— Алкоголічками?
— Авжеж, тими, що постійно тягаються за п’яницями. Ну ти їх бачив, можеш уявити, про що я?
— Загалом, так, але… алкоголічки…
— Харрі, ти завжди зациклюєшся на такій нісенітниці, і, знаєш, це дуже дратує! Може, ти…
— Вибач, Елен. Звичайно, ти маєш рацію, і я постараюся докорінно змінитися. Так на чому ти зупинилася?
— У цих алкоголіків такі звичаї, що не можна виключати вбивство на ґрунті ревнощів. До речі, знаєш, кого ми допитували? Твого давнього друга Сверре Ульсена. Кухар бачив, як він входив до піцерії приблизно в той самий час, коли сталося вбивство.
— Ну?
— Алібі. Він простирчав там цілий день, відлучився тільки один раз, дещо купити. До магазинчика — продавець може підтвердити.
— Він цілком би встиг…
— Так, тобі, звісно ж, хочеться, щоб це був він. Але послухай, Харрі…
— Може, у Дале було щось іще, крім грошей.
— Харрі…
— Може, він щось знав. Про когось.
— Ви там на шостому поверсі що, звихнулися на змовах? Та про це можна поговорити й завтра. Еге ж, Харрі?
— На роботі від тебе так багато не доб’єшся.
— Але я вже лягла.
— О пів на одинадцяту?
— Я лягла не сама.
Харрі перестав крутити педалі. Раніше йому й на думку не спадало, що хтось сторонній може підслухати, про що ти говориш. Він озирнувся довкола. На щастя, в тренажерному залі вже залишилося не так багато відвідувачів.
— Це художник зі «Спраги»? — пошепки запитав він.
— Мм…
— І відколи це ви спите в одному ліжку?
— Від цієї миті.
— А чому ти мені нічого не казала?
— Ти не питав.
— Він зараз лежить поруч?
— Мм…
— Ну і як він?
— Мм…
— Він уже говорив, що любить тебе?
— Мм…
Пауза.
— А ти думаєш про Фреді Мерк’юрі, коли ви…
— Добраніч, Харрі.
ЕПІЗОД 44
Коли Харрі прийшов на роботу, на годиннику в приймальні було 8.30. Сказати точніше, це була не зовсім приймальня, швидше, просто вестибуль, що слугував чимось на зразок шлюзу. Начальником цього шлюзу була Лінда; зараз вона підвела погляд від комп’ютера і весело побажала Харрі доброго ранку. Лінда пропрацювала в СБП довше за всіх інших і, слід сказати, була там єдиною людиною, з якою Харрі по роботі доводилося спілкуватися. Але ця мініатюрна, надзвичайно гостра на язик п’ятдесятирічна жінка була не тільки «начальником шлюзу». Вона також виконувала функцію секретаря для всіх, чергового адміністратора і людини для різних доручень. Харрі іноді думав, що якби якому-небудь іноземному шпигунові знадобилося джерело інформації в СБП, він звернувся б до Лінди. До того ж у СБП вона єдина (крім хіба ще Мейрика) знала, в чому полягає робота Харрі. Якої думки були про це інші, він навіть не уявляв. У ті лічені рази, коли він заходив до їдальні купити упаковку йогурту або сигарет (яких, зрозуміло, там у продажу не було), він помічав на собі погляди людей за столиками, але, навіть не намагаючись тлумачити їх, поспішно повертався до себе в кабінет.
— Тобі тут дзвонили, — сказала Лінда. — Говорили по-англійськи. Зараз поглянемо. — Вона відчепила жовтий стікер від дисплея. — Хохнер.
— Хохнер? — здивувався Харрі.
Лінда дещо невпевнено поглянула на стікер.
— Так, вона так себе назвала.
— Вона? Ти хочеш сказати, вш?
— Ні, це була жінка. Вона сказала, що передзвонить, — Лінда обернулася і глянула на настінний годинник, — зараз. Судячи з голосу, їй просто необхідно з тобою поговорити. Так, до речі, спитаю, поки ти не пішов, Харрі, ти вже познайомився з колегами?
— У мене не було часу, Ліндо. Наступного тижня.
— Ти тут уже місяць. Учора Стеффенсен запитав мене, що це за хлопець, з яким він зіткнувся в туалеті.
— Невже? І що ж ти йому відповіла?
— Я сказала, що це цілком таємно. — Вона засміялася. — Тобі обов’язково треба прийти на вечірку в суботу.
— Мені вже сказали, — пробурчав він і взяв з полиці для листів два аркуші. В одному нагадувалося про вечірку, в другому містилася внутрішня інформація про призначення нового уповноваженого. І обидва полетіли в кошик, тільки-но Харрі переступив поріг свого кабінету.
Він сів на стілець, натиснув на автовідповідачі «ЗАПИС» і «ПАУЗА» і почав чекати. Секунд через тридцять пролунав дзвінок.
— Harry Hole speaking[45].
— Харя? Шпики? — почувся голос Елен.
— Вибач. Я думав, що це не ти.
— Ах, тварюка! — вирвалося у Елен. — Невже ж…
— Якщо ти про це, то краще помовч.
— Шкода. Так усе-таки від кого ти чекаєш дзвінка?
— Від жінки.
— Нарешті!
— Припини. Це, очевидно, родичка або дружина одного типа, якого я допитував.
Елен зітхнула:
— Коли ж і ти кого-небудь зустрінеш, Харрі?
— А ти що, з кимось зустрічаєшся?
— Вгадав! А ти що, ні?
— Я?
Від веселого вереску Елен у Харрі заклало вуха.
— Не відповів! Попався, Харрі Холе! Хто, хто вона?
— Стули пельку, Елен.
— Скажи, що я маю рацію!
— Я ні з ким не зустрічаюся, Елен.
— Не бреши мамусі.
Харрі розсміявся:
— Краще розкажи мені про Халлґріма Дале. Як просувається розслідування?
— Не знаю. Зателефонуй в КРИПОС.
— Зателефоную. Але що про це думаєш ти зі своєю інтуїцією?
— Що вбивство здійснене професіоналом, на побутове не схоже. Але, незважаючи на те, що воно здається продуманим, я не вважаю, що його планували заздалегідь.
— Чому?
— Саме вбивство вчинено майстерно, немає жодних слідів. Але місце вибране погано, вбивцю могли бачити з вулиці чи із заднього двору.
— Тут дзвінок на іншій лінії, я тобі потім потелефоную.
Харрі натиснув на «ЗАПИС» на автовідповідачі і перш, ніж з’єднатися з іншою лінією, переконався в тому, що магнітофон почав працювати.
— Харрі.
— Hello, my name is Constance Hochner[46].
— How do you do, Ms. Hochner?[47]— Я сестра Андреаса Хохнера.
— Зрозуміло.
Попри погану якість зв’язку, Харрі зрозумів: вона нервує. Проте вона перейшла до справи відразу:
— Ви уклали з моїм братом угоду, містере Холе. І ви не виконали свою частину цієї угоди.
Вона говорила з дивним акцентом, таким самим, як і в Андреаса Хохнера. Харрі машинально спробував уявити її собі — ця звичка залишилася у нього відтоді, як він працював слідчим.
— Розумієте, пані Хохнер, я не можу нічого зробити для вашого брата, поки не перевірю його інформацію. А поки що її ніщо не підтверджує.
— Але навіщо йому брехати, пане Холе? Коли він у такому становищі?
— Ось саме тому, пані Хохнер. З відчаю він міг зробити вигляд, ніби щось знає — навіть якщо не знає нічого.
На тому кінці тріскучої лінії (але де? у Йоханнесбурзі?) замовкли.
Потім Констанція Хохнер заговорила знову:
— Андреас попередив мене, що ви можете сказати що-небудь схоже на це. Я телефоную вам, щоб сказати, що у мого брата є додаткові відомості, які можуть вас зацікавити.
— Я слухаю.
— Але ви не отримаєте цих даних, поки ваш уряд не займеться справою мого брата.
— Ми зробимо все, що зможемо.
— Я зв’яжуся з вами, коли ми переконаємося, що ви хоча б щось робите.
— Ви й самі розумієте, що через голову нічого не робиться, пані Хохнер. Спочатку ми повинні перевірити наявні дані, а вже потім допомагати вашому братові.
— Моєму брату потрібні гарантії. Суд у його справі почнеться за два тижні. — Її голос затремтів на середині фрази, і Харрі зрозумів, що вона от-от заплаче.
— Все, що я можу, пані Хохнер, це пообіцяти, що я постараюся зробити все можливе.
— Я вас не знаю. Ви не розумієте. Вони хочуть його стратити. Ви…
— Але я все одно не можу запропонувати вам чогось більшого.
Вона почала плакати. Харрі чекав. Через якийсь час плач припинився.
— Пані Хохнер, у вас є діти?
— Так. — Вона схлипнула.
— І ви знаєте, в чому звинувачують вашого брата.