— Приїхали, фройляйн Ланґ, — сказав водій і показав на фонтан, коло якого алея закінчувалася. Над водою, стоячи однією ногою на мармуровій кулі, балансував золотий Амур. За фонтаном здіймалася будівля сірої кам’яної вілли. Обабіч неї стояли довгі червоні дерев’яні споруди, які разом з кам’яною будівлею створювали таку собі подобу дворика.
Авто зупинилося, водій вийшов і відчинив Хелені дверцята.
Андре Брокхард, який весь цей час стояв на порозі вілли, тепер ішов їм назустріч. Його начищені ботфорти зблискували на сонці. Андре Брокхарду було за сорок, але йшов він пружно, ніби юнак. Розхристана на грудях його червона сукняна куртка — навмисно не застебнута на верхній ґудзик нібито через спеку — підкреслювала його атлетичну фігуру, і він чудово знав це. Кавалерійські рейтузи щільно обтягували м’язисті ноги. Брокхард-старший був зовсім не схожий на свого сина.
— Хелено! — В його голосі вчувалася ретельно відміряна дружелюбність, властива людям високого статусу, які самі вирішують, наскільки теплою має бути обстановка. Хелена не бачила його дуже давно, але, здається, відтоді він зовсім не змінився: такий же сивочубий, величний, з блакитними очима по обидва боки царственого носа. А маленький ротик сердечком ніби запевняв, що його власник насправді м’якший і добріший, ніж здається. — Як поживає твоя матуся? Сподіваюся, з мого боку було не надто безцеремонно відривати тебе від роботи. — Він коротко й сухо потис їй руку і продовжував, не чекаючи відповіді: — Мені треба поговорити з тобою, і я подумав, що з цим краще не зволікати. — Він вказав на споруди: — Ти ж бувала тут раніше?
— Ні, — відповіла Хелена, посміхнувшись.
— Ні? А я гадав, Крістофер возив тебе сюди, адже ви нерозлийвода…
— Здається, ви дещо помиляєтеся, гер Брокхард. Ми з Крістофером, звичайно, знаємо одне одного, але…
— Справді? В такому разі я маю неодмінно показати тобі стайні.
Він злегка обняв її за стан і повів до дерев’яних споруд, їхні підошви шурхотіли по ріні.
— Мені дуже прикро, що так сталося з твоїм батьком, Хелено. Це справді велика неприємність. Я сподіваюся, що зможу якось допомогти вам з матір’ю.
«Ти міг би запросити нас на різдвяну ялинку, як раніше», — подумала Хелена, але змовчала. Вона все ще раділа, що змогла здолати всі перешкоди, які мати заходилася чинити їй перед від’їздом.
— Джанджичу! — крикнув Брокхард чорнявому хлопчику, який стояв біля стіни і чистив сідло. — Приведи Венецію.
Хлопчик пішов до стайні. Брокхард стояв, граючись батогом і погойдуючись. Хелена поглянула на годинник.
— Боюся, я не зможу довго тут залишатися, гер Брокхард. Моє чергування…
— Звичайно. Я розумію. Тоді я перейду до справи.
Зі стайні почулося гучне іржання і стукіт копит по дощаній підлозі.
— Так вийшло, що ми з твоїм батьком були, можна сказати, компаньйонами. Зрозуміло, до цього прикрого банкрутства.
— Я знаю.
— Так, і ще ти знаєш, що у твого батька було багато боргів. Але це не так уже й страшно, тому все йшло, як ішло. Вся річ у тому злощасному… — Він замовк, підшукуючи потрібне слово. І знайшов його: — …зближенні з єврейськими лихварями, воно дуже зашкодило йому.
— Ви маєте на увазі Йосифа Бернштейна?
— Я вже не пам’ятаю, як їх звали.
— Дивно, адже ви запрошували його до себе на Різдво.
— Йосифа Бернштейна? — Андре Брокхард засміявся, але очі його залишалися серйозними. — Це, напевно, було дуже давно.
— У грудні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого. До війни.
Брокхард кивнув і нетерпляче поглянув на двері стайні.
— Ти все це пам’ятаєш, Хелено! Це добре. Крістофер потребуватиме поруч із собою ясної голови. Бо свій глузд він раз у раз втрачає. А взагалі він добрий хлопець, та ти й сама це зрозумієш.
Хелена відчула, як закалатало в неї серце. Що відбувається? Брокхард-старший говорить з нею як з майбутньою невісткою. Але здоровий глузд швидко впорався з острахом. Коли вона заговорила, то намагалася, щоб її слова звучали доброзичливо, та тверезий розум ніби схопив її за горло, через те голос став різким і металевим.
— Гер Брокхард, сподіваюся, тут немає жодного непорозуміння.
Схоже, Брокхард помітив, як змінився її тон, бо в його відповіді так само вже не було колишньої теплоти:
— Якщо так, слід усунути це непорозуміння. Я б хотів, щоб ти поглянула на це.
Він дістав із внутрішньої кишені своєї червоної куртки аркуш паперу, розгорнув його і простяг Хелені.
Вгорі на аркуші було написано: «Burgschaft»[37]. Документ нагадував контракт. Вона пробігла очима рядки, написані битим письмом, але не зрозуміла з них нічого, крім того, що там йшлося про будинок у Віденському лісі і внизу стояли підписи її батька й Андре Брокхарда.
— Схоже на поручительство, — сказала вона.
— Це і є поручительство, — кивнув він. — Коли твій батько дізнався, що єврейські кредити (а отже, і його гроші) конфіскуються, він прийшов до мене з проханням, щоб я поручився за нього для отримання великої позики в Німеччині. На жаль, я легковажно погодився на це. Твій батько був гордою людиною і, щоб поручительство не було з мого боку чистою благодійністю, наполіг на тому, аби літній будинок, в якому зараз ви з матір’ю мешкаєте, став заставою цього поручительства.
— Чому поручительства, а не позики?
Брокхард здивовано поглянув на неї:
— Хороше питання. А відповідь така: вартості будинку забракло, щоб він міг бути заставою тієї позики, яку хотів отримати твій батько.
— А підпису Андре Брокхарда було достатньо?
Він посміхнувся і дістав велику, геть просяклу потом хустку.
— Я маю деяку власність у Відні.
Це було надто м’яко сказано. Всі знали, що Андре Брокхард — впливовий акціонер двох найбільших промислових компаній Австрії. Після аншлюсу — гітлерівської окупації 1938-го — підприємства замість машин і обладнання почали виробляти зброю для Німеччини та її союзників. Брокхард став мультимільйонером. А тепер Хелена дізналася, що йому належить і будинок, у якому вона живе. Вона відчула, як до горла підступає клубок.
— Та не засмучуйся так, моя люба Хелено, — сказав Брокхард, і в його голосі раптом знову почулося тепло. — Бач, я зовсім не збираюся відбирати будинок у твоєї матері.
Але клубок у горлі в Хелени зробився ще більшим. Так, Брокхард зараз цілком міг би додати: «Чи у моєї невістки».
— Венеціє! — крикнув раптом Брокхард.
Хелена обернулася до дверей стайні. З напівтемряви виходив хлопчик-конюх і вів за вуздечку сліпучо-білого коня.
Хоча в голові роїлися тисячі думок, це видовище змусило Хелену забути про все. Прекраснішого за цього коня їй не довелося бачити ніколи за все своє життя. Це було воістину неземне створіння.
— Ліпіццанер, — сказав Брокхард. — Порода, що найкраще надається дресируванню. Їх привезли Максиміліану Другому з Іспанії тисяча п’ятсот шістдесят другого року. Ви з матір’ю, звісно ж, бачили їх в іспанській школі верхової їзди у Відні, чи не так?
— Звісно.
— Це не гірше, ніж дивитися балет, правда?
Хелена кивнула. Вона не могла відвести очей від прекрасної кобилиці.
— Тут, у Лайнцер-Тірґартені, вони відпочивають улітку, до кінця серпня. На жаль, ніхто, крім наїзників іспанської школи, не має права на них їздити. Адже недосвідчений наїзник може зіпсувати скакуна. І роки дресирування підуть нанівець.
Кобилиця була осідлана. Брокхард узяв вуздечку, конюх поспішно пішов геть. Тварина стояла напрочуд спокійно.
— Дехто стверджує, що це жорстоко — навчати коней танцювати, що тварина страждає, коли її змушують робити щось усупереч її єства. Ті, хто так кажуть, ніколи не бачили, як тренують цих коней. А я бачив. І, запевняю тебе, коневі це подобається. Знаєш чому? — Він погладив кобилку по морді. — Тому що це закон природи. Господь у своїй мудрості зробив так, що для нижчої істоти немає і не може бути більшого щастя, ніж служити і підкорятися вищій. Візьмімо, наприклад, дітей і дорослих. Чоловіка й жінку. Навіть у так званих демократичних країнах слабкі добровільно віддають владу еліті, яка і сильніша, і розумніша, ніж вони. Це так, тому що це так. І саме через те, що всі ми — створіння Божі, вищі повинні потурбуватися про те, щоб нижчі їм підкорялися.