Але все одно вона йшла легко, швидко. Може, тому, що було літо, може, тому, що лікар щойно сказав, яка вона сьогодні вродлива. Чи вся річ у цьому норвезькому пацієнтові в четвертій палаті, який скоро посміхнеться їй і скаже «Guten Morgen»[31] своєю смішною каліченою німецькою. Потім він снідатиме, довго дивлячись на неї, поки вона ходитиме від ліжка до ліжка, обходячи інших хворих, кожного підбадьорюючи кількома теплими словами. І що п’ять-шість секунд вона оглядатиметься на нього, і, якщо він посміхнеться їй, вона посміхнеться йому у відповідь і продовжить свою роботу, ніби нічого не відбувається. Нічого. І в той же час для неї це — все. Лише думка про ці короткі погляди підтримувала її всі ці дні і додавала їй снаги сміятися, коли жахливо обгорілий капітан Хадлер, лежачи на ліжку біля дверей, жартома питався, коли ж із фронту надішлють його геніталії.
Вона зайшла в поворотні двері четвертої палати. Сонячне світло, що переповнювало приміщення, забарвило все у білий колір: стіни, стелю, простирадла — все мерехтіло. «Прямо як у раю», — подумала вона.
— Guten Morgen[32], Helena.
Вона посміхнулася йому. Він сидів на стільці коло ліжка й читав книгу.
— Ти добре виспався, Уріє? — весело спитала вона.
— Як ведмідь, — відповів він.
— Ведмідь?
— Так. У цьому… як це по-німецьки? Ну, де вони сплять узимку?
— А, барліг.
— Еге ж, у барлозі.
Бони обоє засміялися. Хелена знала, що всі пацієнти дивляться на них, що їй не можна приділяти йому більше часу, ніж решті.
— А голова? Сьогодні трохи краще, чи не так?
— Так, усе краще й краще. Я, бач, скоро стану таким самим вродливим, яким був раніше.
Вона пам’ятала, яким він до них потрапив. Тоді здавалося, йому просто не вижити з такою дірою в лобі. Вона підійшла, щоб налити йому чаю в кухоль, але ненавмисно перекинула його.
— Ей! — розсміявся він. — Ти що, вчора допізна танцювала?
Вона підвела голову. Він весело підморгнув їй.
— Так, — сказала вона і почервоніла через те, що так по-дурному збрехала.
— А що ви тут танцюєте, у Відні?
— Я хотіла сказати, ні, я зовсім не танцювала. Я просто пізно заснула.
— Ви ж тут танцюєте вальс. Авжеж, віденський вальс.
— Так, це правда, — сказала вона, дивлячись на градусник.
— Так. — Він підвівся й заспівав. Решта дивилися зі своїх ліжок. Пісня лунала незнайомою їм мовою, але він співав таким теплим красивим голосом. А пацієнти, які вже одужували, схвально вигукували й сміялися, спостерігаючи, як він кружляє по кімнаті маленькими, обережними кроками, від чого пояс його халата сповз на підлогу.
— Зараз же сядь на місце, Уріє, інакше я відправлю тебе прямо на Східний фронт! — гримнула вона суворо.
Він слухняно підійшов і сів. Насправді його ім’я було не Урія, але він наполягав, щоб його називали саме так.
— А ти вмієш рейнлендер? — запитав він.
— Рейнлендер?
— Це такий танець, який прийшов до нас із Рейну. Хочеш, я покажу тобі?
— Ти сидітимеш, доки не одужаєш!
— А потім я поїду з тобою до Відня і навчу тебе танцювати рейнлендер.
Він полюбляв сидіти на веранді сонячними днями, і вже неабияк засмаг, так що на його веселому обличчі зараз яскраво виблискували білі зуби.
— Я думаю, ти вже достатньо одужав, щоб відправити тебе назад на фронт, — парирувала вона, але все одно на її щоках виступив рум’янець. Вона встала, щоб продовжити обхід, а він раптом узяв її за руку.
— Скажи «так», — прошепотів він.
Вона дзвінко засміялася і, відмахнувшись від нього, підійшла до сусіднього ліжка. Серце маленькою пташкою виспівувало у неї в грудях.
— Ну? — сказав лікар Брокхард, відірвавши погляд від паперів, коли вона увійшла до його кабінету. Як завжди; вона не змогла зрозуміти, чим було це «ну»: питанням, вступом до довшого питання чи просто вигуком. Тому вона нічого не відповіла і просто стала біля дверей.
— Ви мене запитували, лікарю?
— Чому ти й далі говориш мені «ви», Хелено? — Брокхард зітхнув і посміхнувся. — Господи, ми ж знаємо один одного з дитинства.
— Навіщо ви мене викликали?
— Я вирішив, що норвежця з четвертої палати час виписувати.
— Зрозуміло.
Вона ніяк не відреагувала на це — навіщо? Люди перебувають тут доти, доки не одужають. Або не помруть. Це лікарняні будні.
— П'ять днів тому я повідомив про це у вермахт, і вже отримали нове розпорядження.
— Швидко. — Її голос був рівним і спокійним.
— Так, там украй потрібні нові вояки. Ми битимемося до останнього.
— Так, — сказала вона. І про себе подумала: «Ми битимемося до останнього, а ти, двадцятирічний здоровий хлопець, сидиш тут, за сто миль від фронту, і виконуєш роботу, яка могла б бути цілком до снаги сімдесятирічному старигану. Дякувати герові Брокхарду-старшому».
— Я думав попросити тебе передати йому цю новину, ви, здається, знайшли спільну мову.
Вона спіймала його вивчаючий погляд.
— А все-таки що ти в ньому знайшла, Хелено? Чим він кращий за решту чотириста вояків, які лежать у цьому шпиталі? — Вона хотіла заперечити, та він випередив її: — Вибач, Хелено, це, звичайно, не моє діло. Але просто з природної цікавості. Мені… — він узяв ручку, повертів її перед собою в кінчиках пальців, обернувся і виглянув у вікно, — просто цікаво, чим тобі так сподобався цей іноземний авантюрист, який зрадив власну країну, аби лише добитися прихильності переможця. Розумієш, про що я кажу? До речі, як там справи у твоєї матері?
Хелена проковтнула слину, перш ніж відповісти:
— Вам не варто турбуватися про мою матір, лікарю. Якщо ви дасте мені це розпорядження, я передам йому.
Брокхард обернувся до неї. Він узяв листа, який лежав перед ним на письмовому столі.
— Його відправляють у Третю танкову дивізію до Угорщини. Знаєш, що це означає?
Вона наморщила лоба:
— Третя танкова дивізія? Він доброволець військ СС. Чому його приписують до регулярної армії вермахту?
Брокхард знизав плечима:
— У такий час кожен повинен робити все, що може, і виконувати ті завдання, які ставляться. Чи, може, ти не згодна, Хелено?
— Що ви маєте на увазі?
— Він же піхотинець? Отже, бігтиме за цими танками, а не сидітиме в них. Один мій друг — він був на Україні — розповідав, що вони щодня стріляють по росіянах, доки кулемети не розжарюються, що трупи лежать уже купами, а цей людський потік не слабшає, і ніщо не може зупинити наступ.
Вона ледь стрималася, щоб не вирвати цього листа з Брокхардових рук і не розірвати його на шматки.
— Можливо, такій дівчині, як ти, варто бути розсудливішою і не прив’язуватися так до людини, якої ти напевно більше ніколи не побачиш. Ця шаль тобі вельми личить, Хелено. Фамільна штучка?
— Я приємно здивована вашим співчуттям, лікарю, але запевняю вас, що воно цілком зайве. Я не маю жодних особливих почуттів до цього пацієнта. Час подавати обід, тож, з вашого дозволу…
— Хелено, Хелено… — Брокхард похитав головою і посміхнувся. — Ти й справді гадаєш, що я сліпий? Ти думаєш, мені легко дивитися, яких страждань це тобі завдає? Близька дружба між нашими родинами змушує мене відчувати якийсь особливий зв’язок між нами. І це зближує нас, Хелено. Інакше я не розмовляв би з тобою так щиро. Вибач, але ти не могла не зрозуміти, що я маю до тебе певні теплі почуття, і…
— Досить!
— Що?
Хелена зачинила за собою двері й підвищила голос: