— Я тут з доброї волі, Брокхарде, і я не з тих медсестер, з якими ви можете гратися, як забажаєте. Давайте сюди листа і кажіть, що вам треба, або я зараз же йду звідси.
— Дорога моя Хелено, — у Брокхарда був заклопотаний вигляд. — Ти не розумієш, що це залежить від тебе?
— Від мене?
— Виписувати когось чи ні — справа суб’єктивна. Особливо якщо це стосується такого поранення в голову.
— Розумію.
— Я можу виписати його й через три місяці, а хто знає, буде взагалі через три місяці який-небудь Східний фронт чи ні?
Вона здивовано зиркнула на Брокхарда.
— Ти ж уважно читаєш Біблію, Хелено. Тож знаєш історію про царя Давіда, який зажадав Вірсавію, хоча вона була заміжня за одним з його воїнів? Він наказав своїм генералам послати мужа в першій шерензі на війні, щоб того вбили. І тоді цар зміг без перешкод до неї засвататися.
— І що це означає?
— Нічого. Нічого, Хелено. Я не збираюся посилати твого обранця на фронт, якщо він поки що не зовсім здоровий. Або кого-небудь ще з цієї ж причини. Я мав на увазі саме це. А оскільки ти не гірше за мене знаєш, яке в цього пацієнта нараз здоров’я, я подумав: вислухаю спершу, що ти скажеш, а далі прийму рішення. Якщо ти вважаєш, що йому ще зарано на фронт, я, можливо, надішлю вермахту інший рапорт.
Схоже, до неї повільно доходило те, що він казав.
— Ну ж бо, Хелено?
Вона ледве могла зрозуміти це: він що, хоче використовувати Урію як заручника, щоб домогтися її? Довго він це придумував? Може, він вирішив це вже дуже давно і просто чекав відповідного моменту? І потім, як хто йому потрібна Хелена? Як дружина чи коханка?
— Ну? — запитав Брокхард.
Думки юрмилися в її голові, намагаючись знайти вихід з лабіринту. Але Брокхард перекрив усі виходи. Зрозуміло. Він не схожий на дурня. Поки він заради неї вигороджує Урію, вона муситиме підкорятися йому в усьому. Адже рішення просто відкладається на певний час. А якщо Урія покине шпиталь, Брокхарду буде нічим тиснути на неї. Тиснути? Господи, та вона ледь-ледь знайома з цим норвежцем. І не знає, що він відчуває до неї.
— Я… — почала вона.
— Що?
Він подався вперед. Вона хотіла продовжити, сказати, що хоче бути вільною, але щось її зупинило. І за секунду вона зрозуміла що. Це все брехня. Брехня, що вона хоче бути вільною; брехня, що вона не знає, що відчуває до неї Урія; брехня, що людина повинна змиритися з усім і жити далі; все це — брехня. Вона прикусила нижню губу, відчувши, як та починає тремтіти.
ЕПІЗОД 24
Була дванадцята година, коли Харрі Холе вийшов з трамвая біля готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-ґате, помітивши, як низьке ранкове сонце зблиснуло у вікнах будівлі Державної лікарні і знову сховалося за хмарами. Він востаннє заходив до свого кабінету. Щоб востаннє навести лад, перевірити, чи все він узяв з собою, — так він говорив сам собі.
Але всі його нечисленні особисті речі вже лежали в пластиковому пакеті, який він відніс додому ще вчора. У коридорах було порожньо. Всі, окрім чергових, готувалися вдома до останнього свята тисячоліття. З бильця стільця звисав серпантин — нагадування про вчорашній прощальний вечір, який, звісно ж, організувала Елен. Стримане заключне слово Б’ярне Мьоллера не надто пасувало до блакитних повітряних кульок і торта зі свічками, але цієї короткої промови цілком вистачило. Здається, начальник боявся виглядати пихатим чи сентиментальним. І Харрі усвідомлював, що ніколи не почувався більш незручно, ніж у той момент, коли Мьоллер вітав його з новим призначенням і бажав йому успіху в СБП. І навіть саркастична посмішечка Тома Волера, і розуміюче похитування головами в задніх рядах не могли зробити його приниження ще більшим.
Цього разу він прийшов до кабінету, просто щоб посидіти тут востаннє, на цьому старому рипучому стільці, в цій кімнаті, де він пробув майже сім років. Від цієї думки Харрі здригнувся. Уся ця сентиментальність тільки ще раз нагадувала йому про те, що він старіє.
Харрі пройшов по Хольберґс-ґате, потім звернув ліворуч, на Софієс-ґате. Більшість будинків на цій вузькій вуличці на початку століття були будинками робітників. Багато років їх не ремонтували. Але після того, як ціни на житло підскочили так, що незаможним молодим сім’ям, у яких бракувало коштів, щоб жити на Майорстуа, довелося переїхати сюди, цей район трохи облагородився. Тепер фасади були доведені до ладу. У всіх будинків, окрім одного — дому номер вісім. Дому Харрі. Самого Харрі це аніскільки не бентежило.
Він замкнув вхідні двері на ключ і відкрив поштову скриньку внизу біля сходів. Рахунок за піцу й конверт від міського казначейства Осло, в якому (він знав це наперед) було нагадування про оплату паркування за минулий місяць. Він пішов угору, тихо чортихаючись на ходу. У свого дядечка, якого він, відверто кажучи, гаразд і не знав, він купив за викидною ціною п’ятнадцятирічний «Форд-ескорт». Іржавий, з паскудним зчепленням, зате з елегантним відкидним верхом. Але відтоді він, здається, частіше оплачував рахунки за паркування й ремонт, ніж їздив по місту. До того ж стара розвалина частенько не хотіла заводитися, а ставити її він мусив тільки в якихось вибалках, щоб вона, бува, не скотилася.
Він замкнув двері. Жив у спартанській двокімнатній квартирі. Прибрана, чиста, вискоблена дерев’яна підлога, жодних килимів. Єдиною прикрасою на стінах було фото матері й Сеструнчика і плакат «Хрещений батько», який він поцупив у кінотеатрі «Сюмра» у свої шістнадцять. Тут не було квітів, каміна й різних милих дрібничок. Він якось був почепив дошку, куди хотів вішати листівки, фотографії й афоризми, на які натрапляєш у житті. Такі дошки він бачив удома в інших людей. Коли з’ясувалося, що він не отримує листівок і в принципі не любить фотографувати, він вирізав цитату з Бьйорнебу[33]:
І цей ріст потужностей — усього лише вираження, що означає зростання нашого знання законів природи.
Це знання = жах.
Харрі поглянув на автовідповідач, переконався, що жодних повідомлень не приходило (нерозумно було б чекати чогось іншого), розстебнув сорочку, кинув її в кошик для брудної білизни і взяв з акуратного стосика в шафі свіжу.
Залишивши автовідповідач увімкненим (на той випадок, коли раптом зателефонують зі служби соціологічного опитування), Харрі знову відімкнув двері й вийшов на вулицю.
Без будь-якого сентиментального підтексту він купив у Алі в кіоску останні газети тисячоліття і почимчикував вулицею Довре-ґате. По Валдемар-Транес-ґате поспішали додому люди з останніми в цьому тисячолітті покупками. Щось ворухнулося у Харрі всередині, коли він переступав поріг ресторану «Скрьодер» і йому в обличчя повіяло вологим людським теплом. Народу було багато, але він помітив, що його улюблений столик скоро звільниться, тож попрямував до нього. Літній чоловік, який підвівся з-за столу і тепер надягав капелюх, глянув на Харрі з-під сивих кущуватих брів і мовчки кивнув, перш ніж піти. Столик стояв біля вікна, і вдень він, на відміну від багатьох інших у цьому тьмяному приміщенні, був достатньо освітлений, щоб читати за ним газети. Не встиг він сісти, як поруч з’явилася Майя.
— Привіт, Харрі. — Вона стукнула по скатертині сірим кулаком. — Будеш страву дня?
— Якщо кухар сьогодні тверезий.
— Тверезий. Що-небудь питимеш?
— А як же! — Він на мить підвів очі: — Що сьогодні порадиш?
— Значать, так. — Вона стала руки в боки і голосно, виразно продекламувала: — Усупереч тому, що думають люди, насправді в цьому місті найчистіша питна вода у всій країні. І найчистіша вона в будівлях, побудованих на рубежі століть. Таких, як наша.
— А хто тобі це сказав, Майє?
— Взагалі-то ти, Харрі, — хрипко й щиро засміялася вона. — Втім, ця автоцистерна саме для тебе. — Останні слова вона мовила досить тихо, записала замовлення і зникла.
Оскільки в останніх газетах було повно різної нісенітниці про міленіум, Харрі вирішив почитати «Даґсавісен». На шостій сторінці він натрапив на велику фотографію одинокого дерев’яного дороговказу з намальованою на ньому свастикою. На одній стрілці було написано: «Осло — 2611 км», на іншій — «Ленінград — 5 км».
33
Бьйорнебу Єнс (1920–1976) — норвезький письменник, драматург і поет, виразник лівоекстремістських поглядів.