— Яка куля це може бути? — запитав Халворсен, якому, здається, стало трохи легше.
— Балістики скажуть тобі напевно, — відповів Клеметсен. — Щось середнє між кулею «дум-дум» і свердлом для бетону. Щось схоже я бачив лише раз — коли працював при місії ООН у Хорватії в дев’яносто першому.
— Куля сінгапурського зразка, — припустив Харрі. — Вона на півсантиметра зайшла у стіну. Гільза, яку знайшли в лісі, схожа на ту, що я знайшов узимку в Сільяні. Тому я тут. Що ще ти можеш розповісти нам, Клеметсене?
Клеметсен розповів не так багато: про те, що, згідно з розпорядженням, розтин був проведений у присутності співробітників КРИПОСа, що причина смерті очевидна. І додав: не рахуючи кількох дрібниць, нічого цікавого немає.
У крові Браннхьоуґа виявлено алкоголь, а під нігтями — залишки вагінального секрету.
— Його дружини? — запитав Халворсен.
— Експерти це з’ясують, — сказав Клеметсен і поглянув на молодого поліцейського в окулярах. — Якщо захочуть. Але вони вважають, що це має якнайменшу цінність для слідства. Може, зараз її не варто розпитувати про такі речі.
Харрі кивнув.
Вони проїхали по Согнсвеєн і далі по Педер-Анкерс-вей і, нарешті, під’їхали до особняка Браннхьоуґа.
— Потворний будинок, — сказав Халворсен.
Вони подзвонили у двері і стали чекати. Їм відчинила жінка років п’ятдесяти з товстим шаром макіяжу на обличчі.
— Ельса Браннхьоуґ?
— Я її сестра. Що сталося?
Харрі показав посвідчення.
— Знову допити? — з почуттям запитала жінка.
Харрі кивнув, він знав, що зараз буде.
— Та що ж це таке! У неї немає сил, вона втратила чоловіка, його вже не повернеш, і все, що ви…
— Перепрошую, але нас зараз турбує не її чоловік, — перебив її Харрі, намагаючись говорити ввічливо. — Він мертвий. Нас турбує, хто стане наступною жертвою. Адже повторення цієї трагедії можна уникнути.
Жінка так і стояла з відкритим ротом. Харрі, вирішивши допомогти їй, запитав, чи перевзуватися їм, заходячи у будинок.
Пані Браннхьоуґ мала не такий уже змучений вигляд, як заявляла її сестра. Господиня сиділа на дивані і дивилася в одну точку, але під диванною подушкою Харрі помітив в’язання. Ні, в тому, щоб узятися до в’язання відразу після загибелі чоловіка, не було нічого дивного. Харрі подумав, що це, мабуть, навіть природно: зосередити свою увагу на якомусь занятті, коли розвалюється світ навколо.
— Сьогодні увечері я їду, — сказала пані Браннхьоуґ. — До сестри.
— Я так розумію, — сказав Харрі, — ви попросили поліцію надати вам охорону на випадок…
— На випадок, якщо вони і мене захочуть убити, — кивнула господиня.
— Ви думаєте, вони збираються це зробити? — запитав Халворсен. — І хто це — «вони»?
Пані Браннхьоуґ знизала плечима. Вона не зводила очей з вікна. День був сірий.
— Я знаю, люди з КРИПОСа вже побували тут і запитували вас про це, — почав Харрі. — Але все-таки, ви не знаєте, вашому чоловікові не надходило жодних погроз після появи вчорашньої статті в «Даґбладет»?
— Сюди ніхто не дзвонив, — відповіла господиня. — Але ж у телефонному довіднику стоїть лише моє ім’я. Так захотів Бернт. Запитайте краще в МЗС, чи дзвонили туди.
— Ми вже запитували, — сказав Халворсен і перезирнувся з Харрі. — Нам дали записи всіх вхідних дзвінків на його робочий телефон за минулу добу.
Халворсен поставив ще кілька запитань про можливих ворогів Браннхьоуґа, але зрозумілої відповіді на них не отримав.
Харрі деякий час сидів і мовчки слухав, потім раптом запитав:
— Сюди вчора взагалі хто-небудь телефонував?
— Так, двічі, — відповіла пані Браннхьоуґ.
— Хто телефонував?
— Моя сестра. Бернт. І, якщо не помиляюся, з якогось соціологічного опитування.
— Про що вони запитували?
— Не знаю. Вони запитували Бернта. У них там є якийсь список, де вказується вік і стать…
— Вони запитували Бернта Браннхьоуґа?
— Так.
— У соціологічних дослідженнях не фігурують імена. Ви чули на тому кінці який-небудь сторонній шум?
— Даруйте?
— Зазвичай вони сидять у кабінеті по кілька чоловік.
— Так, чула, — відповіла пані Браннхьоуґ. — От тільки…
— Що — тільки?
— Це був не той шум, про який ви говорите. Він був… інший.
— О котрій годині вам зателефонували?
— Здається, близько полудня. Я відповіла, що він приходить з роботи увечері. Я забула, що Бернт збирався в Ларвік на ділову вечерю Ради з експорту.
— Але в телефонному довіднику стоїть лише ваше ім’я. Ви не подумали, що хтось просто обдзвонює всіх на прізвище Браннхьоуґ, аби довідатись адресу вашого чоловіка? І час, коли він повертається додому?
— Зараз навіть і не знаю.
— Співробітники соціологічних служб не телефонують чоловікам працездатного віку посеред робочого дня.
Харрі обернувся до Халворсена:
— Треба зв’язатися з «Теленором» і дізнатися, з якого номера дзвонили.
— Даруйте, пані Браннхьоуґ, — сказав Халворсен. — Я помітив у вас у коридорі новий телефонний апарат «Аском». У мене вдома такий самий. Він зберігає в пам'яті десять останніх номерів, з яких вам дзвонили, і час дзвінка. Дозвольте, я…
Харрі з повагою поглянув на колегу. Халворсен підвівся, і сестра пані Браннхьоуґ повела його в коридор.
— Бернт був трохи старомодний… — Господиня криво посміхнулася Харрі. — Але йому подобалося купувати сучасні речі, якщо від них була бодай якась користь. Телефони і все щось подібне.
— А наскільки старомодним був ваш чоловік у питаннях подружньої вірності, пані Браннхьоуґ?
Господиня здригнулася і поглянула на Харрі.
— Якщо вже ми говоримо віч-на-віч, гадаю, що можу вам дещо сказати, — сказав Харрі. — КРИПОС перевірив ваші свідчення. Вчора ваш чоловік не був на діловій вечері і не зустрічався ні з ким з Ради з експорту. Він не їздив у Ларвік. Вам відомо, що в МЗС є броня в «Континенталі»?
— Ні.
— Сьогодні вранці мені на це натякнув мій начальник із СБП. Виявляється, ваш чоловік учора був у цьому готелі. Нам невідомо, був він там сам чи з кимось, але коли чоловік говорить дружині, що затримається на діловій зустрічі, а сам ще в готель, це наводить на певні роздуми.
Харрі бачив, як на її обличчі емоції змінюються одна за одною: лють, відчай, безнадійність і… сміх. Цей сміх був схожий на тихі схлипування.
— Мені не треба було дивуватися, — сказала вона. — Якщо вже це вас так цікавить, то щодо цього він був… цілком сучасний. Хоча я не розумію, яке відношення це може мати до справи.
— Його міг убити ревнивий чоловік, — припустив Харрі.
— Його могла вбити і я. З тієї ж причини. Вам не спадало на думку, пане Холе? Коли ми жили в Нігерії, вбивцю можна було найняти за двісті крон. — Вона розсміялася все тим же гірким сміхом. — А я гадала, ви вважаєте, що його вбили через те інтерв’ю «Даґбладет».
— Ми перевіряємо всі можливі варіанти.
— По роботі він здебільшого зустрічався з жінками, — сказала пані Браннхьоуґ. — Звичайно, всього я не знаю, але якось я спіймала його на гарячому. Я знала, що так він поводився й раніше. Але застрелити його за це? — Вона похитала головою. — Зараз за таке вже не вбивають, правда?
Харрі не знав, що на це відповісти. Через скляні двері було чути, як у коридорі розмовляє Халворсен. Харрі відкашлявся:
— Ви не знаєте, були в нього коханки останнім часом?
Господиня похитала головою:
— Запитайте в МЗС. Знаєте, там такі своєрідні люди. Хто-небудь обов’язково захоче попащекувати.
Вона говорила це без гіркоти в голосі, ніби просто констатуючи факт.
До кімнати повернувся Халворсен. Ельса Браннхьоуґ і Харрі поглянули на нього.
— Цікаво, — сказав Халворсен. — Пані Браннхьоуґ, вам телефонували о дванадцятій двадцять чотири. Але не вчора, а позавчора.
— Справді? Напевно, я помилилася, — відповіла господиня. — Так, так, тоді це не має стосунку до справи.
— Можливо, — промовив Халворсен. — Я заразом подзвонив у довідкову, і мені сказали, що це номер телефону-автомата в ресторані «Скрьодер».