Фьоуке похитав головою.
— Гинули? — запитав Харрі.
— Ми навіть не встигали вивчити, як кого звуть. Та й навіщо? Це важко зрозуміти, але навіть у сорок четвертому на Східний фронт потоком ішли добровольці, коли ми, хто був там, вже давним-давно зрозуміли що до чого. Вони, бідолахи, думали, що йдуть рятувати Норвегію.
— Я так зрозумів, що в сорок четвертому вас уже там не було.
— Правильно. Я втік. У тисяча дев’ятсот сорок третьому, під Новий рік. Я двічі побував зрадником. — Фьоуке посміхнувся. — І обидва рази опинявся не в тому таборі.
— Ви воювали за росіян?
— Так, воював. Я потрапив у полон. Ми там мало не померли з голоду. Якось вранці нас запитали по-німецьки, чи розуміється хтось на зв’язку. Я трохи тямив, тож підняв руку. Виявилося, що в одному полку загинули в бою всі зв’язківці. Всі до єдиного! Наступного дня я вже тягнув польовий телефон. Ми воювали в Естонії проти моїх колишніх товаришів. Це було під Нарвою.
Фьоуке підняв чашку і взяв її обома руками.
— Я лежав на пагорбі і бачив, як росіяни штурмують німецьку кулеметну позицію. Німці просто косили їх, як траву. Гори трупів: сто двадцять чоловік і четверо коней — лежали перед ними, коли нарешті кулемети перегрілися. Росіяни кололи німців багнетами — економили патрони. Вся атака тривала не більше півгодини. Сто двадцять загиблих. А попереду — інша позиція. І там відбувалося те ж саме.
Харрі бачив, як тремтить чашка в його руках.
— Я знав напевно, що загину. Причому за справу, в яку не вірю. Я не вірив ні в Сталіна, ні в Гітлера.
— Чому ж ви тоді пішли на Східний фронт?
— Мені було вісімнадцять. Я виріс у глушині, на далекому хуторі в Гюдбрансдалі, де не бачив майже нікого, окрім найближчих сусідів. Ми не читали газет, у нас не було книг — я нічого не знав. Про політику я знав тільки те, що мені розповідав батько. З усієї нашої рідні в Норвегії залишилися тільки ми, решта виїхали до СІЛА ще в двадцяті. І мої батьки, і всі сусіди були запеклими квіслінгівцями і членами «Національного об’єднання». Два мої старші брати теж туди записалися. Вони пішли в «Хірт»[44], де їм дали завдання — вербувати в партію молодь, інакше їх відправили б на фронт. Так, в усякому разі, вони мені самі пояснили. Потім я дізнався, що насправді вони вербували донощиків. Але було запізно — тоді я вже їхав на фронт.
— А на фронті ваші погляди змінилися?
— Я б так не сказав. Більшість з нас, добровольців, думали переважно про Норвегію, ніж про політику. Для мене поворотний момент настав, коли я зрозумів, що воюю не за свою країну. Ось так, дуже просто. Тому битися за росіян мені теж було не набагато приємніше. У червні сорок четвертого, коли я служив лоцманом у талліннському порту, мені вдалося пробратися на корабель шведського «Червоного хреста». Я сховався в трюмі і пролежав там три доби. Я отруївся чадним газом, але прийшов до тями в Стокгольмі. Звідти я рушив далі, до норвезького кордону, самостійно, на свій страх і ризик. Це було в серпні.
— А чому на свій страх і ризик?
— Люди, з якими я спілкувався в Стокгольмі (їх було небагато), не довіряли мені, моя історія здавалася їм надто неправдоподібною. Та це було нормально. Адже я теж нікому не довіряв. Навіть я нікому не вірив! — Він знову голосно засміявся. — Я тоді ліг на дно і діяв своїми силами. Кордон перетнути — то було завиграшки. Запевняю вас, дістати пайок у Ленінграді було значно важче, ніж потрапити зі Швеції до Норвегії під час війни. Ще кави?
— Дякую. А чому ви не побажали залишитися у Швеції?
— Хороше запитання. Я й сам себе про це питав багато разів. — Він пригладив сиве волосся. — Але, розумієте, я був охоплений жагою помсти. Я був молодий, а коли ти молодий, ти живеш усіма цими нісенітницями про справедливість, про те, що в кожного має бути якесь покликання. На Східному фронті я був юнаком, буквально розшматованим суперечностями в собі. Я відчував, що повівся як скотина по відношенню до своїх бойових товаришів. Однак, а вірніше, саме тому я заприсягнувся помститися за всіх, хто загинув заради тієї брехні, якою наші голови напихали вдома. Помститися за своє розбите вщент життя, яке, як тоді мені здавалося, вже ніколи не відновити. Я хотів одного: звести рахунки з тими, хто насправді зрадив нашу країну. Зараз психологи назвали б це маніакально-депресивним психозом і миттю запроторили б мене до лікарні. А замість цього я поїхав до Осло, де мені ніде було жити, де ніхто не міг мене прийняти, де варто було мені пред’явити документи — і мене розстріляли б на місці як дезертира. Того ж дня, коли я на вантажівці приїхав до Осло, я вирушив у Нурмарку. Три дні я спав під деревами і харчувався ягодами, доки мене знайшли.
— Ті, з Опору?
— Як я зрозумів, Евен Юль розповів вам, що було далі.
— Так. — Харрі вертів кухоль пальцями. Ліквідація. Загадка, яка від розмови з цим чоловіком не стала більш зрозумілою. Вона не давала Харрі спокою відтоді, як він побачив Фьоуке в дверях і той потис йому руку. «Ця людина стратила своїх двох братів і батьків».
— Я знаю, про що ви думаєте, — сказав Фьоуке. — Я був вояком, якому дали наказ: ліквідувати. Не було б у мене цього наказу, я б цього не робив. Але я знав: вони були серед тих, хто зрадив нас. — Фьоуке поглянув на Харрі. Кухоль у його руках більше не тремтів. — Ви думаєте: навіщо я вбив їх усіх, якщо наказано було вбити одного, — він вів далі. — Біда в тому, що не уточнювалося, кого саме. Вони надали мені право судити, хто заслужив життя, а хто — смерть. А для мене це було дуже важко. Тому я вбив усіх. У нас на фронті був хлопець, якого ми прозвали Червоногрудкою. Як пташку Так от, цей хлопець говорив мені, що багнетом убивати найгуманніше. Сонна артерія йде від серця прямо до мозку, і якщо перерізати її, до мозку перестає надходити кисень і жертва загине миттєво. Серце ударить ще три — може, чотири рази, і зупиниться. Біда в тому, що це складно. Гюдбранн, на прізвисько Червоногрудка, був мастак різати горлянки, а я провозився з матір’ю двадцять хвилин, а зміг тільки кілька разів штрикнути її. Зрештою я її застрелив.
У Харрі зашерхло горло.
— Ясно, — сказав він.
Це безглузде слово повисло в повітрі. Харрі відсунув кухоль на центр столу і дістав з куртки блокнот.
— Може, ми поговоримо про ваших знайомих із Зеннхайма?
Сіндре Фьоуке різко підвівся.
— Даруйте, Холе. Я зовсім не хотів здатися вам бездушним і жорстоким. Дозвольте мені пояснити вам, перш ніж ми підемо далі: я не недолюдок, просто в мене таке ставлення до цих речей. Не треба було вам цього розповідати, а я це зробив. Бо не міг не розповісти. І саме тому я почав писати цю книгу. Мені постійно доводиться згадувати про це, коли річ прямо чи побічно заходить про війну. Щоб бути упевненим, що я не боюся цієї пам’яті. Тільки-но я злякаюся, і страх більше не відпустить мене. Не знаю чому, але це так. Психолог пояснить вам краще. — Він зітхнув. — Та зараз, як я й сказав, поговорімо про справу. У вас, напевно, буде багато питань. Ще кави?
— Ні, дякую, — відповів Харрі.
Фьоуке знову сів. Підпер підборіддя кулаком.
— Отже, Зеннхайм. Міцне норвезьке ядро. Усього п’ять чоловік разом зі мною. І один, Даніель Гюдесон, загинув тієї ж ночі, коли я втік. Залишаються четверо. Едвард Мускен, Халлґрім Дале, Гюдбранн Юхансен і я. Після війни я бачив тільки Едварда Мускена, нашого командира. Це було влітку сорок п’ятого. Йому дали три роки за зраду батьківщині. Що стало з іншими, вижили вони чи ні, я не знаю. Але можу розповісти вам, що мені про них відомо.
Харрі розгорнув блокнот на чистій сторінці.
ЕПІЗОД 42
Г-ю-д-б-р-а-н-н Ю-х-а-н-с-е-н, відстукав Харрі на клавіатурі. Звичайний хлопчина. За словами Фьоуке, добрий, трохи сентиментальний, дивився на Даніеля Гюдесона — того самого, якого вбили під час чергування, — як на приклад для наслідування, щось подібне до старшого брата. Харрі натиснув клавішу «ENTER», і програма почала пошук.
44
«Хірт» — фашистська організація штурмовиків у «Національному об’єднанні» в 1940–1944 рр.