— Schwein, — сказала мати. — Той, що ви куштували, був зі свинини. Ми їмо тільки телятину. В крайньому разі — індичку.
— Пам’ятаю, там, здається, взагалі не було м’яса, — посміхнувся він. — Гадаю, переважно яйце і хлібні крихти.
Хелена тихо розсміялася, мати блиснула на неї очима.
Кілька разів під час обіду розмова стихала, але після довгої паузи її починали знову: причому Урія говорив не менше, ніж мати чи Хелена. Запрошуючи його на обід, Хелена вирішила, що не хвилюватиметься про те, яке враження він справить на її матір. Урія — вихований молодий чоловік, але він походив із селян, а значить, не мав тієї витонченості поведінки і манер, які необхідні в світському товаристві. Та вона просто вирішила не думати про це. Тому її дуже здивувало те, як природно і ввічливо поводився Урія.
— Ви, напевно, збираєтеся влаштуватися на роботу після війни? — запитала мати, відправляючи до рота останній шматочок картоплі.
Урія кивнув, і терпляче чекав, коли фрау Ланґ прожує і поставить своє наступне питання.
— Дозвольте запитати, на яку ж роботу ви хотіли б улаштуватися?
— Листоношею. Мені, між іншим, обіцяли цю роботу до війни.
— Носити листи? Але ж, здається, у вашій країні люди живуть так далеко одне від одного?
— Це не страшно. Ми живемо де можемо. Уздовж фіордів, у долинах та інших місцях, де тільки є захист від вітрів і негоди. Але й у нас теж є міста і великі села.
— Он як? Цікаво. Чи можу я поцікавитися щодо вашого матеріального становища?
— Мамо! — Хелена поглянула на матір з докором.
— Що, люба? — Мати обтерла серветкою рот і подала Беатрісі знак прибирати тарілки.
— Ти перетворюєш усе на якийсь допит. — Хелена спохмурніла.
— Так. — Мати чарівливо посміхнулася Урії і підняла келих. — Це і є допит.
Урія теж підняв келих і посміхнувся у відповідь.
— Я розумію вас, фрау Ланґ. Хелена — ваша єдина донька. І у вас є повне право — я б навіть сказав: обов’язок — з’ясувати, чи підходить їй людина, яку вона обрала.
Фрау Ланґ уже піднесла вино до губ, як раптом келих застиг у неї в руці.
— Я не надто багатий чоловік, — вів далі Урія. — Але в мене є бажання працювати і голова на плечах, тож, гадаю, я зможу прогодувати себе, Хелену, і не тільки. Обіцяю вам піклуватися про неї, як тільки я зможу, фрау Ланґ.
Хелені раптом захотілося розсміятися, а проте щось заважало — якась дивна напруга.
— Боже! — вигукнула фрау Ланґ і поставила келих на місце. — Чи не здається вам, юначе, що ви заходите надто далеко?
— Здається. — Урія зробив великий ковток і поглянув на келих. — У вас чудове вино, фрау Ланґ.
Хелена спробувала вдарити його ногою під столом, але не змогла дотягнутися.
— Але час зараз дивний. І його залишається все менше. — Він відставив від себе келих і все дивився на нього. Легенький усміх на його обличчі тепер зник. — Вечорами — такими ж, як цей, — ми з бойовими товаришами часто розмовляли один з одним. Про те, чим займатимемося в майбутньому, про те, якою буде нова Норвегія, про наші мрії й плани. Великі й малі. А за кілька годин по тому вони лежали на землі мертві. І майбутнього у них уже не було. — Він підвів погляд і подивився в очі фрау Ланґ. — Так, я заходжу далеко і, мабуть, надто швидко. Але тільки тому, що знайшов дівчину, яку покохав і яка покохала мене. Зараз війна, і розповідати вам про мої плани на майбутнє — це просто замилювати очі. Все моє життя, фрау Ланґ, — це одна година. І ваше, напевно, теж.
Хелена поглянула на матір. Та сиділа, немов кам’яна.
— Сьогодні я одержав листа з норвезького Поліцейського управління. Я зв’яжуся з лазаретом «Сінсен» в Осло для проходження медичного огляду. Я їду через три дні. І хочу взяти з собою вашу доньку.
Хелена затамувала подих. Цокання настінного годинника віддавалося луною. В матері на шиї мерехтіло діамантове намисто. Було видно, яка вона напружена. Раптовий порив вітру, що ввірвався в прочинені двері, колисав полум’я свічок, і тіні відкинулися на сріблясті стіни. Лише тінь Беатріси біля входу в кухню, здавалося, навіть не ворухнулася.
— А зараз буде пиріг, — підморгнула мати Беатрісі. — Спеціально з Відня.
— Я тільки хотів, щоб ви знали, як я цього чекаю, — продовжив Урія.
— Ще б пак, звісно. — Мати саркастично посміхнулася. — Він же зготований з наших власних яблук.
ЕПІЗОД 32
Поліцейська дільниця Хіллброу розташовувалася в центрі Йоханнесбурга і більше скидалася на фортецю — з колючим дротом уздовж стін і сталевими ґратами на вікнах, таких вузьких, що вони були схожі на бійниці.
— Двоє чоловіків, чорношкірі, убиті цієї ночі. І це тільки в нашому поліцейському окрузі, — говорив інспектор Есаяс Берн, коли вів Харрі лабіринтом коридорів з шорсткими біленими стінами і брудним лінолеумом на підлозі. — Бачили ту громадину — готель «Карлтон»? Зачинений. Білі давно вже евакуювалися за місто, тож тепер ми стріляємо тільки один в одного.
Есаяс підсмикнув штани. Це був високий, доволі огрядний, карячкуватий негр. Під пахвами його білої нейлонової сорочки розпливлися темні плями.
— Взагалі Андреас Хохнер сидить у заміській в’язниці, яку ми називаємо Містом Грішників, — сказав він. — Сьогодні ми привезли його сюди для допитів.
— А що, не я один його допитуватиму? — запитав Харрі.
— От ми й на місці. — Есаяс відчинив двері.
Вони увійшли до кімнати, де, схрестивши руки на грудях, стояли ще двоє і дивилися крізь брунатне скло в стіні.
— Однобічне, — шепнув Есаяс. — Він нас не бачить.
Двоє перед склом кивнули Есаясу й Харрі, відійшли убік.
За склом була маленька, тьмяно освітлена кімната, посеред якої стояв стілець і маленький стіл. На столі була попільничка, забита недопалками, і закріплений на штативі мікрофон. У чоловіка, що сидів на стільці, були темні очі й густі чорні обвислі вуса. Харрі відразу впізнав у ньому людину з тієї нечіткої фотографії, яку показував Райт.
— Норвежець? — буркнув один з тих двох і кивнув на Харрі.
Есаяс Берн ствердно кивнув.
— Гаразд, — сказав чоловік, звертаючись до Харрі, ні на секунду, однак, не випускаючи з поля зору чоловіка за склом. — Він у твоєму розпорядженні, норвежцю. На двадцять хвилин.
— Але у факсі говорилося…
— Та плював я на телефакс. Слухай, норвежцю, ти знаєш, з яких країн люди приїжджають сюди, щоб допитати цього хлопця? А скільки хочуть, щоб ми його їм видали?
— Ну… ні, не знаю.
— Тож радій, що взагалі з ним поговориш, — сказав чоловік.
— А з якого побиту він зі мною розмовлятиме?
— А нам що до того? Сам з ним домовляйся.
Харрі мимоволі втягнув живіт, коли входив у вузьку й тісну кімнату для допитів. На стіні, де руді патьоки іржі утворили щось подібне до ґратчастого плетива, висів годинник. Він показував пів на дванадцяту. Харрі подумав про поліцейських, які весь час стежитимуть за ним, і від цієї думки його долоні спітніли. Чоловік на стільці сидів згорбившись, його повіки напівприкривали очі.
— Андреас Хохнер?
— Андреас Хохнер? — пошепки перепитав чоловік на стільці, зиркнувши на Харрі так, ніби найбільше в житті хотів придушити його. — Ні, він зараз удома, трахає твою мамку.
Харрі обережно сів, йому здалося, що він почув регіт по той бік чорного скла.
— Харрі Холе з норвезької поліції, — тихо назвав себе Харрі. — Мені треба дещо дізнатися від тебе.
— Норвегія? — скептично сказав Хохнер. Він нахилився вперед і почав прискіпливо розглядати посвідчення, яке показав йому Харрі. Потім ледь посміхнувся. — Вибач, Холе. Вони не сказали мені, що сьогодні буде Норвегія, розумієш. А я ж вас чекав.
— А де твій адвокат? — Харрі поклав на стіл теку, відкрив її і дістав список питань і блокнот.
— Та пішов він, я йому не довіряю. Цей мікрофон увімкнений?
— Не знаю. А що таке?
— Не хочу, щоб чорномазі нас чули. У мене є ділова пропозиція. Свого роду оборудка. З тобою. З Норвегією.
Харрі відірвав погляд від аркуша. Над головою Хохнера цокав годинник. Уже минуло три хвилини. І щось підказувало Харрі, що у відведений йому час він не вкладеться.