— Звичайно.
— Тоді ви розумієте, що він повинен зробити все від нього залежне для спокутування своєї провини. Якщо він через вас допоможе нам запобігти замаху, він зробить добру справу. І ви теж, пані Хохнер.
Він чув, як вона важко дихає у слухавку. На якусь мить йому здалося, що вона от-от знову заплаче.
— Ви обіцяєте, що зробите все можливе, пане Холе? Мій брат не вчиняв усіх тих жахливих речей, у яких його звинувачують.
— Обіцяю.
Харрі почув свій власний голос. Спокійний і твердий. А рука при цьому щосили стискала слухавку.
— Добре, — тихо мовила Констанція Хохнер. — Андреас сказав, що той, хто отримав гвинтівіку і розплатився з ним тоді в порту, і той, хто замовляв зброю, — це різні люди. Той, хто замовляв, був у них майже постійним клієнтом. Він молодший, добре говорить англійською, але зі скандинавським акцентом. Наполягав, щоб Андреас називав його «Принц». Андреас сказав, що вам слід пошукати його в колах, причетних до торгівлі зброєю.
— Це все?
— Андреас ніколи його не бачив, але каже, що відразу впізнає голос, якщо ви надішлете йому запис.
— Чудово, — сказав Харрі, намагаючись приховати розчарування в голосі. Він машинально розпрямив плечі, ніби набираючись духу, перш ніж збрехати. — Якщо що-небудь з’ясується, я спробую обговорити ваше питання з людьми в уряді.
Слова обпікали рота, як їдка кислота.
— Щиро дякую, пане Холе.
— Немає за що, пані Хохнер.
Останнє речення він повторив про себе ще двічі, вже після того, як вона поклала слухавку.
— Ото вже казна-що, — сказала Елен, вислухавши розповідь про родину Хохнерів;
— Подивимося, чи зможе твоя голова на секунду забути про те, що вона закохана по самісінькі вуха, і знов утнути свій фокус, — сказав Харрі. — Взагалі, опорні слова ти вже чула.
— Контрабанда зброї, постійний клієнт, Принц, кола торговців зброєю. Але ж їх лише чотири.
— Більше в мене немає.
— Чому я йду в тебе на поводі?
— Бо любиш мене. Гаразд, я побіг.
— Почекай. Розкажи мені про ту жінку, яку…
— Елен, сподіваюся, від твоєї інтуїції буде більше користі в розслідуванні. Бувай!
Харрі набрав номер у Драммені, який знайшов у довіднику.
— Мускен, — твердий голос.
— Едвард Мускен?
— Так. З ким я розмовляю?
— Інспектор Холе, Служба безпеки поліції. У мене до вас кілька запитань.
Харрі раптом подумав, що вперше відрекомендувався інспектором. Неприємне відчуття — ніби збрехав.
— Це з приводу мого сина?
— Ні. Вас влаштує, якщо я зайду до вас завтра опівдні, пане Мускене?
— Я пенсіонер. До того ж самотній. Тож навряд чи можна знайти такий момент, який би мене не влаштував, пане інспекторе.
Харрі зателефонував Евену Юлю і розповів йому те нове, про що дізнався.
Ідучи до їдальні по йогурт, Харрі міркував над тим, що Елен розповіла про вбивство Халлґріма Дале. Треба подзвонити в КРИПОС і дізнатися детальніше, та тільки, схоже, нічого нового і важливого він від них не почує. Але все одно. Ймовірність бути вбитим у Норвегії, згідно зі статистикою, — один до десяти тисяч. Коли з’ясовуєш, що людину, яку ти шукаєш, чотири місяці тому вбили, важко повірити, що це збіг. Чи є зв’язок між цим убивством і придбанням гвинтівки Меркліна? Була тільки дев’ята ранку, а в Харрі вже боліла голова. Добре було б, якби Елен дізналася що-небудь про Принца. Хоча б щось, — аби було за що зачепитися.
ЕПІЗОД 45
Після роботи Харрі поїхав до психіатричного інтернату в Согні. Сеструнчик стояла на порозі свого будинку й чекала на нього. Вона трохи погладшала за останній рік, але говорила, що Хенріку, її хлопцеві, що жив неподалік, вона подобається саме такою.
— Але ж Хенрік зовсім того.
Так вона зазвичай пояснювала всі чудасії Хенріка. Сама вона — не «того». Для неї існувала якась ледь відчутна, але цілком визначена різниця. І Сеструнчик охоче розповідала Харрі, хто з її сусідів був зовсім того, а хто — ще не зовсім.
Вона повідомила Харрі про те, що Хенрік сказав за останній тиждень (інколи він говорив вельми цікаві речі), що вони дивилися по телевізору, що їли, куди збираються на канікули. Вони люблять загадувати на канікули. Цього року були Гавайські острови. Харрі уявив собі Сеструнчика і Хенріка в строкатих сорочках-гавайках в аеропорту Гонолулу і не зміг стримати посмішку.
Він запитав її, чи говорила вона з батьком. Вона відповіла, що той заходив до неї два дні тому.
— Це добре, — сказав Харрі.
— Гадаю, що він уже забув маму, — кивнула сестра. — Це добре.
Харрі задумався. Тут постукав Хенрік і сказав, що за три хвилини на другому каналі починається «Готель „Цезар“». Харрі накинув пальто і попрощався, пообіцявши невдовзі зателефонувати.
На перехресті перед стадіоном Улльовол транспорт, як завжди, ледве повз. Харрі надто пізно зрозумів, що йому доведеться звертати праворуч — попереду велися дорожні роботи. Він був поглинутий роздумами про те, що йому сказала Констанція Хохнер. Урія мав посередника, очевидно, норвежця. Отже, був ще хтось, хто знав, хто такий Урія. Харрі вже попросив Лінду пошукати в секретному відділі архіву людину, що має кличку Принц, хоча не мав жодного сумніву, що вона нічого не знайде. Харрі відчував, що ця людина значно хитріша за звичайних злочинців. Якщо, як сказав Андреас Хохнер, Принц був його постійним покупцем, це означає, він зумів знайти собі клієнтуру непомітно для СБП і всіх інших. А для цього треба мати терпіння, бути обережним, хитрим і дисциплінованим. Харрі не знав жодного бандита з такими прикметами. Може, звичайно, цей тип просто удачливий, якщо його досі не зловили. Або його захищає високе становище. Констанція Хохнер сказала, він добре говорить англійською. Він може бути, наприклад, дипломатом — їх пропускають через кордон в обидві сторони, не обшукуючи на митниці.
Харрі звернув із Слемдалсвеєна і поїхав у напрямку Холменколлена.
Може, попросити Мейрика на якийсь час перевести Елен у СБП? Ні, це дурниця. Здається, Мейрик більше зайнятий вишукуванням неонацистів і світським життям, ніж полюванням на привидів часів війни.
Харрі вже під’їжджав до її будинку, коли збагнув нарешті, куди, власне, їде. Він зупинив машину за деревами. До її будинку залишалося ще метрів п’ятдесят — шістдесят. На першому поверсі горіло світло.
— Ідіот, — сказав він уголос і здригнувся від звуку власного голосу. Харрі хотів утекти звідси якнайшвидше, але тут вхідні двері відчинилися, і смужка світла впала на сходи. На якусь мить він вжахнувся, подумавши, що вона зараз побачить і впізнає його машину. Він вирішив потихеньку з’їхати вниз по схилу і вже увімкнув задню передачу, але надто слабо натиснув на газ і двигун заглух. Почулися голоси. На сходах з’явився високий чоловік у довгому чорному пальті. Він з кимсь розмовляв, але за дверима співрозмовника не було видно. Потім він нахилився всередину, і Харрі стало не видно його.
«Цілуються, — подумав він. — Я приїхав на Холменколлен підглядати, як жінка, з якою я розмовляв усього п’ятнадцять хвилин, цілується зі своїм коханцем».
Потім двері зачинилися, чоловік сів в «Ауді», виїхав на дорогу і проїхав повз Харрі.
На зворотному шляху Харрі думав, як би себе покарати. Слід придумати що-небудь суворе, щоб надалі не кортіло. Таке, як сеанс аеробіки в «САТС».
ЕПІЗОД 46
Харрі ніколи не розумів, чому саме Драммен завжди стає об’єктом уваги для дотепників. Звичайно, це не найкрасивіше місто, але чим він гірший за інші норвезькі селища, що розрослися і стали містами? Харрі хотів був зупинитися коло «Біржі» випити чашку кави, але, глянувши на годинник, подумав, що не встигне.
Едвард Мускен мешкав у червоному дерев’яному будинку з видом на іподром. Перед гаражем стояв старенький мінівен «Мерседес». Сам Мускен чекав біля входу. Він довго вивчав посвідчення Харрі і нарешті мовив:
— Ви шістдесят п’ятого року? А на вигляд старший, Холе.
— Погана спадковість.
— Співчуваю.