— Непогана реакція. І влучний постріл, як мені сказали.
— Прямо в лоб, — підтвердив Харрі.
— Втім, це й не дивно. У Волера був кращий результат на осінніх стрільбах.
— Ви забуваєте про мій результат, — сухо сказав Харрі.
— Ну як, Рональде? — гукнув Мьоллер, звертаючись до старшого техніка.
— Гадаю, особливих проблем не буде. — Експерт підвівся і, крекчучи, випростав спину. — Куля, якою вбито Ульсена, застрягла в стіні. Та, що прострелила двері, вилетіла через дах. Ми спробуємо відшукати і її — балістикам буде чим завтра зайнятися. Кут пострілу, принаймні, збігається.
— Гм… Дякую.
— Нема за що, Б’ярне. Як поживає твоя дружина?
Мьоллер розповів, як поживає його дружина, і для годиться поцікавився, як поживає технікова дружина, але, наскільки Харрі було відомо, в того жодної дружини не було.
Торік чотири судмедексперти розлучилися з дружинами. В їдальні жартували, що через трупний запах.
На вулиці вони побачили Вебера. Він самотньо стояв з чашкою кави і розглядав людину на драбині.
— Як справи, Вебере? — запитав Мьоллер.
Вебер примружився, ніби роздумуючи, відповідати йому чи ні.
— З нею все нормально, — відповів він і знову поглянув на людину на драбині. — Звичайно, вона говорить, що не розуміє цього, що її син не зносив вигляду крові і все таке інше, але що стосується викладу фактів — тут усе гаразд.
— Гм. — Мьоллер узяв Харрі під лікоть. — Пройдімося.
Вони попленталися вулицею вниз. Це був квартал двоповерхових будиночків з палісадниками, і лише в самому кінці вулиці стояли два багатоквартирних будинки. Мимо у бік поліцейських машин з увімкнутими блималками промчали на велосипедах кілька розпашілих підлітків. Дочекавшись, поки вони від’їдуть на чималу відстань, Мьоллер запитав:
— Здається, ти не дуже радий, що ми дісталися до вбивці Елен.
— Чому тут радіти? По-перше, ми до кінця не впевнені, що вбивця — Сверре Ульсен. Аналіз ДНК…
— Аналіз ДНК покаже, що це він. Що ще, Харрі?
— Нічого, шефе.
Мьоллер зупинився:
— Правда?
— Правда.
Мьоллер кивнув на будинок:
— Ти вважаєш, що Ульсен дешево відбувся, діставши кулю в лоб?
— Я нічого не вважаю, шефе! — раптом розлютився Харрі.
— Викладай! — проричав Мьоллер.
— Я думаю, що все це просто смішно!
Мьоллер наморщив лоба:
— Що смішно?
— Такий досвідчений поліцейський, як Волер, — Харрі, стишивши голос, говорив повільно, виразно виділяючи кожне слово, — і раптом сам-один їде поговорити і по змозі затримати людину, підозрювану у вбивстві. Це порушення всіх писаних і неписаних правил.
— І що ти хочеш цим сказати? Що Том Волер сам влаштував провокацію? Ти гадаєш, що, змусивши Ульсена дістати зброю, Волер хотів помститися за Елен? Ти тому весь час повторював «за словами Волера», «за словами Волера» — ніби ми, поліцейські, ставимо під сумнів слово колеги? А половині слідчої групи довелося це слухати.
Вони стояли і дивились один на одного. Мьоллер був майже того ж зросту, що й Харрі.
— Я лише сказав, що це просто смішно, — сказав Харрі і розвернувся. — Це все.
— Досить, Харрі! Не знаю, навіщо ти приїхав сюди за Волером, якщо підозрював, що щось подібне може статися. Але я знаю одне: більше я не бажаю про це чути. Я взагалі не бажаю чути від тебе жодних інсинуацій відносно будь-кого. Ясно?
Харрі подивився на будинок Ульсенів. Жовтий, нижчий за інші будинки, і живопліт теж нижчий, ніж у сусідів. Серед будинків на цій залитій призахідним сонцем вулиці будиночок Ульсенів здавався беззахисним. І самотнім. У повітрі гірко пахло багаттям, з іподрому Б’єрке доносилися уривки металевих фраз із динаміків.
Харрі знизав плечима:
— Перепрошую. Я… загалом, ви знаєте.
Мьоллер поклав руку йому на плече.
— Вона була краща за нас усіх. Я знаю, Харрі.
ЕПІЗОД 65
Старий тримав у руках «Афтенпостен». Він захоплено читав про фаворитів на майбутніх перегонах, коли помітив, що до його столика підійшла офіціантка.
— Добрий день, — сказала вона і поставила перед ним півлітровий кухоль пива. Як завжди, не кажучи ні слова, старий пильно дивився на офіціантку, поки та рахувала дрібняки, якими він з нею розплатився. Вік цієї жінки було важко визначити, але старий припустив, що їй більше тридцяти п’яти, але менше сорока. Вигляд у неї такий, ніби життя в неї не легше, ніж у відвідувачів ресторану. Мабуть, натерпілася за ці роки. Але вона все одно посміхалася. Офіціантка пішла, і старий, роззираючись, відсьорбнув із кухля.
Він поглянув на годинник. Підвівся, підійшов до телефону-автомата в дальньому кутку ресторану, опустив у нього три крони, набрав номер і став чекати. Після трьох гудків слухавку взяли, і він почув її голос:
— Юль.
— Сіґне?
— Так.
З її голосу він зрозумів, що вона вже боїться, що вона впізнала, хто говорить. Він телефонував уже вшосте — може, вона вже вловила його графік і сьогодні чекала його дзвінка?
— Це Даніель, — сказав старий.
— Хто це? Що вам потрібно? — задихаючись, запитала вона.
— Я ж кажу, це Даніель. Я лише хотів знову почути те, що ти говорила того разу. Пам’ятаєш?
— Припиніть. Даніель помер.
— «Зберігати вірність і в смерті», Сіґне. Не до смерті, а в смерті.
— Я дзвоню до поліції.
Він повісив слухавку. Потім надягнув капелюх і пальто і вийшов на залиту сонцем вулицю. У парку Санктхансхьоуґен уже розпустилися перші бруньки. Все було як раніше.
ЕПІЗОД 66
На тлі рівного ресторанного гулу — гомону голосів, дзвенькоту столових приборів і човгання метушливих офіціантів — сміх Ракелі лунав якось по-особливому.
— …І не на жарт перелякався, коли побачив, що хтось залишив мені повідомлення на автовідповідач, — говорив Харрі. — Ну, ти знаєш, там блимає такий вогник. А потім на всю кімнату розлягається твій командний голос. — Харрі перейшов на бас. — «Це Ракель. Зустрічаємося в „Діннері“ в п’ятницю о восьмій вечора. Одягнися пристойніше і не забудь гаманець». Ти до смерті налякала Хельге, мені довелося дати йому подвійну порцію корму, щоб заспокоївся.
— Я так не говорила! — із сміхом заперечила Ракель.
— Ну, приблизно так.
— Ні. Це все через тебе, через твій автовідповідач. — Вона теж спробувала заговорити басом: — «Це Холе. Говоріть». Це так… так…
— Harry?[50]— Правильно!
Це була чудова вечеря, чудовий вечір, і ось настав час усе зіпсувати, подумав Харрі.
— Мейрик відправляє мене до Швеції, шпигувати за нацистами, — сказав Харрі, крутячи в руці склянку. — На шість місяців. Від’їжджаю цими вихідними.
— А-а.
Харрі уразило, що на її обличчі не відбилося жодних почуттів.
— Сьогодні телефонував Сеструнчику і батькові, розповів їм, — вів далі Харрі. — Батько поговорив зі мною і навіть побажав успіху.
— Це добре. — Ракель ледь посміхнулась і заглибилась у вивчення меню. — Олег за тобою нудьгуватиме, — додала вона тихо.
Харрі підвів очі, але зловити її погляду не зміг.
— А ти? — запитав він.
Ракель усміхнулася.
— Тут є бананове морозиво а-ля Сичуань, — сказала вона.
— Замов два.
— Я теж за тобою нудьгуватиму, — сказала вона, переводячи погляд на іншу сторінку меню.
— Дуже?
Вона знизала плечима.
Харрі повторив запитання. Він побачив, як Ракель набрала повітря в груди, вже зібралася відповісти, але видихнула. Потім вдихнула знову. Нарешті вона сказала:
— Вибач, Харрі, але зараз у мене в житті є місце лише для одного чоловіка. Маленького чоловіка, якому шість років.
Немов крижаною водою облила.
— Ще раз, — сказав він. — Я не міг помилитися аж так.