— Червоне світло, — мовила вона спокійно.
Харрі натиснув на гальмо.
— Перепрошую, — виголосив він.
Як він поводиться з нею? Навіщо він подивився, чи немає в неї обручки? О Боже!
Харрі визирнув у вікно і відразу пригадав те місце, де вони зупинилися.
— Якісь проблеми? — запитала вона.
— Ні-ні. — На світлофорі спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. — Просто в мене погані спогади про це місце.
— У мене теж, — сказала вона. — Зо два роки тому я проїздила тут на потязі, саме після того, як одна поліцейська машина проїхала переїзд і врізалася в ту стіну. — Вона показала рукою. — Це було жахливо. Один поліцейський повис на загорожі, наче його розіпнули. Я потім кілька ночей поспіль не могла заснути. Мені розповідали, що поліцейський, який вів машину, був п’яний.
— А хто вам це розповідав?
— Так, один, я з ним разом навчалася. З Поліцейської академії.
Вони проїхали Фрьоєн. Віндерн залишився позаду. Далеко позаду, подумав Харрі, ніби вирішивши це для себе — остаточно і безповоротно.
— Так ви навчалися в Поліцейській академії? — запитав він.
— Ви з глузду з’їхали? — Вона знову розсміялася. Харрі подобався її сміх. — Ні, я вивчала право в університеті.
— Я теж, — сказав він. — У якому році ви туди вступили?
Ну й хитрун ти, Холе!
— Я закінчила його в дев’яносто дев’ятому.
Харрі почав подумки віднімати й додавати. Так, їй як мінімум тридцять.
— А ви?
— У дев’яностому, — відповів Харрі.
— Тоді ви маєте пам’ятати концерт гурту «Рага Рокерз» під час «Юстивалю» у вісімдесят восьмому!
— Авжеж пам’ятаю. Я був на ньому. В саду.
— Я теж! Було здорово, правда? — Вона поглянула на нього. Її очі блищали.
«Де? — думав Харрі. — Де ти була?»
— Так, було класно. — Харрі вже погано пам’ятав сам концерт. Але він раптом виразно згадав те дівчисько, яке виплигувало з натовпу, коли грали «Рага Рокерз».
— Але якщо ми разом училися, у нас має бути багато спільних знайомих, — припустила вона.
— Навряд чи. Я вже працював у поліції, і мені було не до студентської тусовки.
Мовчки вони проїхали перехрестя з вулицею Індастрі-ґата.
— Можете висадити мене тут, — сказала вона.
— Вам саме сюди?
— Так, тут уже недалеко.
Харрі з’їхав на узбіччя, вона обернулася до нього. Неслухняне пасмо волосся впало їй на обличчя. Погляд м’який і холодний одночасно. Карі очі. Раптом Харрі сяйнула цілком несподівана і божевільна думка: йому захотілося поцілувати її.
— Дякую, — сказала вона, всміхаючись.
Вона повернула ручку дверцят. Але нічого не сталося.
— Даруйте, — сказав Харрі, перегнувся через неї і вдихнув запах її парфумів. — Цей замок… — Він з силою штовхнув дверцята, і вони нарешті відчинилися. Він почувався, мов п’яний.
— Може, ще побачимося, — сказала вона.
— Можливо.
Йому захотілося спитати, куди вона йде, де вона працює, чи подобається їй її робота, що їй ще подобається, чи кохає вона кого-небудь, чи не хоче вона піти з ним на концерт, хай і не на «Рага Рокерз». Але, на щастя, було надто пізно, вона вже віддалялася своїм балетним кроком по тротуару вулиці Спурвейсґата.
Харрі зітхнув. Він зустрів її півгодини тому і навіть не спитав її ім’я. Здається, час списувати його в архів. Достроково.
Харрі поглянув у дзеркало і найбезсовіснішим чином розвернув машину посеред вулиці. До Вібес-ґате було недалеко.
ЕПІЗОД 41
Важко дихаючи, Харрі проминув четвертий сходовий марш. На порозі квартири на нього чекав усміхнений чоловік.
— Вибачайте за сходи. — Чоловік подав йому руку. — Сіндре Фьоуке.
У нього в очах, як і колись, горіла юність, але обличчя свідчило — так, він побував на двох світових війнах. Як мінімум. Залишки сивого волосся були зачесані назад. Поверх грубої червоної сорочки надягнуто светр. Рукостискання було коротким і міцним.
— Я щойно зварив каву, — сказав він. — Я знаю, навіщо ви прийшли.
Вони пройшли у вітальню, обставлену як робочий кабінет. Посеред кімнати, на бюро, стояв комп’ютер. Кругом були розкидані папери, на столах і на підлозі уздовж стін лежали стоси книг і журналів.
— Я тут ще не зовсім навів лад, — сказав він, розчищаючи для Харрі диван.
Харрі поглянув на стіни: жодних картин, лише календар з пейзажем Нурмаркі.
— У мене є великий проект, і я сподіваюся, він виллється в книгу. Історія війни.
— А хіба ніхто ще не написав такої книги?
Фьоуке розреготався:
— Як бачите, і не одну! Але вони писали не зовсім про те. А я хочу розповісти історію моєї війни.
— Зрозуміло. А навіщо це вам?
— Не хочу здатися претензійним, але ми, ті, хто там побував, повинні передати свій досвід майбутнім поколінням, перш ніж зійдемо в могилу. — Фьоуке сховався в кухні і тепер кричав звідти у вітальню. — Евен Юль зателефонував мені й сказав, що в мене будуть гості. Адже ви з поліції?
— Так. Але Юль казав мені, що ви мешкаєте в районі Холменколлена.
— Ми з Евеном не надто часто спілкуємося. Я вирішив не міняти номер телефону — адже я переїхав сюди ненадовго. До тих пір, поки не закінчу книгу.
— Ясно. А я спочатку поїхав за тією адресою. Там зустрів вашу доньку, і вона мені сказала, де ви тепер мешкаєте.
— Так вона була вдома? Роботу, значить, прогулює?
«Яку роботу?» — хотів було спитати Харрі, але подумав, що це виглядало б дивно.
Фьоуке повернувся з кухні з великим димлячим кавником і парою кухлів.
— Чорну будете? — Він поставив один кухоль перед Харрі.
— Радо.
— Це добре. Бо вибору у вас все одно немає. — Фьоуке засміявся, і доки наливав каву, частину розлив на стіл.
Харрі здивувало, як мало спільного в Сіндре Фьоуке з донькою. У нього не було її вишуканої вимови і манер, та й рисами обличчя, темним волоссям вона пішла не в батька. Лише лоб у Сіндре Фьоуке був схожий на її. Високий, з товстою блакитною веною посередині.
— У вас у Холменколлені великий будинок, — зауважив Харрі вголос.
— З ним постійний ремонт, та ще сніг треба прибирати. — Фьоуке скуштував каву; задоволено прицмокнув. — У ньому похмуро і понуро. До того ж він далеко від центру. Терпіти не можу Холменколлен. А ще там живуть самі чистоплюї. Людині, яка приїхала з Гюдбрансдаля, як я, там просто нема чого робити.
— Тоді чому ви його не продасте?
— Дочці там подобається. Звичайно, вона там виросла. Але гадаю, ви хочете поговорити про Зеннхайм?
— Ваша донька живе сама?
Харрі припнув язика. Фьоуке відпив трохи з кухля і повільно смакував кавою, не поспішаючи її ковтати. Стало тихо.
— З нею живе хлопчик. Олег.
Він дивився кудись удалеч і більше не посміхався.
Харрі поквапливо зробив для себе два висновки. Може, звичайно, занадто поквапливо, але якщо вони вірні, то по-перше, однією з причин, чому Сіндре Фьоуке переїхав до Майорстуа, був Олег. А крім того, у неї є коханець.
— Я не можу багато чого вам розповісти, Фьоуке. Як ви розумієте, наша робота…
— Я розумію.
— Добре. Я б хотів, щоб ви розповіли мені про тих норвежців, які були з вами в Зеннхаймі.
— Ех. Нас там було дуже багато.
— Про тих, хто ще живий.
Фьоуке посміхнувся:
— Не хочу здатися циніком, але тоді все набагато спрощується. На Східному фронті ми дохли як мухи. З мого взводу щороку гинуло відсотків шістдесят.
— О Боже, зовсім як лісові тинівки…
— Що?
— Вибачте. Будь ласка, продовжуйте.
Харрі сконфужено втупився в чашку.
— Штука в тому, що ймовірність на війні зростає по експоненті, — сказав Фьоуке. — Якщо тебе не вбили в перші шість місяців, твої шанси вижити в багато разів зростають. Ти вже не наступаєш на міни, пригинаєшся, коли біжиш по траншеї, прокидаєшся, почувши клацання затвора в гвинтівці Мосіна. І розумієш, що не треба бути героєм і що твій найкращий друг — це страх. Через шість місяців нас, норвежців, майже не залишилося, але ті, хто вижив, відчували: ми вже не загинемо на цій війні. І більшість з нас навчалися в Зеннхаймі. У ході війни хтось проходив навчання в Німеччині. А хтось прибував просто з Норвегії. Ті, хто приїжджав з Норвегії без жодного навчання…