Сверре Ульсен не зрозумів нічого.
Навіть повідомляючи, що його мобільник побував у чужих руках, Принц говорив цілком спокійно.
— Це був не автовідповідач, Ульсене.
— А хто ж?
— Скажемо так, ворог.
— «Монітор»? Хтось із цих нишпорок?
— Вона, мабуть, уже по дорозі до поліції. Ти повинен зупинити її.
— Я? Та я просто хотів отримати свої гроші і…
— Заткни пельку, Ульсене.
Ульсен заткнувся.
— Це задля Справи. Ти боєць чи ні?
— Так, але…
— А справжній боєць повинен замітати сліди, так?
— Я просто був посередником між тобою і старим, це ти…
— Особливо коли над нашим вояком висить строк у три роки, які стали умовними лише через якусь формальну помилку.
Сверре почув, як проковтнув слину.
— Звідки ти знаєш?.. — почав він.
— Не важливо. Я просто хочу, щоб ти зрозумів: тобі є що втрачати — не менше, ніж мені і решті братства.
Сверре задумався. Про те, що йому потрібно надягти.
— Куди підходити? — запитав він.
— На площу Скяус-плас за двадцять хвилин. Візьми з собою все, що потрібно.
— Не хочеш випити? — запитала Ракель.
Харрі поглянув довкола. Їх останній танець був такий пристрасний, що міг викликати неоднозначну реакцію присутніх. Тепер він і Ракель сиділи за дальнім столиком.
— Ні, я зав’язав, — відповів Харрі.
Вона кивнула.
— Це довга історія, — додав він.
— У мене є час, щоб вислухати.
— Я хочу, аби сьогодні ввечері лунали тільки смішні історії, — посміхнувся Харрі. — Поговорімо краще про тебе. Розкажи про своє дитинство.
Харрі думав, що зараз вона розсміється, але вона лише трішки усміхнулася.
— Моя мати померла, коли мені було п’ятнадцять. Про все крім цього я можу говорити.
— Вибач.
— Вибачатися нема за що. Вона була незвичайна жінка. Але цього вечора треба розповідати тільки смішні історії…
— У тебе є брати або сестри?
— Ні. Тільки я та батько.
— Отже, тобі довелося залишити його самого?
Вона здивовано поглянула на нього.
— Я знаю, що це таке, — вів далі Харрі. — У мене теж мати померла. Після цього батько цілими днями сидів у кріслі і дивився в стіну. Мені доводилося буквально годувати його з ложки.
— У мого батька була мережа магазинів з продажу будматеріалів — він почав справу сам, і мені здавалося, що він живе тільки цим. Але з тієї ночі, коли померла мама, він втратив до торгівлі будь-який інтерес. Він усе розпродав, а потім і зовсім звихнувся. Розігнав усіх, хто його знав. Включаючи мене. І перетворився на жовчного, самотнього старого. — Вона зробила непевний жест рукою. — У мене — своє життя. У Москві я познайомилася з молодим чоловіком, а батько сказав, що коли я вийду заміж за росіянина, то стану зрадницею. Коли ми з Олегом приїхали до Норвегії, стосунки у нас із батьком були вкрай напружені.
Харрі вийшов з-за столу і повернувся з коктейлем для Ракелі і склянкою коли для себе.
— Шкода, що ми не були знайомі, коли ходили на лекції з права.
— Я тоді був задиракою, — відповів Харрі. — Наскакував на всіх, кому не подобалась музика, яку я слухав, і фільми, які я дивився. Ніхто мене не любив. Та і я нікого не любив.
— Мені важко в це повірити.
— Насправді це фраза з фільму. Її говорить хлопець, аби перевірити Міа Фарроу. У сенсі, у фільмі. Ніколи не пробував, як це звучить у житті.
— Ну-у, — задумалася Ракель і надпила з келиха. — Гадаю, спроба вийшла вдала. Але… ти певен, що це фраза не з іншого фільму?
Вони обоє розсміялися. Розмова перескочила нагарні й погані картини і концерти, на які вони ходили свого часу, і незабаром у Харрі склалося про Ракель досить цілісне уявлення. Наприклад, у двадцять років вона самостійно зробила навколосвітню подорож. А за Харрі в ці роки із серйозних досягнень значилася лише невдала спроба виїхати за кордон та перші серйозні проблеми з алкоголем.
Ракель поглянула на годинник:
— Одинадцята. Мене чекають.
У Харрі завмерло серце.
— Мене теж.
— Справді?
— Так, моя порожня квартира. Тебе підкинути додому?
Вона усміхнулася:
— Не треба.
— Це по дорозі.
— Ти теж живеш на Холменколлені?
— Поруч. Ну, майже поруч. Бішлет.
Ракель розсміялася.
— Значить, на іншому кінці міста. Тоді ясно, чого від мене хочеш.
Харрі винувата посміхнувся. Вона поклала руку йому на плече.
— Підштовхнути твою машину, правильно?
— Здається, він поїхав, Хельге, — сказала Елен.
Вона стояла в пальті біля вікна і виглядала з-за фіранок. На вулиці внизу нікого не було: у таксі, що стояло під вікном, сіли три веселі подружки і машина поїхала. Синиця не відповіла. Однокрила пташка лише двічі моргнула і почухала живіт маленькою лапкою.
Елен спробувала ще раз подзвонити Харрі на мобільний телефон. Але той самий жіночий голос відповів, що апарат абонента вимкнено або той знаходиться поза зоною дії мережі.
Елен накрила клітку хусткою, сказала «на добраніч», вимкнула світло і вийшла з будинку. На вулиці Єнс-Б’єлькес-ґате як і раніше було порожньо, і вона поспішила на Торвальд-Меєрс-ґате, де, як вона знала, завжди багато людей у суботу ввечері. Перед магазином «Фру Хаген» вона разів зо два кивнула знайомим, з якими, здається, колись перекинулася словом у когось в гостях. Вона пригадала, що обіцяла Кіму купити сигарет, і звернула на Мерквеєн, аби заглянути в «Севен-елевен». Цього чоловіка вона теж начебто десь бачила, — і машинально посміхнулася, коли він поглянув на неї.
Елен стояла в «Севен-елевен» і намагалася пригадати, що курить Кім: «Кемел» чи «Кемел лайт». Вона раптом подумала про те, як мало вони знайомі. І скільки їм ще доведеться дізнатися одне про одного. І що вперше в житті ця думка не налякала Елен, а навпаки, порадувала. Вона була просто приречена на щастя. Думка про те, що Кім лежить голий у ліжку за якихось три квартали від неї, наповнила Елен якимсь в’язким, солодким і світлим почуттям. Вона зробила вибір на користь «Кемела» і нетерпляче чекала своєї черги. Знов опинившись на вулиці, вона вирішила зрізати шлях і побігла уздовж Акерсельви.
І раптом подумала, що навіть у великому місті зовсім поряд з людними місцями є й такі, де немає ані душі. Всі звуки розчинялися в дзюрчанні річки і жалібному хрускоті снігу під каблуками. І коли Елен нараз зрозуміла, що чує не лише власні кроки, було вже пізно звертати. Тепер вона чула і дихання, важке і голосне. Елен почула в ньому страх і злість і тієї ж миті зрозуміла, що їй загрожує смертельна небезпека. Не обертаючись, вона побігла. Кроки за її спиною гупали в такт її власним. Елен намагалася бігти за правилами — спокійно, не піддаючись паніці і не роблячи непотрібних рухів. «Не біжи, як стара баба», — подумала вона і намацала газовий балончик у кишені пальта, але кроки позаду чулися все ближче. Вона подумала, що коли добіжить до найближчого ліхтаря, то, вважай, врятована. Хоча знала, що це не так. Вона була якраз під ліхтарем, коли їй завдали першого удару — по плечу. Елен упала в замет. Другий удар зламав їй руку, і газовий балончик вислизнув з ослабілих пальців. Третій роздробив колінну чашечку, але від болю Елен не могла навіть закричати, і застряглий у горлі крик пульсував в артеріях її по-зимовому блідої шиї. У жовтому світлі ліхтаря вона побачила, як злочинець заносить над нею бейсбольну біту, і впізнала його: той самий чоловік, якого вона зустріла на розі біля «Фру Хаген». Підкоряючись інстинкту слідчого, Елен відзначила про себе, що на ньому коротка зелена куртка, чорні черевики і чорна в’язана шапка. Першим ударом по голові був пошкоджений очний нерв, і Елен вже не бачила нічого, крім бездонної темряви.
«Сорок відсотків тинівок виживають, — подумала вона. — Я переживу цю зиму».
Пальцями вона мацала сніг, намагаючись за що-небудь ухопитися. Наступний удар припав по потилиці.
«Вже недовго, — подумала Елен. — Я переживу цю зиму».
Харрі зупинився на Холменколлвеєні, біля стежки, що вела до особняка Ракелі Фьоуке. У променях білого місячного світла її шкіра здавалася неприродно білою, майже мертвотною, і навіть у напівтемному салоні автомобіля Харрі міг розгледіти в її очах втому.