Потім я пішов на роботу. Курт Мейрик заходив мене навідати. Нічого не сказав. Я зателефонував Б’ярне Мьоллеру щодо списку бритоголових, і той відповів, що там тридцять чотири імені. Невже люди без волосся більш схильні до насильства? Аби хоч якось скоротити цю кількість, Мьоллер доручив комусь зі своїх дізнатися, у кого з цих людей є алібі. Я прочитав у попередній доповіді, що Том Волер підвозив тебе додому і що, коли він висадив тебе о двадцять другій п’ятнадцять, ти була спокійна. Ще він додав, що ви розмовляли про повсякденні речі. Але, коли ти зателефонувала на мій автовідповідач, о двадцять другій шістнадцять, якщо вірити «Теленору», або, іншими словами, відразу ж, щойно ти увійшла до квартири, ти просто диміла від азарту — бо наткнулася на чийсь слід. Це якось дивно. А Б’ярне Мьоллер сказав, що нічого дивного в цьому немає. Можливо, мені просто здається.
Сподіваюся скоро отримати від тебе вісточку, Елен.
ЕПІЗОД 57
«Привіт, це автовідповідач Елен і Хельге. Залиште своє повідомлення».
— Сьогодні я не пішов на роботу. На вулиці мінус дванадцять, у квартирі — набагато тепліше. Весь день дзвонив телефон, і, коли я нарешті взяв слухавку, виявилося, що телефонує лікар Еуне. Еуне — хороший психолог, принаймні не прикидається, ніби цілком розуміє, що відбувається у нас в голові. Його давнє твердження про те, що алкогольний симптом роздвоєння особи з’являється, коли зникає останній горілчаний брат, — застереження правильне, але не завжди справедливе. Пам’ятаючи про те, що було в Бангкоку, Еуне дуже здивувався тому, що я зараз ще тримаюся на ногах. Усе відносно. Ще Еуне розповів про одного американського психолога, котрий вивів, що життєвий шлях до певної міри успадковується, і в схожих ситуаціях ми поводимося, як наші батьки. Батько замкнувся в собі, коли померла мати, і тепер Еуне боїться, що зі мною станеться те ж саме — через усякі погані речі, які зі мною сталися. Ну, пам’ятаєш, та історія у Віндерні. І в Сіднеї. А тепер ще це. Ну. Я розповів йому, як живу, але коли лікар Еуне сказав, що саме через Хельге я ще не махнув на життя рукою, тут я вже посміявся. Синиця! Еуне, звичайно, що називається, хороший мужик, але краще б він притримав свою психологію.
Я зателефонував Ракелі і запросив її повечеряти разом. Вона відповіла, що подумає і передзвонить. Не знаю, чому я це роблю — і навіщо це мені.
ЕПІЗОД 58
«…домлення від компанії „Теленір“. Набраний вами номер не існує або не використовується. Це повідомлення від компанії „Теленір“. Набраний вами…»
ЧАСТИНА ШОСТА
ВІРСАВІЯ
ЕПІЗОД 59
Весна почала свій наступ пізно. Тала вода задзюркотіла в жолобах уздовж тротуарів лише в кінці березня. У квітні весь сніг розтанув аж до берега Согнсванна. Але потім весні знову довелося відступити. Знову випав сніг, і просто посеред міста утворилися великі замети. Сонце розтопило їх лише за кілька тижнів. Смерділо відталим собачим лайном і торішнім сміттям; вітер, розганяючись на відкритих ділянках Ірьон-ланслейрет та побіля Галереї Осло, здіймав пил і пісок і примушував перехожих терти очі й відпльовуватись. Люди обговорювали матір-одиначку, яка, можливо, стане королевою, і чемпіонат Європи з футболу. А в поліції обговорювали, хто як провів Великдень, яка сміхотворна чергова надбавка до зарплати, і прикидалися, що все як раніше.
Все було не так, як раніше.
Харрі сидів у кабінеті, закинувши ноги на стіл, і дивився на вулицю: на безхмарний день, на натовпи підстаркуватих тіточок у недоладних капелюхах, що запруджували хідники вранці, на таксі, які їдуть на жовте світло, — на всі ті дрібниці, що надають містові фальшиво-безтурботного вигляду. Харрі давно вже це не давало спокою — невже він єдиний, кого місто не зуміло обдурити? Від дня похорону Елен минуло шість тижнів, але, дивлячись у вікно, Харрі не бачив жодних змін.
У двері постукали. Харрі не відповів, але двері все одно відчинилися. Увійшов начальник відділку поліції Б’ярне Мьоллер.
— Чув, ти повернувся?
Харрі поглянув на один з червоних автобусів на зупинці. На боці автобуса була реклама: «Стуребранн — страхування життя».
— Шефе, поясніть мені, чому кажуть: «страхування життя»? — запитав Харрі. — Якщо насправді йдеться про страхуванні смерті.
Мьоллер зітхнув і сів на крайчик столу.
— Чому ти не поставиш сюди ще одного стільця, Харрі?
— Люди швидше переходять до справи, коли стоять, — відповів Харрі, не відвертаючись од вікна.
— Ми чекали, що ти прийдеш на похорон, Харрі.
— У мене змінилися плани, — сказав Харрі, більше самому собі, ніж Мьоллеру. — Певен, що я туди і прямував. І коли я поглянув довкола і побачив похмурих людей, то на якусь мить навіть подумав, що прийшов. Але раптом побачив, що переді мною стоїть Майя і чекає на замовлення.
— Я десь так і подумав, — сказав Мьоллер.
По бурому газону, тицяючи носом у траву і задерши догори хвоста, біг цуцик. Хоч комусь подобається весна в Осло.
— Що потім? — запитав Мьоллер. — Ми давненько від тебе нічого не чули.
Харрі знизав плечима:
— Я був зайнятий. У мене з’явилася сусідка по квартирі — однокрила синиця. А ще я сидів і слухав давні записи на моєму автовідповідачі. Виявляється, усі повідомлення за ці два роки вміщаються на півгодинній плівці. І всі без винятку — від Елен. Сумно, правда? Ну-у. Може, звичайно, я неточно висловився. Сумно те, що мене не було вдома, коли вона телефонувала востаннє. Ви знали, що Елен його вирахувала? — Вперше Харрі обернувся і поглянув на Мьоллера. — Ви ж пам’ятаєте Елен?
Мьоллер зітхнув:
— Ми всі пам’ятаємо Елен, Харрі. І я пам’ятаю, яке повідомлення вона залишила на твоєму автовідповідачі і як ти заявив КРИПОСівцям, що йшлося про того посередника в справі із зброєю. Якщо ми ще не знайшли вбивцю, зовсім не означає, що ми її забули, Харрі. Весь КРИПОС і відділ убивств весь час на ногах, ми майже не спимо. Якби ти поглянув, як ми працюємо, ти б так не говорив. — Тієї ж миті Мьоллер пошкодував про сказане. — Я не мав на увазі…
— Та ні, мали. Звичайно, ви маєте рацію.
Харрі провів рукою по обличчю:
— Учора ввечері слухав її повідомлення. Не розумію, навіщо вона телефонувала. Там вона дає мені багато порад: що я повинен і не повинен їсти, що потрібно не забувати годувати пташок, узятися до методики Екмана і Фрізена. Знаєте, хто такі Екман і Фрізен?
Мьоллер знову похитав головою.
— Двоє психологів, які з’ясували, що, коли ти усміхаєшся, м’язи обличчя стимулюють у мозку якісь хімічні реакції, які, у свою чергу, дають тобі позитивне світовідчування і сприяють життєрадісності. Загалом, вони довели давню істину: коли ти усміхаєшся світові, світ усміхається у відповідь. І вона якось змогла переконати мене в цьому.
Харрі поглянув на Мьоллера.
— Сумно?
— Жахливо.
Обоє спробували посміхнутися і на якийсь час замовкли.
— Ви, напевно, прийшли щось сказати мені, шефе. Що саме?
Мьоллер зіскочив зі столу і заходив по кабінету.
— Після перевірки алібі список з тридцяти чотирьох прізвищ скоротився до дванадцяти. Нормально?
— Нормально.