— Що? — запитує він.
— Прокидайся, — шепче вона йому майже у вухо.
Старий розплющив очі. Кілька разів моргнув у темряві і почув, як під’їздить автомобіль. Він перекинувся на живіт, тихо зітхнув, заледве витягнув з-під себе руку. Його розбудило клацання гаражного замка. Старий побачив, як «Вольво» в’їжджає в гараж, як за машиною змикається темрява. Права рука оніміла. За кілька секунд ця людина знову вийде, при світлі ліхтаря замикатиме гараж, а потім… буде надто пізно.
Старий несамовито смиконув «блискавку» спального мішка, вивільнив ліву руку. У кров бризнув адреналін, але сон, як і раніше, огортав свідомість м’яким серпанком, притлумлюючи звуки і роблячи все довкола розмитим. Двері гаража зачинилися.
Тепер обидві руки були вільні. Було світло від зірок, старий дістав гвинтівку і почав цілитись. Швидше, швидше! Він притиснувся щокою до приклада, поглянув у приціл. Нічого не видно. Він моргнув. Тремтячими пальцями розмотав ганчірку, яку накрутив на приціл, щоб лінза не обмерзла. Так! Знову щоку — до приклада. Що тепер? Гараж не у фокусі, напевно, збився настрій. Старий почув, як клацнув гаражний замок. Відрегулювавши приціл, старий побачив у фокусі чоловіка. Високий, широкоплечий, у чорному вовняному пальті. Він стояв, повернувшись до старого спиною. Старий ще кілька разів моргнув. Сон, як і раніше, висів перед очима легким туманом.
Старий хотів, щоб чоловік повернувся до нього обличчям, щоб не вийшло помилки. Палець намацав курок. З тією зброєю, до якої він звик, було простіше, тоді він цілився і стріляв не замислюючись, як машина. Старий намагався дихати рівніше. Убити людину неважко. Якщо у тебе вже є досвід. Коли 1863 року почалася битва під Ґеттісберґом, дві роти новачків, стоячи за п’ятдесят метрів один навпроти одного, довго стріляли, але ні поранених, ані убитих не було. Не тому, що не вміли стріляти, а тому, що вони стріляли поверх голів. Вони просто не могли переступити межу і вбити людину. Але коли один вояк усе ж зробив це…
Чоловік біля гаража обернувся. У приціл здавалося, ніби він дивиться прямо на старого. Жодного сумніву, це та сама людина. Її торс займав майже все перехрестя прицілу. Туман перед очима почав розвіюватись, старий затримав дихання й обережно натиснув на курок. Влучити потрібно з першого пострілу, тому що поза цією смужкою світла перед гаражем не було видно геть нічого. Час завмер. Бернт Браннхьоуґ був небіжчиком. Тепер сон пішов остаточно.
У якусь тисячну частку секунди старому здалося, що він робить щось не те. Курок зупинився. Старий натиснув сильніше, але курок не рухався далі. Запобіжник. Старий знав, що тепер надто пізно. Він намацав запобіжник великим пальцем і підняв його. Потім втупився в приціл на порожню смужку світла. Браннхьоуґ пішов, він прямував до ґанку, який був з другого боку будинку, вниз по дорозі.
Старий зморгнув. Серце гупало в ребра, як молоток. Він видихнув повітря з ниючих легенів. Проспав! Він знову зморгнув. Тепер усе навколо пливло в якомусь мареві. Слабак! Старий безсило ударив кулаком по землі. Коли тепла сльоза впала на тильний бік долоні, старий зрозумів, що плаче.
ЕПІЗОД 73
Харрі прокинувся.
За мить він зрозумів, де він. Замикаючи вчора увечері двері на ключ, він спочатку думав, що заснути тут буде неможливо. Від вулиці спальню відділяла лише тонка стіна і вікно з одинарним склом. Але щойно закрився магазин навпроти, вулиця ніби вимерла: ані машин, ані людей.
На вечерю Харрі розігрів у духовці куплену в магазині піцу, про себе посміявшись: треба ж — сидіти у Швеції і їсти італійську їжу, приготовлену в Норвегії. Потім він увімкнув запилений телевізор, який стояв у кутку на ящику з-під пива. Телевізор працював абияк: на всіх обличчях проступали зелені плями. Харрі подивився документальний фільм, де дівчина розповідає, як її старший брат у 70-ті роки вирушив у навколосвітню подорож і надсилав їй листи з усіх куточків Землі: з Парижа, де він жив з клошарами; з ізраїльського кібуца; з Індії, яку він об’їхав у потязі; з Копенгагена, де дійшов до відчаю. Фільм був зроблений нехитро. Трохи динаміки, але переважно — статична картинка і меланхолійний голос за кадром. Напевно, Харрі наснився цей фільм, бо, коли він прокинувся, у нього перед очима все ще стояли ці обличчя і пейзажі.
Звук, що розбудив Харрі, доносився з кишені його пальта, що висіло на спинці стільця. Порожню кімнату наповнював пронизливий писк. Хоча обігрівач працював на повну потужність, у кімнаті було холодно. Харрі встав з дивана і витягнув з пальта мобільний телефон.
— Алло?
Мовчання.
— Алло?
На тому кінці мовчки дихали в слухавку.
— Це ти, Сеструнчику? — Лише вона могла зателефонувати йому серед ночі. — Щось сталося? З Хельге?
У Харрі були сумніви, коли він вирішив залишити пташку сестрі. Але Сеструнчик була така рада і пообіцяла, що доглядатиме Хельге. Та ні, це не сестра. Вона так не дихає в слухавку. І вона б йому відповіла.
— Хто це?
Як і раніше, мовчання.
Він уже збирався покласти слухавку, але раптом дихання на тому кінці урвалося, ніби людина хотіла розридатися. Харрі сів на диван. Крізь щілинку між тонкими синіми занавісками горіла неонова вивіска магазина навпроти.
На столику поряд з диваном лежала пачка сигарет. Харрі дістав одну, закурив і ліг на диван. На тому кінці почали тихо схлипувати. Харрі зробив глибоку затяжку.
— Ну-ну, — сказав він.
За вікном проїхав автомобіль. Напевно, «Вольво», подумав Харрі. Він укрив ноги ковдрою і почав розповідати історію про дівчинку та її старшого брата — як він її запам’ятав. Коли Харрі закінчив, жінка на тому кінці більше не плакала, а коли він побажав їй «на добраніч», зв’язок припинився.
Коли мобільний телефон задзвонив знову, була вже дев’ята година, на вулиці було світло. Харрі намацав телефон під ногами.
Говорив Мейрик. У його голосі вчувалося хвилювання.
— Негайно повертайся до Осло, — сказав він. — Здається, твоя мерклинівська гвинтівка засвітилася знову.
ЧАСТИНА СЬОМА
У ЧОРНІЙ МАНТІЇ
ЕПІЗОД 74
Бернта Браннхьоуґа Харрі впізнав одразу. Той білозубо посміхався і дивився на Харрі широко розплющеними очима.
— Чому він посміхається? — запитав Харрі.
— Не запитуй, — сказав Клеметсен. — У яких лише положеннях не завмирають м’язи обличчя. Буває, батьки не можуть упізнати власних дітей, так ті змінюються.
Труп лежав на операційному столі, посеред секційного залу. Клеметсен відсмикував простирадло, і присутні побачили тіло цілком. Халворсен одразу відвернувся.
Харрі, перш ніж увійти до залу, запропонував йому спеціальну мазь, щоб не відчувати трупного запаху, Халворсен відмовився. Температура в секційному залі № 4 Інституту судової медицини при Головному державному шпиталі була мінус 12 градусів, так що запах був не найстрашніше. Халворсен закашлявся.
— Згоден, — сказав Кнут Клеметсен, — видовище не з приємних.
Харрі кивнув. Клеметсен був гарним патологом і проникливою людиною. Він чудово розумів, що Халворсен — новачок, і не хотів ставити його в незручне становище. Насправді Браннхьоуґ мав не гірший вигляд, ніж інші мерці. Тобто він мав вигляд не страшніший за близнят, що пролежали тиждень під водою, вісімнадцятилітнього підлітка, що розбився, намагаючись утекти машиною від поліції, або за наркоманку, на якій не було нічого, крім куртки, яку вона підпалила. Харрі бачив багато трупів, і Бернт Браннхьоуґ ніяк не входив у десятку найгірших. Але було ясно, що для людини, застреленої однією кулею в спину, Браннхьоуґ мав жахливий вигляд. Зяючий вихідний отвір у грудях був такий великий, що Харрі міг просунути в нього кулак.
— Так ця куля влучила йому в спину? — запитав Харрі.
— Між лопаток. Вона пройшла згори донизу, на вході роздробила хребет, а на виході — груднину. Як бачиш, груднина розкришилася, осколки знайшли на сидінні.
— Сидінні?
— Так, він якраз відчинив гараж і збирався їхати на роботу, коли куля прошила наскрізь його тіло, переднє і заднє скло автомобіля і застрягла в задній стінці гаража. Ось так.