного оркестру. Чоловік у формі Армії порятунку обходив натовп з бляшанкою для пожертвувань. У снігу наркоман переминався з ноги на ногу, його очі блимали, як блимає стеаринова свічка, перш ніж потухнути. Дві юні подружки пройшли повз нього попідруч, рум’яні, свіжі, сповнені своїх маленьких секретів і бажання жити далі. І вогні. Світло горіло в кожному віконці, будь вони всі прокляті. Він підвів очі: над ним було небо Осло — тепле жовте шатро відбитого міського світла. Боже, як він скучив за нею! «Наступне Різдво, — подумав він. — Наступне Різдво ми відсвяткуємо разом, кохана».
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
УРІЯ
ЕПІЗОД 23
Хелена Ланґ швидко котила столик-візок до палати номер чотири. Вікна були відчинені, і вона вдихала свіжий аромат недавно скошеної трави. Руйнуванням і смертю сьогодні не пахне. Минув рік від першого бомбардування Відня. Останніми тижнями бомбили щоразу, коли випадала ясна ніч. Хоча шпиталь Рудольфа II розташовувався за кілька кілометрів від центру міста, прихований від війни в зеленому Віденському лісі, дим міських пожеж перебивав запахи літа.
Хелена проминула поворот і посміхнулася лікарю Брокхарду, той, схоже, хотів зупинитися й поговорити, тож вона прискорила ходу. Щоразу, зустрічаючись віч-на-віч з Брокхардом, з його нерухомим поглядом із-за скелець окулярів, що ніби свердлив її, вона почувалася незатишно. Її мати ніяк не могла зрозуміти, чому дочка уникає цього молодого, такого перспективного лікаря, тим більше що Брокхард походив з вельми заможної віденської сім’ї. Але Хелені не подобався ані Брокхард, ані його родина, ані спроби матері використати її як зворотний квиток у пристойне товариство. Мати вважала: у всьому, що сталося, винна війна. Війна була винна в тому, що батько Хелени, Генріх Ланґ, втратив своїх єврейських кредиторів так зненацька, що не зміг розплатитися з іншими кредиторами в погоджені строки. Але проблеми з грішми змусили його імпровізувати, він написав своїм єврейським банкірам, щоб вони переказали заарештовані австрійським урядом облігації Ланґу. Тож тепер Хенрік Ланґ сидів у в’язниці за змову з ворогами рейху — євреями.
На відміну від матері, Хелена сумувала більше за батьком, ніж за тим становищем, яке посідала сім’я. Вона, наприклад, зовсім не сумувала за бучними бенкетами, з їхніми напівдорослими світськими розмовами і вічними спробами прилаштувати її за якого-небудь багатенького розпещеного хлопчика.
Вона поглянула на годинник і наддала ходи. Маленька пташка, яка, мабуть, залетіла через відчинене вікно, сиділа зараз високо під стелею на одному з абажурів і безтурботно співала свою пісеньку. У такі дні Хелені навіть не вірилося, що там, зовні, йде війна. Може, тому, що ці щільні шереги ялин надійно відгороджували від усього, що не хотілося б бачити. Але варто було зайти до якоїсь з палат, як відразу ставало зрозуміло, що це була ілюзія миру. Разом з понівеченими тілами, понівеченими душами поранених вояків сюди приходила війна. Спершу Хелена була вислуховувала їхні історії, твердо переконана в тому, що їй вистачить стійкості й віри, щоб полегшити їхні страждання. Але всі розповідали одну й ту саму нескінченну, кошмарну казку про те, що доводиться пережити людині на цьому світі, які муки уготовані тим, хто виживе. Лише мертвим зараз легко. Тоді Хелена перестала слухати їх. Вона просто прикидалася, що слухає, поки міняла бинти, міряла температуру і давала їм ліки та їжу. А коли вони спали, вона намагалася навіть не дивитися на них, адже їхні обличчя самі продовжували їхні розповіді навіть уві сні. Вона читала страждання в блідих молодих, зовсім хлоп’ячих фізіономіях, жорстокість — в згрубілих, суворих лицях, і бажання померти — в понівечених болем рисах того, хто нараз дізнався, що йому відріжуть ногу.