— Нарешті. — Сверре на мить нервово посміхнувся і сунув у конверт руку. — Що це? — запитав він, дістаючи складений аркуш паперу.
— Список восьми людей, до яких незабаром навідаються хлопці з відділу вбивств і напевно візьмуть кров на аналіз ДНК, щоб звірити з ДНК лупи з твоєї шапки, яку вони знайшли на місці злочину.
— Моєї шапки? Ти ж казав, що знайшов її в машині і спалив!
Сверре з жахом подивився на Принца. Той з винуватим виглядом похитав головою.
— Виходить, я повернувся на місце злочину. Там стояла молода, перелякана до смерті парочка і чекала поліцію. Мабуть, я впустив шапку в сніг за кілька метрів од тіла.
Сверре схопився за голову.
— Тебе щось бентежить, Ульсене?
Сверре кивнув і спробував посміхнутися, але губи не слухалися.
— Мені пояснити?
Сверре знову кивнув.
— Коли вбивають поліцейського, справа розслідується першочерговим порядком. Убивцю шукають, доки знайдуть — не важливо, скільки на це піде часу. У посадовій інструкції цього не прописано, але сищики ніколи не зупиняються перед вибором засобів, коли жертва — хтось із них. Непросто вбивати поліцейських — адже слідаки не вгамуються, поки не схоплять… — він указав на Сверре, — винного. — Це питання часу. І я вирішив допомогти слідству, щоб тобі не так довго довелося чекати.
— Але…
— Ти, напевно, думаєш, з чого б мені допомагати поліції, — адже, ясна річ, ти відразу здаси мене, щоб тобі скостили строк?
Сверре проковтнув слину; Він спробував зрозуміти почуте, але воно ніяк не хотіло вкладатися у голові.
— Звичайно, це задачка не з простих. — Принц провів пальцем по ордену Залізного хреста, що висів на стіні, — дешевій підробці. — Зрозуміло, я міг би пристрелити тебе відразу ж після вбивства. Але тоді поліція зрозуміла 6, що у тебе є спільник, який хоче замести сліди, і полювання 6 тривало. — Він зняв Залізний хрест із стіни і начепив на шию, поверх шкіряної куртки. — Був інший варіант — самому «розкрити» цю справу, пристрелити тебе під час арешту і обставити все так, ніби ти намагався чинити опір. Проблема в тому, що, коли б я розкрив справу самотужки, це здалося б надто дивним. З’явилися б усілякі підозри, тим паче що я був останнім, хто бачив Елен Єльтен живою. — Раптом він розсміявся. — Не трусися ти так, Ульсене! Я ж говорю, що цей варіант я відкинув. Я вирішив просто посидіти осторонь, але постійно поглядати — вирахували тебе чи ще ні. Щойно вони підберуться дуже близько, я збирався долучитися до гри і на останньому етапі перехопити естафетну паличку. До речі, на твій слід наткнувся той п’яничка, що зараз працює в СБП.
— Так ти… лягавий?
— Даси поносити? — Принц указав на Залізний хрест. — Викинь з голови! Я перш за все вояк, як і ти, Ульсене. У корабля має бути міцний корпус. Маленької течі вистачить, аби він пішов на дно. Зараз я розповів тобі, хто я такий. Розумієш, що це означає?
У Сверре так пересохло в роті і в горлі, що він більше не міг ковтати. Його охопив страх. Смертельний страх.
— Це означає, що я не можу випустити тебе з цієї кімнати живим. Розумієш?
— Так. — Голос у Сверре став хрипким. — А мої г-гроші…
Принц сунув руку під куртку і дістав пістолет:
— Сиди спокійно.
Він підійшов до ліжка, сів поряд зі Сверре і, тримаючи пістолет обома руками, направив дуло на двері.
— Пістолет Глюка, найточніша зброя у світі. Лише вчора отримав його з Німеччини. Номер сточений. На чорному ринку коштує вісім тисяч крон. Вважай, що це перший внесок.
Пролунало клацання, Сверре здригнувся і, широко розплющивши очі, втупився у маленьку щілину в дверях. У смужці сонячного світла, яка, мов лазерний промінь, виходила із щілини і пронизувала кімнату, танцював пил.
— На. — Принц кинув пістолет Сверре, підвівся і відійшов до дверей. — Тримай міцніше. Правда, ідеально збалансований?
Сверре безвільно вчепився в рукоятку пістолета. По спині горохом котився піт. «Стеля тече», — от і все, про що він думав: куля проробила ще одну дірку в стелі, а вони з матір’ю досі не домовляться з ремонтниками. Ульсен думав про це і чекав. Він заплющив очі.
— Сверре!
«У неї такий голос, ніби вона випила. — Він стиснув пістолет. — У неї завжди такий голос». Ульсен знову розплющив очі і побачив, як Принц, ніби у сповільненій зйомці, розвернувся біля дверей — обома руками він тримав блискучий чорний «Сміт-Вессон».
— Сверре!
З дула вихопилось жовте полум’я. Ульсен уявив собі матір, яка стоїть внизу біля сходів. За мить куля влучила йому в лоб, вийшла через потилицю, через слово «Heil» в татуюванні «Sieg Heil», пробила дерев’яну панель облицювання, пройшла крізь утеплювач і застрягла в зовнішній стіні. Але у цей момент Сверре Ульсен був уже мертвий.
ЕПІЗОД 64
Харрі ледве виканючив паперовий стаканчик кави у слідчої групи. Зараз, стоячи перед маленьким непоказним будиночком на Круклівеєн, що в Б’єрке, Харрі дивився, як молодий поліцейський, залізши на драбину, відзначає в даху отвір, через який вийшла куля. Вже почали збиратися зіваки, і навколо будинку про всяк випадок натягнули жовті стрічки загорожі. Людину на драбині осявали промені призахідного сонця, але сам будинок містився в низині, і там, де стояв Харрі, було прохолодно.
— Значить, ти прийшов відразу ж після того, як це сталося? — почув Харрі голос позаду себе. Обернувшись, він побачив Б’ярне Мьоллера. Начальник відділу поліції тепер рідко виїздив на місце злочину, але Харрі багато разів чув, що слідчий Мьоллер гарний. Натякали, що краще б він ним і залишався. Харрі простягнув Мьоллеру свою каву, але той відмовився.
— Так, я прийшов хвилин за п’ять, — відповів Харрі. — Хто вам це розповів?
— Центр оповіщення. Там сказали, ти попросив підкріплення відразу після того, як Волер повідомив про перестрілку.
Харрі кивнув на червоний спортивний автомобіль біля воріт.
— Коли я під’їхав, то побачив машину Волера. Я знав, що він поїхав сюди, і думав, що все гаразд. Але коли я вийшов з машини, то почув якесь страшне завивання. Спершу я подумав, що виє який-небудь собака в сусідньому дворі, але, підходячи до будинку, зрозумів, що звук іде звідти і що виє не собака, а людина. Я не став випробовувати долю, а попросив підкріплення з Екернської поліцейської дільниці.
— Це ридала мати?
Харрі кивнув:
— У неї була істерика. Ми витратили хвилин тридцять, аби заспокоїти її і добитися чогось зрозумілого. Зараз вона у вітальні, з нею розмовляє Вебер.
— Старий сентиментальний Вебер?
— Вебер — чолов’яга що треба. Він бурчить на роботі, але з людьми в подібних ситуаціях уміє поводитися як ніхто інший.
— Знаю. Я просто жартую. Як там Волер?
Харрі знизав плечима.
Зрозуміло, — сказав Мьоллер. — Волера так просто не проб’єш. Це добре. Зайдімо всередину, погляньмо?
— Я там уже був.
— Значить, будеш показувати.
Помаленьку (бо Мьоллер дорогою вітався з кожним із колег, з якими давно не бачився) вони дісталися до другого поверху.
У спальні було не проштовхатися від експертів слідчої групи, раз у раз спалахували бліци фотоапаратів. На ліжку лежав шматок чорного пластика з нанесеним на нього білим контуром.
Мьоллер поглянув на прикрашені нацистськими атрибутами стіни кімнати. «О Боже!» — пробурмотів він.
— Сверре Ульсен, як я розумію, голосував не за Робітничу партію, — прокоментував Харрі.
— Не чіпай нічого, Б’ярне! — гримнув голос, — Харрі впізнав старшого техніка-криміналіста. — Пам’ятаєш, як було минулого разу?
Мьоллер пам’ятав, у всякому разі, він добродушно розсміявся.
— Коли Волер увійшов до кімнати, Сверре Ульсен сидів на ліжку, — почав Харрі. — Волер, як він сам говорить, став біля дверей і запитав Ульсена, де той був у ніч вбивства Елен. Ульсен нібито не пам’ятав числа, і Волер розпитував його далі, доки нарешті стало ясно, що в Ульсена немає жодного алібі. За словами Волера, коли він запропонував Ульсену пройти з ним до дільниці і дати свідчення, той зненацька дістав револьвер, мабуть, з-під подушки, і відкрив вогонь. Куля пройшла у Волера над плечем і прострілила двері — ось отвір, — а потім і дах. Тоді Волер, за його словами, вихопив табельний пістолет і вистрелив в Ульсена, доки той не встиг знову спустити курок.