— Шістсот одинадцять, — сказав Харрі.
— Шістсот одинадцять?
— За минулий рік. І це лише в окрузі Осло. Дві третини відбирають у злочинців — в основному малокаліберна стрілецька зброя, пневматичні гвинтівки та обрізи. В середньому конфіскується по одному стволу на день. У дев’яностих це число зросло майже вдвічі.
— Чудово. Тоді ти розумієш, що ми в СБП не можемо займатися незареєстрованою гвинтівкою десь у фюльке Бускеруд.
Голос у Мейрика був неприродно спокійний.
Харрі випустив з рота хмарку диму і поглядом провів її до стелі.
— Сільян — у фюльке Телемарк.
Мейрик зціпив зуби.
— Холе, ти телефонував до Митної служби?
— Ні.
Мейрик подивився на наручний годинник — грубу, неоковирну сталеву штуковину, якої, гадав Харрі, шеф удостоївся за довгу і добросовісну службу.
— Тоді я раджу тобі це зробити. Це їхня справа. А зараз у мене є далеко важливіші…
— Мейрику, а вам відомо, що таке гвинтівка Меркліна?
Харрі побачив, як начальник СБП зарухав бровами вгору-вниз, ніби дивуючись, що розмова досі триває. І навіть відчув рух повітря, як від вітряного млина.
— Це все одно не моя справа, Холе. Зв’яжися з…
І тільки зараз Курт Мейрик, здається, згадав, що він — єдиний начальник над Холе.
— Гвинтівка Меркліна, — вів далі Харрі, — це німецька напівавтоматична мисливська рушниця, яка патронами калібру шістнадцять міліметрів б’є сильніше, ніж будь-яка інша гвинтівка. Вона розрахована на полювання на великого звіра, як, наприклад, буйвіл або слон. Першу гвинтівку виготовили в сімдесятому році, але відтоді було випущено тільки близько трьохсот одиниць, перш ніж німецькі власті заборонили продаж гвинтівки в сімдесят третьому. Причина була в тому, що ця гвинтівка — за умови незначного доопрацювання — разом з мерклінівським оптичним прицілом перетворюється на справжнє знаряддя вбивства і вже до сімдесят третього встигла стати улюбленою зброєю для вчинення замахів. Із цих трьохсот рушниць щонайменше сто потрапили до рук найманих убивць і терористичних організацій, таких як «Баадер-Майнхоф» та «Червоні бригади».
— Гм. Кажеш, сто? — Мейрик простягнув роздруківку назад Харрі. — Тобто дві третини власників використали гвинтівки за їх прямим призначенням. Для полювання.
— Це не та зброя, з якою ходять на лося чи ще на когось у Норвегії, Мейрику.
— Справді? А чом би й ні?
Цікаво, чому Мейрик усе ще опирається, замість того щоб запропонувати йому почати розслідування. І навіщо йому самому це так потрібно. Може, й немає ніякої особливої причини. Може, він просто ставав старим буркотуном. Усе одно зараз Мейрик більше скидається на няньку, якій добре платять і яка боїться, щоб її підопічний гівнюк не вшелепався в яку-небудь халепу. Харрі задумливо дивився на довгий стержень сигаретного попелу, що хилився до килима.
— По-перше, полювання не входить до улюблених занять норвезьких мільйонерів. Мерклінівська гвинтівка разом з прицілом коштує близько ста п’ятдесяти тисяч німецьких марок, тобто майже як новий «Мерседес». А кожен патрон коштує дев’яносто марок. А по-друге, лось, убитий шістнадцятиміліметровою кулею, має такий вигляд, ніби його переїхав потяг. Досить паскудний вигляд.
— Хе-хе. — Здається, Мейрик вирішив змінити тактику. Тепер він ‘відкинувся на спинку крісла, сплів пальці рук на блискучій маківці, ніби показуючи, що він зовсім не проти, аби Холе його трохи розважив. Харрі підвівся, дотягся до попільнички, узяв її і знову сів.
— Звичайно, може бути, що стріляв який-небудь недоумкуватий колекціонер зброї, щоб просто перевірити нову гвинтівку, а потім почепити її під скло у себе на віллі й ніколи більше не використовувати. Та чи варто виходити з цього?
Мейрик похитав головою з боку в бік:
— Отже, ти пропонуєш виходити з того, що просто зараз по Норвегії розгулює професійний убивця?
Харрі похитав головою:
— Я просто пропоную дозволити мені проїхатися до Шієна і оглянути те місце. До того ж я сумніваюся, що там працював професіонал.
— Он як?
— Професіонали зазвичай прибирають за собою. А залишити стріляні гільзи — те саме що залишити візитну картку. Але якщо ця гвинтівка у непрофесіонала, тоді все значно спрощується.
Мейрик кілька разів щось промимрив і нарешті здався, кивнувши:
— Гаразд. І тримай мене в курсі з приводу наших неонацистів.
Харрі загасив сигарету. На попільничці, зробленій у вигляді гондоли, було написано: «Венеція, Італія».
ЕПІЗОД 27
Родина з п’яти чоловік зійшла з потяга, і вони раптом залишилися в купе самі. Потяг повільно рушив і поїхав далі. Хелена сіла до вікна, але в такій темряві багато вона не побачила — лише контури будинків уздовж залізниці. Він сидів прямо навпроти і дивився на неї з ледве помітною посмішкою.
— Ви добре тут усе затемнили в Австрії, — сказав він. — Не видно ані вогника.
Вона зітхнула:
— Ми добре зробили те, що нам сказали.
Вона поглянула на годинник. Скоро друга.
— Наступний — Зальцбурґ, — сказала вона. — Він стоїть просто на німецькому кордоні. А потім…
— Мюнхен, Цюріх, Базель, Франція і Париж. Ти це повторюєш вчетверте.
Він нахилився до неї й потис її руку.
— Все буде добре, ось побачиш. Сідай сюди.
Не відпускаючи його руки, вона пересіла і поклала голову йому на плече. Він виглядав зовсім інакше в цій формі.
— Отже, цей Брокхард уже встиг надіслати зведення за черговий тиждень?
— Так, учора він говорив, що відішле його вечірньою поштою.
— А навіщо такий поспіх?
— Ну, щоб краще контролювати ситуацію — і мене. Кожного тижня мені доводилося придумувати для нього нові підстави, щоб тобі подовжили лікування, розумієш?
— Так, розумію, — відповів він, і вона побачила, як він зціпив зуби.
— Не говорімо більше про Брокхарда, — сказала вона. — Краще розкажи що-небудь.
Вона погладила його по щоці, він важко зітхнув.
— Що ти хочеш почути?
— Що завгодно.
Розповіді. Ними він привертав її цікавість у шпиталі Рудольфа II. Вони були несхожі на історії інших вояків. Урія розповідав про сміливість, дружбу і надію. Як одного дня він прийшов з караулу і побачив, що на грудях його найкращого друга сидить тхір і хоче перегризти йому горлянку. До нього було метрів десять, а в земляному укритті було темно, хоч в око стрель. Але в нього не залишалося вибору: він звів гвинтівку і розрядив увесь магазин. Тхора вони з’їли наступного дня.
Таких історій було багато, Хелена не пам’ятала їх усі, але пам’ятала, як їй цікаво було їх слухати. Яскраві, забавні, хоча деякі, як їй здавалося, не цілком достовірні. Але вона їм вірила, бо це як протиотрута проти інших розповідей — про втрачені долі і безглузду смерть.
Поки затемнений потяг, неквапом погойдуючись і тремтячи на стиках, котився крізь ніч нещодавно відремонтованими рейками, Урія розповідав про те, як він якось застрелив російського снайпера на нічийній смузі, виліз з окопу і поховав цього більшовика-безбожника по-християнськи, заспівав псалом і все таке інше.
— Я чув, як росіяни аплодували мені з того боку, — говорив Урія. — Так гарно я співав того вечора.
— Правда? — сміючись, запитала вона.
— Краще, ніж в оперному театрі.
— Все ти брешеш.
Урія пригорнув її до себе і тихо заспівав їй на вухо: