— 1 що ти про це думаєш, Харрі?
— Можливо, їхня мета — не норвежець, а який-небудь іноземець. На нього постійно полюють, але на батьківщині вбити не можуть — надто добре там його охороняють. Той, кого, на їхню думку, простіше вбити в маленькій, миролюбній країні, де заходи безпеки не такі жорсткі.
— Хто ж він? — запитав Овесен. — Таких важливих іноземних гостей у Норвегії зараз немає.
— І не передбачається в найближчому майбутньому, — додав Мейрик.
— А може, вони передбачаються у віддаленому, — парирував Харрі.
— Але зброя вже місяць як потрапила до країни, — сказав Овесен. — Щось не збігається: іноземні терористи приїхали до Норвегії за місяць до здійснення теракту.
— Може, це не іноземні терористи, а якийсь норвежець?
— У Норвегії немає такої людини, яка зважилася б на щось подібне, — заперечив Райт, намагаючись намацати на стіні вимикач.
— Тож-то й воно, — відповів Харрі.
— Тобто?
— Уявіть собі відомого міжнародного терориста, який має намір убити когось у себе в країні, а цей хтось виїжджає до Норвегії. Таємна поліція стежить за кожним кроком цього терориста, тож замість того, щоб намагатися перетнути кордон, він зв’язується з норвезькою організацією, в якої ті самі мотиви, що й у нього самого. І те, що ця організація складається з дилетантів, насправді плюс, адже терорист упевнений: таємна поліція не приділятиме їм великої уваги.
— Так, стріляні гільзи свідчать на користь дилетанта, — кивнув Мейрик.
— Терорист і дилетант домовляються про те, що терорист фінансує купівлю дорогої зброї і тим самим обрубує всі нитки — більше ніщо на нього вивести не може. Отже, він у цій грі нічим не ризикує, окрім хіба що грошей.
— А раптом цей дилетант не зможе виконати завдання? — запитав Овесен. — Або замість цього продасть зброю і злиняє з грошима?
— Така небезпека, звичайно, існує, але давайте виходити з того, що замовник вважає дилетанта справжнім фанатиком. Можливо, у нього є й особисті мотиви, щоб добровільно ризикувати життям заради всього цього.
— Забавне припущення, — зауважив Овесен. — І як це перевірити?
— Ніяк. Я кажу про людину, про яку нам нічого не відомо. Не можна вгадати її логіку, якщо вона взагалі у неї є.
— Чудово, — усміхнувся Мейрик. — А є ще якісь ідеї, як ця зброя могла опинитися в Норвегії?
— Та скільки завгодно, — відповів Харрі. — Але цей варіант може виявитися самим немислимим.
— Так, так, — зітхнув Мейрик. — Наша робота — це полювання на привидів. Отже, треба спробувати розговорити цього Хохнера. Я потелефоную кільком… ой.
Райт нарешті знайшов вимикач, і кімнату залило сліпуче біле світло.
ЕПІЗОД 31
Хелена стояла в спальні перед люстром і розглядала своє віддзеркалення. Найбільшим її бажанням зараз було, щоб вікно було відчинене й можна було почути лункі кроки по доріжці, що вела до будинку. Але мати вимагала зачиняти вікна щільно. Хелена поглянула на фотографію батька на туалетному столику перед дзеркалом. Її завжди вражало те, яким він був на ній — молодий і безвинний.
Вона заколола волосся простою шпилькою, як завжди. А може, зараз вона має виглядати інакше? Беатріса вшила материне червоне муслінове плаття, добре припасувавши до стрункої Хелениної постаті. Мати була в цьому платті, коли зустрілася з батьком. Ці спогади здавалися неймовірними, далекими і в той же час сумними. Може, тому, що тепер, говорячи про це, мати ніби розповідала про двох зовсім інших людей — двох вродливих закоханих людей, які гадали, ніби знають, що чекає їх попереду.
Хелена зняла шпильку і стріпнула головою так, що каштанове волосся впало на обличчя. Задзеленчав дверний дзвіночок. Почулися кроки Беатріси в залі. Хелена впала на ліжко. У животі зробилося лоскітно. Давно з нею такого не було — вона знову почувалася чотирнадцятилітнім закоханим дівчам! Знизу чулися приглушені розмови, різкий, у ніс, голос матері, бряжчання вішаків — це Беатріса вішає до шафи його шинель. «Шинель!» — подумала Хелена. Він носить шинель, хоча на вулиці вже не перший день така спека, якої раніше ніколи не бувало навіть у серпні.
Вона просто лежала й чекала, потім почула, як мати кличе її:
— Хелено!
Вона піднялася з ліжка, заколола волосся, поглянула на руки, ще раз подумки повторила: «У мене зовсім не великі руки, у мене зовсім не великі руки». Потім востаннє поглянула в люстро — красуня! — і з тремтячим зітханням вийшла з кімнати.
— Хеле…
Голос матері урвався, щойно Хелена з’явилася на сходах. Вона обережно зробила крок на першу сходинку, високі підбори, без яких вона, напевно, бігом злетіла б униз, робили її ходу хисткою і невпевненою.
— До тебе гість, — сказала мати.
До тебе. За будь-яких інших обставин Хелена б дозволила собі обуритися цією манерою матері, тим, що вона підкреслює, що не вважає цього іноземного вояка гостем усього дому. Але зараз був час поступок, і Хелена поцілувала матір за те, що та не повелася гірше і взагалі прийняла його до того, як Хелена сама урочисто зійшла вниз.
Хелена перевела погляд на Беатрісу. Стара служниця посміхалася, але в її очах стояла та сама меланхолія, що й у матері. Хелена перевела погляд на Нього. Його очі сяяли, і їй здалося, що вона відчуває, як від їхнього тепла спалахнули її щоки, вона поглянула на засмаглу, недавно поголену шию, комір з двома літерами «Б» і зелену уніформу, що пом’ялася тоді в потязі, але тепер була ретельно випрасувана. У руці він тримав букет троянд. Вона знала, що Беатріса вже порадила поставити їх у вазу, але він відмовився і сказав, що спочатку діждеться, поки Хелена спуститься і побачить їх.
Вона зробила ще один крок. Поклала руку на поруччя. Тепер легше. Вона підвела голову і відразу побачила всіх трьох. І відразу відчула, що це найкраща картина, яку вона бачила у своєму житті. Адже вона знала, що бачать вони, і ніби віддзеркалювалася в них.
Мати бачила, як зі сходів спускається вона сама, її втрачена мрія і молодість; Беатріса бачила дівчинку, яку виховала, як власну доньку; а Він бачив жінку, яку кохав так палко, що не міг приховати цього навіть за скандинавською стриманістю і гарними манерами.
«Красуня», — прочитала Хелена по губах Беатріси. І підморгнула у відповідь. Нарешті вона спустилася.
— Виходить, ти зміг знайти дорогу навіть у непроглядній пітьмі? — посміхнулася вона Урії.
— Так, — відповів він голосно й виразно, і під високою кам’яною стелею почулася луна, як у церкві.
Мати говорила різким, іноді верескливим голосом, а Беатріса сновигала з їдальні в кухню і назад, як добрий дух будинку. Хелена не могла відвести погляду від діамантового намиста в матері на шиї, її найдорожчої прикраси, яка діставалася лише в особливих випадках.
Проти звичаю, мати залишила двері в сад прочиненими. Хмари лежали низько-низько — тож, скоріш за все, цієї ночі не бомбуватимуть. З прочинених дверей віяло протягом, полум’я стеаринових свічок блимало і тіні танцювали на портретах серйозних чоловіків і жінок на прізвище Ланґ. Мати охоче розповідала, хто є хто, чим хто уславився, з яких родин походило їхнє подружжя. Як здалося Хелені, Урія слухав усе це з саркастичною усмішкою, втім, у напівтемряві було важко розібрати. Мати казала, під час війни слід економити електрику. Звичайно, вона не розповідала подробиць про справжнє фінансове становище родини і про те, що з чотирьох колишніх слуг залишилася одна Беатріса.
Урія відклав виделку, прокашлявся. Вони сиділи на дальньому кінці столу: Урія і Хелена одне навпроти одного, а мати — на чолі столу.
— Все було дуже смачно, фрау Ланґ.
Насправді обід був зовсім простий. Звісно, не такий простий, щоб на це ображатися, але й не надто розкішний, щоб Урія міг вважати себе почесним гостем.
— Це все Беатріса, — відразу сказала Хелена. — Вона готує найкращий в Австрії шніцель по-віденськи. Ви куштували його раніше?
— Наскільки я пам’ятаю, тільки один раз. Але той був не такий смачний.