Під статтею внизу стояв підпис Евена Юля, професора історії. Заголовок далекий від лаконізму: «Виникнення умов для зростання безробіття в Західній Європі».
Харрі й раніше бачив ім’я Юля в газетах. Він був неперевершеним експертом у своїй сфері — тобто у всьому, що стосується «Національного об’єднання» та історії німецької окупації Норвегії. Харрі пробіг газету до кінця, але не знайшов нічого цікавого і повернувся до статті Юля. Це був коментар до того, про що писалося в минулому числі: про зміцнення позиції неонацистів у Швеції. Юль писав, яким чином неонацизм, що був занедбаний по всій Європі в 90-х, поки тривало зростання економіки, зараз відроджується і міцніє. Він відзначав відмінну рису нової хвилі — сильну ідеологічну базу. Якщо у 80-х неонацизм був не більш ніж своєрідною модою — на підліткові угруповання, уніформу, голені потилиці та анахронізм на зразок «зіг хайль», то нова хвиля організована і продумана. У нових наці є економічна підтримка, що складається далеко не з коштів окремих лідерів і спонсорів. Крім того, новий рух — це не просто реакція на такі проблеми суспільства, як безробіття та імміграція, писав Юль. Мета цього руху — створення альтернативи соціал-демократії. Гасло — заклик озброюватися в моральному, військовому і расовому сенсі. Як приклад морального занепаду — занепад християнства плюс ВІЛ і зростання наркоманії. І образ ворога дещо інший: прибічники Євросоюзу, які стирають національні та расові кордони; НАТО, що простягнув руку російським і слов’янським «недолюдям»; і нові азіатські капіталісти, що змінили євреїв як світових банкірів.
Майя принесла обід.
— Картопляні фрикадельки? — запитав Харрі й поглянув на сірі грудочки, що лежали на підстилці з китайської капусти, политі салатним соусом.
— Фірмова страва «Скрьодера», — сказала Майя. — Лишилися відучора. З Новим роком!
Харрі відгородився газетою, щоб поїсти, але тільки-но відкусив від одного з цих шматків целюлози, як почув з-за газети голос:
— Трясця його матері!
Харрі визирнув із-за газети. За сусіднім столиком сидів Могіканин і дивився прямо на нього. Може, він сидів тут увесь цей час, Харрі, проте, не помічав, щоб він заходив. Його звали Останній з могікан, бо він був, мабуть, останнім у своєму роді. Раніше він був військовим моряком, двічі його корабель торпедували, а всі його товариші вже давно були на тому світі, — це Харрі дізнався від Майї. Старий сидів у своєму незмінному пальті, як завжди, і взимку і влітку. Кінець його цапиної борідки звисав у склянку з пивом, а на його обличчі — такому худому, що череп випинав з-під шкіри, — проступала сітка капілярів, таких червоних ліній на білій мов крейда шкірі. З-під старечих повік на Харрі вирячилися червоні банькаті очі.
— Трясця, кажу! — повторив він.
За своє життя Харрі чув стільки п’яної маячні, що перестав звертати особливу увагу на те, що варнякають завсідники «Скрьодера», але цього разу щось було не так. За ті роки, що він ходив сюди, це були, мабуть, перші розбірливі слова, які він почув від Могіканина. Навіть після того, як колись минулої зими Харрі вночі наткнувся на нього, сплячого під стіною будинку на Довре-ґате, і, видно, врятував старого від смерті на морозі, той відтоді лише кивав йому при зустрічі. Зараз, схоже, Могіканин уже вважав, що достатньо висловився на сьогодні, бо знову замовк і зосередився на склянці з пивом. Харрі озирнувся і нахилився до його столика:
— Пам’ятаєш мене, Конраде Оснесе?
Старий хрюкнув і подивився перед собою, нічого не відповівши.
— Я знайшов тебе на вулиці в заметі минулої зими. Було мінус вісімнадцять.
Могіканин звів очі на стелю.
— Там ще погане освітлення, тож я тебе ледве побачив. Ти міг врізати дуба, Оснесе.
Могіканин заплющив одне червоне око, а другим хижо зиркнув на Харрі, потім підняв півлітрову склянку.
— Справді? Ну, тоді щиро дякую.
Він обережно відпив. Відтак обережно поставив склянку на стіл, ретельно прицілюючись, ніби склянка мала стояти на якомусь чітко визначеному місці.
— У бандитів треба стріляти, — сказав він.
— Навіть так? У кого ж?
Могіканин тицьнув скарлюченим пальцем у газету Харрі. Харрі обернув її до себе. На першій сторінці було велике фото бритоголового шведського неонациста.
— Всіх їх до стінки! — Могіканин ляснув долонею по столу, хтось обернувся на них.
Харрі заспокійливо махнув рукою.
— Це просто пацани, Оснесе. Заспокойся. Новий рік на носі.
— Пацани? А знаєш, ким були ми? Німцям було однаково. К’єллю було дев’ятнадцять. А Оскару — двадцять два. Треба перестріляти їх, поки їх не стало більше. Це хвороба, ти повинен прибити її в зародку.
Він тицьнув вказівним пальцем у Харрі.
— Сидів тут один з них — де ти зараз. Нічого — такі не здихають! Ти як по-гик-цейський мусиш їх усіх переловити!
— А звідки ти знаєш, що я з поліції? — здивувався Харрі.
— Я ж читаю газети. Ти пристрелив тут одного типа за містом. Це добре, але й тут треба прикінчити кількох.
— Щось ти розбазікався сьогодні, Оснесе.
Могіканин закрив рота, ще раз невдоволено поглянув на Харрі, обернувся до стіни і заходився розглядати пейзаж у рамці — краєвид Юнґсторґет. Харрі зрозумів, що розмову закінчено, кивнув Майї, щоб та принесла каву, і поглянув на годинник. Нове тисячоліття от-от настане. О четвертій «Скрьодер» зачинився на «новорічні заходи», як свідчила табличка, яку повісили на вхідних дверях. Харрі подивився на знайомі обличчя довкола себе. Як видно, усі гості вже зібралися.
ЕПІЗОД 25
Четверту палату сповнювало хропіння. Було тихіше, ніж зазвичай вночі, ніхто не стогнав від болю, не прокидався з криком від кошмарів. Не було чути й міської сирени повітряної тривоги. Якщо цієї ночі не бомбардуватимуть, усе пройде значно простіше. Вона навшпиньки прокралася в палату, стала край ліжка і подивилася на нього. Він сидів у ліжку і при тьмяному світлі нічника з таким захопленням читав книгу, що не помічав нічого довкола. А поруч у мороці стояла вона. І на душі у неї теж був морок.
Помітив він її, коли перегортав сторінку. Він посміхнувся й відразу ж відклав книгу.
— Доброго вечора, Хелено. Я не знав, що ти сьогодні чергуєш.
Вона приклала палець до губ і підійшла ближче.
— А ти що, знаєш, коли хто чергує? — пошепки спитала вона.
Він посміхнувся.
— Я не знаю про інших. Я знаю лише, коли чергуєш ти.
— І коли ж?
— Середа, п’ятниця і неділя, потім понеділок і четвер. Потім знову середа, п’ятниця і неділя. Не лякайся, це щось на кшталт комплімента. Таж тут і голову більше нічим зайняти. А ще я знаю, коли Хадлеру ставлять клізму.
Вона тихо розсміялася.
— А ти не знаєш, що тебе виписують?
Він здивовано подивився на неї.
— Тебе посилають до Угорщини, — прошепотіла вона. — У Третю танкову дивізію.
— Танкову дивізію? Але ж це вермахт. Мене не можуть туди направити, я норвежець.
— Я знаю.
— А навіщо мені до Угорщини, я…
— Тихіше, ти розбудиш інших, Уріє. Я читала наказ. Боюся, з цим нічого не вдієш.
— Але ж це якась помилка. Це…
Книга сповзла з ковдри, з гуркотом упала на підлогу. Хелена нахилилася, щоб підняти її. На обкладинці, під назвою «Пригоди Гекльберрі Фінна», був намальований хлопчик-обірванець на дерев’яному плоту. Було видно, що Урія знервований.
— Це не моя війна, — сказав він, зціпивши зуби.
— І це я знаю, — прошепотіла вона й поклала книгу в його сумку під стільцем.
— Що ти там робиш? — запитав він.
— Слухай мене, Уріє, у нас мало часу.
— Часу?
— Чергові робитимуть обхід за півгодини. Тобі треба встигнути до того.
Він зняв з нічника абажур, щоб краще бачити її в темноті.
— Що відбувається, Хелено?
Вона проковтнула слину.
— І чому ти сьогодні не в халаті?
Цього вона боялася найбільше. Не того, що збрехала матері, ніби на кілька днів їде до сестри в Зальцбурґ. Не того, що підмовила сина лісничого довезти до шпиталю і тепер він чекав на неї під брамою. І навіть не того, що вирішила покинути всі свої речі, свою церкву і спокійне життя у Віденському лісі, щоб розповісти йому про все: як вона його кохає, як вона готова офірувати заради нього своїм життям, своїм майбутнім. Вона боялася помилитися. Ні, не в його почуттях — у них вона сумніву не мала. Але в його характері. Чи стане в нього сміливості й рішучості, щоб пристати на те, що вона збирається запропонувати? Як не є, а він уже зрозумів, що ця війна, яку вони ведуть з Червоною армією там, на півдні, — не його війна.