Ні більше ні менше. Це просто смішно. На місці Браннхьоуґа не варто так довго роздумувати над питанням, на яке він уже не раз давав відповідь. Молоді журналісти зазвичай думають над потрібним питанням півночі, потім задають саме це і вірять, що вони перші, хто про це запитує. І всім їм подобається, коли Браннхьоуґ роздумує, перш ніж дати ту відповідь, яку він давав уже сто разів: «Я не хочу загадувати».
Браннхьоуґ здивувався, що ще не сказав їй цих слів. Але в голосі журналістки було щось особливе, і Браннхьоуґу захотілося піти їй назустріч. Вона сказала, що він має «такий великий досвід». Цікаво, вона сама вирішила зателефонувати саме йому, Бернту Браннхьоуґу?
— Як головний радник Міністерства закордонних справ, я дотримуюся думки, що наші відносини з Австрією залишаться попередніми, — відповів Браннхьоуґ. — Але очевидно, що й інші країни реагують на останні події в Австрії. І попри те, що у нас зберігаються дипломатичні відносини з країною, це не означає, що ми схвалюємо те, що в ній відбувається.
— Так, адже ми підтримуємо дипломатичні відносини і з деякими військовими диктатурами, — відповіла журналістка. — Але тоді чому така бурхлива реакція була цього разу?
— Причини потрібно шукати в недавньому минулому Австрії. — Тут потрібно зробити паузу. Пауза. — Проблема нацизму Більшість істориків сходяться на думці, що у Другій світовій війні Австрія була союзником гітлерівської Німеччини.
— Хіба Австрію не окупували, як і Норвегію?
Раптом Браннхьоуґ зрозумів, що не знає, як тепер у школах викладають історію Другої світової. Очевидно, погано.
— Перепрошую, нагадайте ще раз, як вас звуть? — попросив він. Мабуть, останній келих був зайвий. Дівчина знову назвалася, і Браннхьоуґ провадив далі: — Так от, Наташо, дозвольте мені спочатку дещо пояснити вам. Ви знаєте, що таке «аншлюс»? Це означає, що Австрію не окупували у звичайному розумінні цього слова. У березні тридцять восьмого німці просто увійшли до країни, не зустрівши практично жодного опору, і залишалися там до кінця війни.
— Але ж з Норвегією було приблизно те ж саме?
Браннхьоуґ був шокований. Вона говорила з такою впевненістю, ніскільки не соромлячись власного невігластва.
— Ні, — протягнув Браннхьоуґ, ніби розмовляючи з важкою дитиною. — 3 Норвегією було не те ж саме. У Норвегії ми захищалися, в Лондоні був норвезький уряд і король, і вони постійно зверталися до нас по радіо і підбадьорювали тих, хто боровся тут. — Він зрозумів, що висловився невдало, і додав: — У Норвегії проти загарбників піднявся весь народ. Звичайно, були покидьки, які надягли німецьку форму і перейшли на бік німців, але такі можуть бути у будь-якій країні.
У Норвегії сили добра об’єдналися довкола людей, які керували Опором, ведучи народ до демократії. Ці люди були вірні своєму обов’язку, що, врешті-решт, і врятувало Норвегію. Найбільше досягнення демократії — вона сама. Викресліть те, що я сказав про короля, Наташо.
— Значить, ви хочете сказати, що всі, хто воював за німців, — покидьки?
Що їй взагалі потрібно? Браннхьоуґ вирішив, що розмову час згортати.
— Я хочу сказати лише те, що квіслінґи легко відбулися — нетривалим тюремним ув’язненням. У тих країнах, де я був послом, таких зрадників ставили до стінки — всіх до одного. І я зовсім не певен, що подібні кроки не пішли б на користь і Норвегії. Але повернімося до початкової теми, Наташо. Ви просили мене дати вам коментар. Отже, Міністерство закордонних справ ніяк не коментує демонстрацію, що відбулась нещодавно, так само як і появу нових членів в уряді Австрії. Вибачте, Наташо, але у мене зараз гості…
Наташа вибачила, і він поклав слухавку.
Коли Браннхьоуґ повернувся у вітальню, гості вже збиралися розходитися.
— Як, уже? — широко посміхнувся господар, але не став нікого утримувати. Він втомився.
Проводячи гостей до дверей, Браннхьоуґ палко потис руку начальнику поліції і сказав, що вона завжди може звертатися до нього, якщо у неї виникнуть труднощі, хоча їх поки не виникало, але…
Перед тим, як заснути, Браннхьоуґ подумав про Ракель Фьоуке. І про її поліцейського, якого він прибрав з дороги. Браннхьоуґ заснув з посмішкою на губах, але прокинувся з жахливим головним болем.
ЕПІЗОД 71
Людей у вагоні було небагато, Харрі сів коло вікна.
Дівчина, що сиділа відразу за ним, зняла навушники, і Харрі чув голос співця, але не музику. У Сіднеї фахівець з підслуховування пояснював Харрі, що коли людина слухає тихі звуки, її вухо налаштовується на частоту звучання людського голосу.
Є щось утішливе в тому, що останнє, що чуєш перед тим, як поринути в тишу, — це людський голос, подумав Харрі.
Дощ малював на склі зиґзаґи. Харрі дивився на мокрі поля і пірнаючі між стовпами дроти.
На пероні у Фредрікстаді грав оркестр. Провідник пояснив, що тут музиканти зазвичай репетирують перед Днем Конституції.
У Харрі була з собою лише сумка з одягом. Мейрик сказав, що в його квартирці у Кліппані є все необхідне: телевізор, музичний центр і навіть деякі книги.
— «Майн кампф» і таке інше, — з посмішкою пояснив Мейрик..
Ракелі Харрі так і не подзвонив, хоча йому страшенно хотілося почути її голос. Останній звук перед тишею.
«Наступна зупинка — Халден», — оголосив гугнявий голос. Його перервав фальшивий, верескливий звук. Потяг почав гальмувати.
Харрі водив пальцем по склу, повторюючи про себе ці слова: «фальшивий, верескливий звук». Верескливий, фальшивий звук. Звук, верескливий і…
Звук не може бути фальшивим, подумав Харрі. Він може лунати фальшиво лише тоді, коли поруч інші звуки. Навіть Елен, людині з найкращим музичним слухом, потрібно було кілька звуків, щоб почути музику. Навіть вона не могла з упевненістю сказати про окремо взятий звук, що він нестрункий, неправильний, фальшивий.
І все одно у вухах Харрі стояла ця нота, гучна, фальшива, що різала слух. Нота в голосі Мейрика, який відправляв його до Кліппана, аби шпигувати за можливим відправником факсу — через кілька якихось газетних заголовків. Сьогодні Харрі переглядав газети: про листи з погрозами, довкола яких чотири дні тому було стільки галасу, всі вже забули. Замість цього «Даґбладет» писала про ненависть Лассе К’юса до Норвегії і заяву головного радника МЗС Бернта Браннхьоуґа про те, що державних зрадників слід ставити до стінки.
І ще дещо здавалося Харрі фальшивим. І просто він сам себе в цьому переконав. Те, як Ракель попрощалася з ним у «Діннері», вираз її очей, це напівосвідчення в коханні, — перш ніж залишити його наодинці з відчуттям поразки і рахунком на вісімсот крон, який вона хотіла сплатити сама. Усе це разом ніяк не в’язалося. Але, може, він помиляється? Ракель була у Харрі вдома, бачила, як він п’є, слухала, як він, захлинаючись сльозами, розповідав про загиблу колежанку, з якою не був знайомий і двох років і яка була в його житті єдиним другом. Як зворушливо! Не варто так відкриватися перед іншими людьми. Але якщо Ракель подумала, що з Харрі у неї будуть суцільні проблеми, чому не припинила їхні стосунки відразу ж?
Як завжди, від особистих проблем Харрі поринав у роботу. Він десь читав, що певному типові чоловіків таке властиве. Напевно, тому вихідні він проводив, розробляючи схеми конспірації і моделі поведінки, намагаючись звалити до однієї купи всі невирішені проблеми: гвинтівку Меркліна, вбивство Елен і Халлґріма Дале; купа пахла злецьки. Ще зворушливіше!
Харрі поглянув на розгорнуту газету. Портрет головного радника МЗС. У рисах обличчя щось знайоме.
Харрі потер підборіддя. З досвіду він знав, коли розслідування заходить у глухий кут, мозок починає вибудовувати якісь власні асоціативні зв’язки. А розслідування щодо гвинтівки Меркліна справді зайшло в глухий кут — тут уже напевно постарався Мейрик. Він відразу називав це «порожньою справою». Керівник СБП визнав, що краще відправити Харрі до Швеції — шпигувати за неврівноваженими пацанами і писати доповіді про неонацистів. Прокляття!
«…Платформа справа».
А що, коли він зараз просто зійде з потяга? Що такого страшного може статися? МЗС і СБП так давно тремтять від страху, що хтось дізнається про торішній випадок на переїзді через Алнабрю, що Мейрик не посміє чіпати Харрі. А щодо Ракелі… Щодо Ракелі — тут незрозуміло.
Останній стогін потяга замовк, і у вагоні настала цілковита тиша. Двері відчинилися і зачинилися. Харрі сидів на своєму місці. Цю пісню, з навушників, він десь чув раніше. Чув багато разів. Але не міг пригадати де.