— Авжеж, зате я ходив на дорослі фільми, коли мені було чотирнадцять.
З обличчя Едварда Мускена не можна було визначити, зрозумів він жарт чи ні. Він запросив Харрі до будинку.
— Ви живете сам? — запитав Харрі, проходячи у вітальню. Квартира виявилася чистенькою і охайною, але акуратно-безликою, яким може бути тільки житло чоловіка, схибленого на порядку. Схоже на його власну квартиру.
— Так. Дружина залишила мене після війни.
— Залишила?
— Кинула. Пішла. Поїхала.
— Зрозуміло. А діти?
— У мене був син.
— Був?
Едвард Мускен зупинився, глянувши на Харрі:
— Я висловився незрозуміло, Холе?
Одна його сива брова підвелася, на високому чистому чолі з’явилася глибока зморшка.
— А я такий, — сказав Харрі. — Мені все доводиться пояснювати по десять разів.
— Гаразд. У мене є син.
— Дякую. А чим ви займалися до того, як вийшли на пенсію?
— У мене було кілька вантажівок. «Мускен Транспорт». Я продав фірму сім років тому.
— А справи йшли добре?
— Цілком. Покупці навіть назву не змінили.
У вітальні вони сіли за стіл, один навпроти одного. Харрі зрозумів, що на каву йому сподіватися годі, бо її тут не запропонують. Едвард сидів на дивані, схрестивши руки на грудях, ніби бажаючи сказати: «Нічого, переживемо».
— Де ви були в ніч на двадцять друге грудня?
Ще дорогою сюди Харрі вирішив почати розмову з цього питання. Розіграти єдиний козир, перш ніж Мускен розвідає ґрунт і зрозуміє, що інших у Харрі немає. Принаймні, подивитися на його реакцію — може, вона щось таки підкаже. Наприклад, чи є в Мускена що приховувати.
— Мене в чомусь підозрюють? — запитав Мускен. На його обличчі не з явилося нічого, крім легкого здивування.
— Було б краще, якби ви просто відповідали на питання, Мускене.
— Як хочете. Я був тут.
— Як швидко.
— Що ви маєте на увазі?
— Ви відповіли, ні трохи не замислюючись.
Мускен в усмішці розтягнув губи, а очі залишилися сумними.
— Коли вам стукне стільки, скільки мені, ви чудово пам’ятатимете ті вечори, коли ви не сиділи вдома самотою.
— Сіндре Фьоуке дав мені список норвежців, які проходили з ним навчання в таборі в Зеннхаймі. Гюдбранн Юхансен, Халлґрім Дале, ви й сам Фьоуке.
— Ви забули Даніеля Гюдесона.
— Еге? А хіба він не помер ще до кінця війни?
— Помер.
— Тоді чому ж ви його назвали?
— Тому що він був з нами в Зеннхаймі.
— Як я зрозумів зі слів Фьоуке, в Зеннхаймі норвежців було більше, але тільки ви четверо пережили війну.
— Правильно.
— А чому тоді ви згадали саме Гюдесона?
Едвард Мускен пильно подивився на Харрі. Потім на стелю.
— Тому що ми були разом дуже довго. Ми думали, він виживе. Авжеж, ми майже вірили, що Даніель Гюдесон безсмертний. Він не був звичайною людиною.
— Ви чули, що Халлґрім Дале помер?
Мускен похитав головою.
— Здається, вас це не дуже здивувало?
— Чому це має мене дивувати? Мене б зараз більше здивувало, якби я почув, що хтось іще живий.
— А якщо я скажу вам, що його вбили?
— Тоді й справді, це інша річ. А навіщо ви мені це розповідаєте?
— Що ви знаєте про Халлґріма Дале?
— Нічого. Востаннє я бачив його під Ленінградом. Він дістав контузію.
— Ви поверталися додому не разом?
— Я не знаю, як Дале й решта добиралися назад. Самого мене поранило взимку сорок четвертого, коли в окоп уцілила граната з російського винищувача.
— З винищувача? Літака?
Мускен криво усміхнувся, кивнувши.
— Коли я опритомнів у лазареті, ми вже повним ходом відступали. Наприкінці літа сорок четвертого я опинився в лазареті «Сінсен» в Осло. Потім я дізнався про капітуляцію.
— Отже, після поранення ви не бачили решту?
— Тільки Сіндре. Через три роки після війни.
— Коли ви вийшли на волю?
— Так. Ми випадково зустрілися в ресторані.
— Як ви ставитеся до того, що він тоді дезертирував?
Мускен знизав плечима:
— Ну, він мав на те свої причини. Хоч як, а він перейшов на той бік, коли результат усієї заворушки ще не був достоту відомий. Не те що більшість норвежців.
— Що ви маєте на увазі?
— У війну в нас побутувало прислів’я: «Хто обирає неспішно, обирає правильно». Авжеж, на початку сорок третього на нашій ділянці фронту доводилося відступати, та ми не знали, яке погане становище загалом. Тому ніхто не має права називати Сіндре «флюгером». Не те що інших — ті всю війну свою дупу гріли по тилах, а як війні кінець, так мерщій один з-перед одного кинулися записуватися до Опору. Ми називали їх, як мормонів, — «святі останніх днів». Деякі з них сьогодні залюбки просторікують про героїчний внесок норвежців у справедливу справу.
— Ви маєте на увазі когось конкретного?
— Завжди спаде на думку ім’я кого-небудь, хто роззолотив собі ореол героя заднім числом. Але це не так важливо.
— А Гюдбранн Юхансен, ви його пам’ятаєте?
— Авжеж. Зрештою, він урятував мені життя. Він…
Мускен чомусь замовк на півслові. Ніби бовкнув зайве, подумав Харрі.
— Що ж із ним сталося?
— З Гюдбранном? Як я пам’ятаю… Та граната… в окопі були Гюдбранн, Халлґрім Дале і я, коли вона покотилася по льоду, відскочивши від шолома Дале. Пам’ятаю тільки, що Гюдбранн був до неї найближче, коли вона вибухнула. А коли я вийшов з коми, ніхто нічого не міг мені розповісти ні про Гюдбранна, ні про Дале.
— Що ви хочете сказати? Що вони зникли?
Мускен поглянув у вікно.
— Це сталося того ж дня, коли росіяни розпочали повно-масштабний наступ, — почався, м’яко кажучи, хаос. Коли я опритомнів, той окоп, у якому ми були, вже давно був у руках росіян, а наш полк відступив. Якби Гюдбранн вижив, він би, напевно, опинився в лазареті полку «Нурланн» на ділянці «Північ». Те ж саме з Дале, якщо його поранило. Гадаю, мене теж мали перевести туди, але я опинився в іншому місці.
— Гюдбранн Юхансен не значиться в національному ідентифікаційному регістрі.
Мускен знизав плечима:
— Отже, його вбило тією гранатою. Так я й думав.
— І ви ніколи не намагалися знайти його?
Мускен похитав головою.
Харрі шукав очима хоча б якийсь натяк на те, що в Мускена вдома водилася кава: кавник, кавову чашку. На каміні в золотій рамці він побачив фото жінки.
— Ви жалкуєте про те, що сталося з вами й іншими квіслінгівцями після війни?
— Якщо ви про покарання — ні. Я дивлюся на речі тверезо. Нас судили, бо такою була політична необхідність. Я програв війну. І не ремствую.
Раптом Едвард Мускен засміявся — тріскучим сміхом, схожим на крик сороки. Харрі не зрозумів, що його розсмішило. Відтак Мускен споважнів знову.
— Тавро зрадника — ось що мене засмучувало. Але я втішав себе тим, що ми — ті, хто був там, — ми ж захищали свою країну, ризикуючи життям.
— Ваші тодішні політичні погляди…
— Дотримуюся я їх зараз чи ні?
Харрі кивнув, Мускен кисло всміхнувся:
— На це питання відповісти легко, пане слідчий. Ні. Я помилявся. Все дуже просто.
— А потім ви не намагалися зв’язатися з неонацистами?
— Хай Бог милує! Ні, звичайно! Здається, кілька років тому вони збиралися в Хокксунні, того разу хтось із цих ідіотів подзвонив і спитав мене, чи не хочу я прийти і розповісти про війну. Здається, вони називали себе «Blood and Honour». Щось таке.
Мускен схилився над столом. На його кутку, чітко вирівняний по краю, лежав акуратний стосик журналів.
— А що саме цього разу потрібно СБП? Викрити чергових неонацистів? Якщо так, то ви помилилися адресою.
Харрі не знав, що можна розповідати Мускену, а що ні. Але того цілком влаштувала лаконічна відповідь:
— Правду кажучи, я не зовсім розумію, що нам потрібно.
— Упізнаю стару добру СБП!
Він знову розсипався своїм сорочим сміхом, гучним і неприємним.
Пізніше Харрі вирішив, що саме цей глузливий сміх та ще те, що йому не запропонували кави, і підштовхнули його до наступного запитання:
— Як ви гадаєте, чи легко було виростати вашим дітям, знаючи, що їх батько був нацистом? Можливо, саме тому Едвард Мускен-молодший потрапив до в’язниці за наркотики?