— А це не так?
— Ні, звичайно! Сьогодні ті, з ким ми разом училися, працюють удесятеро більше, ніж я.
— Ти могла б піти зі свого місця і зайнятися тим самим, що й вони.
Вона знизала плечима.
— Мені подобається моя робота. А цим може похвалитися далеко не кожен.
— У цьому щось є.
Пауза.
«У цьому щось є». Невже не можна було бовкнути щось розумніше?
— А ти, Харрі? Тобі подобається твоя робота?
Вони все ще стояли, повернувшись до танцюючих, але Харрі побачив, куди вона показує йому очима. Йому набігало на думку різне. Що в неї довкола очей — усмішливі зморшки, що дачний будиночок Мускена неподалік того місця, де знайшли стріляні гільзи від гвинтівки Меркліна, що, за даними «Даґбладет», сорок відсотків норвежок, які мешкають у містах, зраджують своїх чоловіків, що потрібно розпитати дружину Евена Юля, чи не пам’ятає вона трьох норвезьких вояків полку «Норвегія», поранених або вбитих гранатою, кинутою з літака, і що треба б заскочити на новорічний розпродаж костюмів у «Дресманне», який так рекламували по ТБ-3. Але чи подобається йому його робота?
— Іноді, — сказав Харрі.
— І що тобі в ній подобається?
— Не знаю. Мабуть, це по-дурному звучить?
— Не знаю.
— Я кажу це не тому, що не думав про те, чому я став поліцейським. Я про це думав. І все одно не знаю. Може, мені просто подобається ловити поганих хлопців і дівчат.
— А що ти робиш, коли не ганяєшся за поганими хлопцями і дівчатами? — поцікавилася вона.
— Дивлюся «Останнього героя».
Вона знову розсміялася. І Харрі подумав, що ладний говорити найдурніші на світі речі, аби вона так сміялася. Але опанував себе і розповів дещо серйозне про своє життя, дійшовши до справді неприємних речей, раптом зрозумів, що не так вже їх і багато. І, позаяк вона як і раніше слухала його з цікавістю, він розповів ще про батька і про Сеструнчика. Чому всі оповідки про себе він закінчує розповіддю про сестру?
— Напевно, хороша дівчина, — сказала Ракель.
— Найкраща, — кивнув Харрі. — І найхоробріша. Її ніколи не лякає невідомість. Вона живе, як льотчик-випробувач.
Харрі пригадав випадок, коли Сеструнчик розповіла йому про одну квартиру на Якоб-Оллс-ґате, яку бачила в розділі «Нерухомість» у газеті «Афтенпостен». Їй сподобалися шпалери — схоже на її дитячу в Оппсалі. І вона купила її на аукціоні за двадцять тисяч крон — рекордна ціна за квадратний метр в Осло того літа.
Ракель Фьоуке так сміялася, що розлила текілу на піджак Харрі.
— Найкраще в ній — це те, що, навіть коли її літак розбивається, вона лише струшує з себе пил і — вперед, назустріч новим пригодам.
Вона протерла його піджак хустинкою.
— А ти, Харрі? Що ти робиш, коли твій літак розбивається?
— Я? Ну-у… Перший час просто лежу. Але потім знов підводжусь, іншого вибору все одно немає.
— У цьому щось є, — сказала Ракель.
Він глянув на неї: сміється? В її очах блищав пустотливий вогник. Вона теж випромінювала енергію, але це схоже, щоб її літак розбивався.
— Тепер ти розкажи що-небудь, — попросив Харрі.
У Ракелі не було сестер — вона була єдиною дитиною. Тому вона стала розповідати про свою роботу.
— А ми тут рідко когось ловимо, — говорила Ракель. — В основному справи вирішуються по телефону або на фуршеті в посольстві.
Харрі криво посміхнувся:
— І як же вирішувалася справа з тим секретним агентом, якого я підстрелив? — запитав він. — По телефону чи на фуршеті?
Ракель замислено поглянула на Харрі, вивудила із склянки шматочок льоду і, тримаючи його двома пальцями, підняла до очей. Крапелька води стекла по її долоні, прослизнула під тонким золотим браслетом і потекла вниз, до ліктя.
— Ти танцюєш, Харрі?
— Здається, я щойно хвилин десять говорив, як я ненавиджу танці.
Вона знову схилила голову набік.
— Я запитую, чи не потанцюєш ти зі мною?
— Під цю музику?
З динаміків лилася в’язка, як сироп, саксофонна варіація мелодії «Let it Be».
— Гадаю, ти витримаєш. Вважай, це для розігріву — перед танцем з Ліндою.
Вона м’яко поклала руку йому на плече.
— Ми фліртуємо? — запитав Харрі.
— Що, інспекторе?
— Перепрошую, але я важко розумію приховані натяки, тому й запитую: це флірт?
— Я про це ніколи не замислююся.
Харрі поклав руку їй на талію і невпевнено зробив крок на танцпол.
— Таке відчуття, неначе втрачаєш цноту, — сказав він. — Але це неминуче: рано чи пізно це доводиться робити кожному норвежцю.
— Що ти маєш на увазі? — розсміялась вона.
— Я маю на увазі: танцювати з колегою на корпоративній вечірці.
— Я тебе не примушую.
Харрі посміхнувся. Та навіть якби зараз на гавайських гітарах грали «Танець маленьких каченят» задом наперед, він півжиття віддав би за цей танець.
— Стривай, що це в тебе?
— Це не пістолет, це я такий радий тебе бачити. Секундочку…
Харрі відстебнув від паска мобільний телефон, відпустив Ракель, і та відійшла назад до динаміка. Коли Харрі повернувся до неї, вона простягнула до нього руки.
— Сподіваюся, за нами тут ніхто не підглядає, — сказав Харрі. І хоча Ракель уже сто разів чула цей заяложений поліцейський жарт, вона тихо засміялась у відповідь.
Елен не вішала слухавку, доки з’єднання припинилось. Харрі не відповідав. Потім вона набрала його номер знову. Елен стояла біля вікна і дивилася на вулицю. Жодної машини не було. Звичайно, не було, просто їй зараз повсюди ввижалася небезпека. Том, напевно, їде додому, незабаром ляже в своє ліжко. Або не в своє.
Після трьох невдалих спроб додзвонитися Харрі Елен вирішила набрати номер Кіма. Голос у нього був стомлений.
— Я відпустив машину тільки о сьомій вечора, — поскаржився Кім. — Двадцять годин роз’їжджав містом.
— Зараз лише обполоснуся і прийду, — сказала Елен. — Просто хотіла довідатися, чи вдома ти.
— Якийсь у тебе дивний голос. Щось сталося?
— Ні, нічого. Я підійду хвилин за сорок п’ять. До речі, не позичиш мені свого телефона? До завтра.
— А ти не заскочиш по дорозі до «Севен-елевен» на Мерквеєн по сигарети?
— Добре. Я викличу таксі.
— Навіщо?
— Потім поясню.
— Знаєш, сьогодні вже субота? Навіть і не намагайся додзвонитися до центрального таксопарку. Та можна сюди добігти за чотири хвилини.
Елен вагалася.
— Послухай, — сказала вона.
— Що?
— Ти мене кохаєш?
Він тихо засміявся, і Елен уявила собі його напіврозплющені сонні очі і худе змучене тіло під ковдрою в убогій квартирці на Хельґесенс-ґате. Там чудовий краєвид на річку Акерсельву. І все інше теж чудове. На мить Елен майже забула про Тома Волера. Майже.
— Сверре!
Мати Сверре Ульсена стояла під сходами і лементувала на все горло. Вона завжди так кричала, скільки себе пам’ятала.
— Сверре! Тебе до телефону!
Так кричать, коли кличуть на допомогу — якщо тонуть або ще щось подібне.
— Зараз візьму, мамо!
Сверре схопився з ліжка, взяв свій радіотелефон і діждався клацання — мати поклала слухавку в тій кімнаті.
— Алло?
— Це я.
Було чути, як на тому кінці співає Прінс. Як завжди.
— Я так і думав.
— Чому?
Питання пролунало різко. Так різко, що Сверре приготувався захищатися — начебто це він винен гроші і все ніяк їх не віддає.
— Ну, ти ж дзвониш, бо отримав моє повідомлення? — відповів Сверре.
— Я дзвоню, бо переглянув список прийнятих викликів на моєму мобільнику. І сьогодні ти розмовляв з кимось о двадцятій тридцять. Про яке повідомлення ти там базікаєш?
— Про нашу домовленість. Я ж спільник, і ти обіцяв…
— З ким ти розмовляв?
— Га? Ну, там була жінка, на автовідповідачі. Боязка така, твоя нова?..
Відповіді не було. Лише тихий спів Прінса: «You sexy motherfucker…» Раптом музика припинилася.
— Скажи мені точно, що ти говорив.
— Я просто сказав, що…
— Ні! Точно. Слово в слово.
Сверре відтворив свої слова так точно, як тільки зміг.
— Так і думав, що щось таке станеться, — сказав Принц. — Ти сам не зрозумів, як заклав усіх нас, Ульсене. Якщо ми зараз же не ліквідуємо цей витік, нам усім гаплик. Ти зрозумів?