І вже наступної миті, побачивши в очах старого біль і злість, Харрі пошкодував, що сказав це. Адже можна було б дізнатися про все і не вражаючи в болюче місце.
— Весь цей суд був фарсом! — прошипів Мускен. — Адвокат, якого дали моєму синові, був онуком того судді, який судив мене після війни. Вони хочуть відігратися на моїх дітях, лише для того, щоб приховати власну ганьбу за те, що вони робили у війну. Я…
Раптом він замовк. Харрі чекав продовження, але старий мовчав. Нараз він несподівано відчув, як йому підвело живіт. На якийсь час у кімнаті запала цілковита тиша. Страшенно хотілося чогось випити.
— Це був «святий останніх днів»? — запитав Харрі.
Мускен знизав плечима. Харрі зрозумів, що тему закрито. Мускен поглянув на годинник.
— Кудись поспішаєте? — поцікавився Харрі.
— Мені треба пройтися до будиночка в горах.
— Он як? Далеко звідси?
— Ґренланн. Час виходити, щоб устигнути завидна.
Харрі підвівся. На порозі вони на мить зупинилися, думаючи, що сказати один одному на прощання. Враз Харрі згадав:
— Ви сказали, що вас поранило під Ленінградом узимку сорок четвертого, а в лазареті Сінсен ви опинилися, коли вже був кінець літа. А де ви були до цього?
— Що ви маєте на увазі?
— Я недавно прочитав книгу Евена Юля. Він військовий історик.
— Я чудово знаю, хто такий Евен Юль, — сказав Мускен, якось дивно всміхнувшись.
— Він пише, що полк «Норвегія» було розформовано коло Красного Села в березні сорок четвертого. Де ви були з березня до того часу, як потрапили до лазарету «Сінсен»?
Мускен пильно подивився на Харрі. Потім відчинив вхідні двері і виглянув назовні.
— Практично нульова видимість, — повідомив він. — Вам слід їхати обережно.
Харрі кивнув. Мускен випрямився, примружився і з-під руки поглянув на порожній іподром — сірий овал рінистої доріжки темнів на тлі брудного снігу.
— Місця, де я бував, колись мали назви, — мовив Мускен. — Але вони так змінилися, що їх тепер годі впізнати. Ми позначали на картах тільки дороги, озера й мінні поля, — жодних назв. Може, це буде правдою, якщо я скажу вам, що лежав в естонському місті Пярну, — точно я не знаю, і навряд чи це що-небудь може змінити. Весну й літо тисяча дев’ятсот сорок четвертого я відлежувався в ліжку, слухав кулеметні черги і думав тільки про смерть. А не про те, де я.
Харрі обережно їхав уздовж берега річки і зупинився на червоне світло біля мосту. Наступний міст, Є-18, стовбичив на тлі пейзажу, мов гігантський зубний протез, до того ж закриваючи вид на Драмменс-фіорд. Це ж треба, ну й не щастить цим драмменцям! На зворотному шляху Харрі вже хотів був таки завернути до «Біржі» на чашку кави, але роздумав.
Загорілося зелене світло, Харрі натиснув на газ.
Оскільки Едвард Мускен аж надто гостро й болісно відреагував на його зауваження про сина, то Харрі вирішив дізнатися, хто був суддею у справі Мускена. Він востаннє подивився на Драммен у дзеркало заднього виду. Все-таки є й гірші міста.
ЕПІЗОД 47
Елен так і не вдалося нічого з’ясувати.
Харрі зазирнув до її кабінету і всівся в своє колишнє крісло — старе й рипуче. Тепер тут сидітиме інша людина, молодий хлопець з управління Стейнк’єрської сільської поліції — він прибуде за місяць.
— Я ж не ясновидиця, — сказала Елен, глянувши на розчароване обличчя Харрі. — Я і в інших з самого ранку попитала, але ніхто нічого не чув про цього Принца.
— А відділ обліку зброї? У них мають бути дані про нелегальних продавців?
— Харрі!
— Що?
— Я більше на тебе не працюю.
— На мене?
— Гаразд, разом з тобою. Але все одно, таке відчуття, що я працюю на тебе. Нахаба!
Харрі відштовхнувся ногою від підлоги і завертівся в кріслі. Чотири оберти. Стільки йому за раз ніколи не вдавалося. Елен страдницьки скривилася.
— Добре, я й до відділу обліку зброї телефонувала, — сказала вона. — Вони теж нічого не чули про Принца. Чому в СБП тобі не дадуть помічника?
— Цю справу вони вважають пріоритетною. Мейрик не проти того, щоб я нею займався, але насправді йому треба, аби я дізнався, що саме неонацисти затівають на свято «Ід аль-Адха».
— Одне з ключових слів було «кола, пов’язані з торгівлею зброєю». З усіх кіл найбільше, як на мене, зі зброєю пов’язані неонацисти. Чому б не розпочати з них? Ти уб’єш відразу двох зайців.
— Я вже думав про це.
ЕПІЗОД 48
Під’їжджаючи до будинку Евена Юля, Харрі побачив господаря на сходах.
Той тримав Бурре за нашийник.
Ви швидко приїхали, — сказав Юль.
— Я сів до машини відразу, як поклав слухавку, — відповів Харрі. — Ви візьмете Бурре із собою?
— Ні, я просто вирішив трохи вигуляти його, поки чекав на вас. Бурре, додому!
Пес благально поглянув на нього.
— Додому!
Бурре позадкував і вихорем помчав у дім, — Харрі аж здригнувся.
— їдьмо, — сказав Юль.
Рушаючи, Харрі помітив чиєсь обличчя, що визирнуло на мить із-за кухонної фіранки.
— Стало світліше, — промовив Харрі.
— Що?
— Я маю на увазі, день став довший.
Юль мовчки кивнув.
— Я весь час думаю про одну річ, — продовжував Харрі. — Родина Сіндре Фьоуке — як вони померли?
— Я ж вам уже розповідав. Він їх убив.
— Так, але як саме?
Юль довго дивився на Харрі і нарешті відповів:
— Застрелив. У голову.
— Усіх чотирьох?
— Так.
Нарешті вони знайшли в Ґренсені місце для стоянки і звідти пішки попрямували до того місця, яке, як запевняв у телефонній розмові Юль, Харрі необхідно було побачити.
— Отже, «Пересуди», — сказав Харрі, заходячи до темного кафе, майже порожнього, якщо не брати до уваги декількох відвідувачів за обшарпаними пластиковими столиками.
Харрі з Юлем замовили каву і сіли за столик біля вікна. Двоє літніх чоловіків за одним із центральних столиків відразу замовкли і витріщилися на них спідлоба.
— Схоже на одне кафе, де я іноді буваю, — сказав Харрі, киваючи на двох людей похилого віку.
— Недобиті послідки, — сказав Юль. — Старі нацисти-фронтовики, досі вважають, що правда на їхньому боці. Збираються тут, запінені від люті, і біснуються. Клянуть велику зраду, уряд Нюгорсвойла[48] і сучасність. Хоча б ті з них, хто ще ноги волочить. А таких усе менше.
— Що, досі захоплюються політикою?
— Так, досі злостяться. За те, що допомагаємо країнам третього світу, що скорочуємо військовий бюджет, що дозволяємо жінкам бути священиками, а гомосексуалістам — одружуватися, що пускаємо до країни іммігрантів. Словом, усе, до чого ми з вами ставимося спокійно, цих хлопців просто дратує. У душі вони залишаються фашистами.
— Ви хочете сказати, що Урія може огинатися тут?
— Якщо він зібрався комусь помститися, у нього тут завжди знайдуться прибічники. Є, звичайно, й інші місця, де збираються колишні квіслінґівці, наприклад, до Осло щорік з усієї країни заїжджаються колишні вояки і всі, хто був на Східному фронті. Але то — товариські зустрічі, там вони просто збираються, щоб пом’янути загиблих, і не дозволяють собі жодного слова про політику. Ні, якби я шукав старого запеклого фашиста, який жадає помсти, то почав би звідси.
— А ваша дружина бувала на цих, як ви їх називаєте, товариських зустрічах?
Юль здивовано поглянув на Харрі. Потім повільно похитав головою.
— Просто я подумав, що вона могла б що-небудь розповісти мені, — сказав Харрі.
— Боюся, що ні, — категорично відповів Юуль.
— Гаразд. А ці — як ви сказали — послідки і неонацисти якось спілкуються між собою?
— Навіщо вам це?
— У мене є відомості, що для придбання гвинтівки Меркліна Урії знадобився посередник — людина, що належить до кіл, пов’язаних з торгівлею зброєю.
Юль похитав головою:
48
Нюгорсволл Юхан — у 1935–1940 рр. прем’єр-міністр Норвегії, голова Норвезької робітничої партії, у роки Другої світової війни очолював Норвезький уряд в еміграції