А далі замовк і втупився в темне вікно. Хелена розуміла, що його думки десь далеко, і не відволікала його. Вона поклала руку йому на груди.
Так-так, так-так, так-так.
Ніби хтось гнався за ними по рейках, щоб схопити і повернути назад.
Вона боялася. Не стільки невідомості, яка чекала їх попереду, скільки цього невідомого чоловіка, до якого вона зараз пригорталася. Тепер, коли він був так близько, все те, що їй бачилося в ньому на відстані, кудись зникало.
Вона хотіла почути, як б’ється його серце, але колеса так гуркотали, що залишалося просто повірити, що там усередині є серце. Вона посміхнулася самій собі і відчула радісний трепет усередині. Яке миле, чудове безумство! Вона зовсім нічого не знає про нього — він анічогісінько про себе не розповідав, окрім хіба що цих історій.
Від його куртки пахло вогкістю, і вона раптом подумала, що так має пахнути форма вояка, який деякий час пролежав мертвим на полі бою. Або навіть у могилі. Звідки ці думки? Вона так довго була в напруженні, що тільки зараз відчула, як сильно втомилася.
— Спи, — сказав він, ніби у відповідь на її думки.
— Гаразд. — їй здалося, що, коли вона занурилася в сон, десь далеко почулася сирена повітряної тривогу.
— Га?
Вона почула свій власний голос, відчула, як Урія термосить її, і швидко прокинулася.
— Будь ласка, квитки.
— А, — тільки й могла сказати вона. Вона намагалася опанувати себе, але помітила, як підозріло на неї косував контролер, поки вона гарячково шукала квиток у сумочці. Нарешті вона знайшла ті два жовтих квитки, які сама купила на вокзалі у Відні, і подала їх контролерові. Він переглядав квитки, погойдуючись у такт руху потяга. Дещо довше, ніж звичайно, Хелені це не подобалося.
— Їдете до Парижа? — запитав він. — Разом?
— Так, — відповів Урія.
Контролер — літній чоловік — уважно подивився на них.
— Ви не австрієць, як я чую.
— Ні, норвежець.
— А, Норвегія. Там, кажуть, дуже красиво.
— Так, дякую. Це правда.
— І ви, отже, добровільно пішли воювати за Гітлера?
— Так, я був на Східному фронті. На півночі.
— Невже? І де ж на півночі?
— Під Ленінградом.
— Гм. А зараз їдете до Парижа. Разом з вашою?..
— Подругою.
— Так, саме з подругою. За звільнювальними?
— Так.
Контролер пробив квитки.
— З Відня? — запитав він Хелену, простягаючи квитки їй.
Вона кивнула.
— Я бачу, ви католичка. — Він показав на хрестик, який висів поверх блузи. — Моя дружина теж католичка.
Він відкинувся назад і визирнув у коридор. Потім знову звернувся до норвежця:
— Ваша подруга показувала вам собор Святого Стефана у Відні?
— Ні. Я лежав у шпиталі, тому міста особливо не бачив.
— Так-так. У католицькому шпиталі?
— Так. Шпиталь Рудо…
— Так, — обірвала його Хелена. — Католицький шпиталь.
— Гм.
«Чому він не йде геть?» — подумала Хелена.
Контролер знову відкашлявся.
— Щось іще? — нарешті спитав його Урія.
— Це не моя справа, але я сподіваюся, ви не забули з собою документи про те, що у вас є дозвіл?
— Документи? — перепитала Хелена. Вона двічі їздила до Франції з батьком, і їм ніколи не було потрібно нічого, крім паспортів.
— Так, у вас, ймовірно, не буде жодних проблем, фройляйн, але вашому другу у формі необхідні папери про те, де розташована його частина і куди він їде.
— Ну звісно ж, у нас є з собою документи, — відповіла вона. — Чи ви думаєте, що ми поїдемо без них?
— Ні-ні, що ви, — поспішно сказав контролер. — Просто хотів нагадати. Тому що всього зо два дні тому… — він кинув швидкий погляд на норвежця, — затримали молодого чоловіка, в якого, очевидно, не було при собі якогось розпорядження, його визнали дезертиром, схопили на пероні і розстріляли.
— Ви жартуєте?
— На жаль. Не хочу лякати вас, але війна є війна. Та якщо у вас усе гаразд, то вам не треба ні про що турбуватися, коли ми перетинатимемо німецький кордон після Зальцбурга.
Вагон трохи гойднуло, контролер, щоб не впасти, ухопився за одвірок. Троє мовчки дивилися одне на одного.
— Отже, перша перевірка буде тоді? — запитав нарешті Урія. — Після Зальцбурга?
Контролер кивнув.
— Дякую, — сказав Урія.
Контролер відкашлявся:
— У мене теж був син, ваш ровесник. Він загинув на Східному фронті, на Дніпрі.
— Мої співчуття.
— Ну, даруйте, що розбудив вас, фройляйн. Мін гер?
Він узяв під козирок і пішов далі.
Хелена поглянула на двері. Потім закрила обличчя руками.
— Ну чому я така дурепа! — схлипувала вона.
— Ну, ну. — Він обійняв її за плечі. — Це я повинен був подумати про документи. Я ж мав знати, що мені не можна просто так швендяти по країні.
— А якщо ти розповіси їм про хворобу і про те, що хочеш поїхати до Парижа? Це ж частина Третього рейху, це ж…
— Тоді вони подзвонять до шпиталю, Брокхард скаже, що я втік.
Вона припала до нього і заплакала ще сильніше. Він погладив її по довгому русявому волоссю.
— До того ж я повинен був розуміти, що все це надто добре, щоб бути правдою, — сказав він. — Я маю на увазі: я і сестра Хелена — в Парижі? — Вона відчула, що зараз він посміхається. — Ні, скоро я прокинуся в лікарняному ліжку і подумаю, що все просто сон. І буду радий, коли ти принесеш мені сніданок. До того ж завтра у тебе нічне чергування, не забула? І тоді я розповім тобі про те, як колись Даніель поцупив у шведів три денних пайки.
Вона підвела мокре від сліз обличчя.
— Поцілуй мене, Уріє.
ЕПІЗОД 28
Харрі знову подивився на годинник і обережно збільшив швидкість. Зустріч призначалася на четверту годину, тобто півгодини тому. Те, що залишилося від шипів на покришках, зі страшним звуком врізалося в лід. Хоча Харрі проїхав по цій звивистій обледенілій дорозі якихось шість кілометрів, йому здавалося, що він їде по ній уже кілька годин. Від дешевих сонячних окулярів, куплених на заправній станції, не було жодної користі, очі страшенно боліли від яскравого снігу.
Нарешті він побачив на узбіччі поліцейську машину з шиєнськими номерами, обережно натиснув на гальмо, зупинився прямо за нею і дістав з даху автомобіля лижі. Старі трьоннелазькі лижі, на які він не ставав років п’ятнадцять. І здається, стільки ж не змащував. Зараз усе мастило перетворилося на якусь сіру клейку масу. Він знайшов лижню, яка, як йому й сказали, вела від дороги до дачного будиночка. Але лижі ніби приклеїлися до лижні — він ледве міг зрушити з місця. Сонце вже майже сховалося за верховіттям ялин, коли він нарешті дістався будиночка. На сходах чорного зрубу сиділи двоє чоловіків у куртках з капюшонами і хлопчик, якому Харрі, що був поганим знавцем підліткового віку, дав би від дванадцяти до шістнадцяти.
— Ове Бертельсен? — запитав Харрі і знесилено сперся на палиці, відсапуючись.
— Тут, — сказав один з чоловіків і помахав рукою. — А це дільничний Фоллдал.
Другий чоловік спокійно кивнув.
Харрі припустив, що хлопчик — той самий, що знайшов гільзи.
— Непогано вибратися сюди із задушливого Осло, га? — запитав Бертельсен.
Харрі дістав пачку сигарет.
— Гадаю, значно приємніше вибратися сюди із задушливого Шиєна.
Фоллдал зняв кашкет і випрямив спину.
Бертельсен посміхнувся:
— Не вірте небилицям: у Шиєні повітря чистіше, ніж у будь-якому норвезькому місті.
Харрі прикрив сірник рукою і запалив сигарету.
— Невже? Наступного разу знатиму. То ви щось знайшли?
— Це тут недалеко.
Всі троє стали на лижі й пішли по лижні, що вела на лісову галявину. Попереду йшов Фоллдал. Він і вказав палицею на чорний камінь, сантиметрів двадцять якого виднілося із замету.