— Коли ти його мені повернеш?
— Щойно справу буде закрито.
— Щойно… Так я можу сказати тобі, Харрі. А не навпаки.
Харрі знизав плечима:
— Вибачте, шефе.
ЕПІЗОД 76
Серце в грудях скажено забилося. Вона зняла слухавку.
— Здрастуйте, Сіґне, — сказав голос. — Це я.
їй захотілося заплакати.
— Досить, — прошепотіла вона. — Прошу тебе, досить.
— Вірність і в смерті. Ти так сказала, Сіґне.
— Я покличу чоловіка.
Голос тихо розсміявся.
— Його ж немає вдома, правда?
Сіґне стисла слухавку так, що руці стало боляче. Звідки він знає, що Евена немає вдома? І чому він телефонує, лише коли Евен кудись іде?
Від наступної думки в Сіґне перехопило дух і потемніло в очах. Може, з того місця, звідки він телефонує, видно їхній будинок, і він бачив, коли Евен виходить з нього? Ні, ні, ні. Вона зібралась на силі і постаралася дихати рівно. Повільно, глибоко і спокійно, повторювала вона про себе. Так вона говорила пораненим воякам, коли їх, у сльозах, зрешечених кулями, з жахом в очах, приносили до них у лазарет з окопів. З гомону на тому кінці Сіґне зрозуміла, що там, звідки їй телефонують, багато людей. А в їхньому окрузі — тільки житлові будинки.
— Ти була така красива в халаті медсестри, Сіґне, — говорив голос. — Така сліпучо чиста і біла. Біла, зовсім як білий мундир Улафа Ліндві. Пам’ятаєш його? Ти була така чиста, і я вірив, що ти не зрадиш нас, що у твоєму серці немає зради. Вірив, що ти як Улаф Ліндві. Я бачив вас поруч, Сіґне, ти стояла і гладила його волосся при місячному сяйві. Ви з ним були схожі на двох янголів, посланих з небес. Але я помилився. Адже є янголи, які послані не з небес, ти знала це, Сіґне?
Вона мовчала. Думки в її голові закрутилися безладним вихором — щось у його словах відразу здалося їй дивним. Голос. Тепер вона зрозуміла. Він намагається говорити чужим голосом.
— Ні, — видушила із себе Сіґне.
— Ні? А мала 6. Я — такий янгол.
— Даніель помер, — сказала вона.
На тому кінці стало тихо. У слухавці чулося лише важке дихання. Потім голос заговорив знову:
— Я прийшов, щоб судити. Живих і мертвих.
І він поклав слухавку.
Сіґне заплющила очі. Потім підвелася і пройшла до спальні. Вікна були завішені. Сіґне стояла і дивилася на себе в дзеркало. Вона тремтіла, ніби у неї був жар.
ЕПІЗОД 77
Харрі переїхав до свого старого кабінету. На це в нього пішло двадцять хвилин. Усі необхідні йому речі вмістилися в пластиковому пакеті. Щонайперше він вирізав з «Даґбладет» фотографію Бернта Браннхьоуґа і почепив її на дошку поряд з архівними фотографіями Елен, Сверре Ульсена і Халлґріма Дале. Чотири пункти. Халворсена він відрядив до МЗС, аби з’ясувати, ким могла бути та жінка в «Континенталі». Чотири людини. Чотири життя. Чотири історії. Харрі сидів у своєму зламаному кріслі, не відриваючи погляду від фотографій, але ті порожніми поглядами дивилися крізь нього.
Він зателефонував Сеструнчику. Та сказала, що хотіла б ще хоч трішечки потримати Хельге у себе. «Ми так здружилися», — пояснила вона. Харрі сказав, що не проти, якщо тільки Сеструнчик не забуває годувати його.
— Хельге — це вона, — сказала Сеструнчик.
— Та ну? Звідки ти дізналася?
— Ми з Хенріком це з’ясували.
Харрі хотів був запитати, як це їм удалося, але потім вирішив, що ліпше не треба.
— Ти розмовляла з батьком?
Сеструнчик відповіла, що так, і запитала, чи збирається Харрі знову зустрічатися з тією дівчиною.
— З якою дівчиною?
— Ну, з тією, з якою ти ходив на прогулянки, ти сам розповідав. У неї ще є син.
— А, з нею… Ні, не думаю.
— Дуже нерозумно.
— Нерозумно? Але чому, Сеструнчику, ти її жодного разу не бачила.
— Я думаю, що це нерозумно, тому що ти в неї закохався. Іноді Сеструнчик говорила такі речі, що Харрі не знав, що й відповісти. Вони домовилися якось сходити в кіно. Харрі запитав, чи піде з ними Хенрік. Аякже, відповіла сестра.
Вони попрощалися, і Харрі повісив слухавку. Він подумав, що все-таки зустрічається з Ракеллю — але тільки коли вони здибуються в коридорах. Але ж він знає, де її кабінет. Харрі зібрався на силі і підвівся — слід поговорити з нею зараз, більше він чекати не міг.
Коли Харрі увійшов до приймальні СБП, Лінда всміхнулась йому.
— Вже повертаєшся, молодче?
— Мені лише заглянути до Ракелі.
— Ото й усе? Харрі, я надивилася на вас на тій вечірці. Харрі відчув роздратування, коли побачив на обличчі Лінди двозначну посмішку і почув її сухий сміх.
— Але ти можеш повертати голоблі назад, Харрі. Ракелі сьогодні не було на роботі. Хворіє. Секундочку. — Лінда підняла слухавку: — Служба безпеки, говоріть.
Харрі вже збирався піти, коли Лінда погукала його.
— Це тебе. Відповіси зараз? — Вона простягнула йому слухавку.
— Це Харрі Холе? — почув Харрі у мембрані жіночий голос, засапаний або переляканий.
— Так, це я.
— Це Сіґне Юль. Ви повинні мені допомогти, Холе. Він хоче вбити мене.
Харрі почув на тому кінці собачий гавкіт.
— Хто хоче вас убити, пані Юль?
— Зараз він прийде сюди. Я знаю, це він. Він… він…
— Заспокойтеся, пані Юль. Про що ви говорите?
— Він спробував змінити голос, але цього разу я його впізнала. Він сказав, що бачив, як я гладжу Улафа Ліндві по волоссю в лазареті. Тоді я все й зрозуміла. Боже, що мені робити?
— Ви сама?
— Так, — відповіла вона. — Сама. Зовсім, зовсім сама, розумієте?
Гавкіт став голосніший.
— Ви можете добігти до сусідів і там діждатися нас, пані Юль? Хто цей…
— Він мене знайде! Він знайде мене скрізь!
У неї почалася істерика. Харрі, прикривши слухавку рукою, попросив Лінду зв’язатися з центром оповіщення і сказати, щоб вони направили найближчу патрульну машину до будинку Юля, по Ірисвеєн, у районі Берґ. Потім, намагаючись приховати хвилювання, знову заговорив із Сіґне Юль:
— Пані Юль, якщо ви залишитеся вдома, замкніть двері. Хто…
— Ви не розумієте, — перебила його Сіґне Юль. — Він… він… — Гудки. Зв’язок обірвався.
— Чорт! Вибач, Ліндо. Скажи їм там, щоб зробили все якнайшвидше. І були обережнішими — злочинець може стріляти.
Харрі зателефонував у довідкову, довідався номер Юля і набрав його. Зайнято. Він кинув слухавку Лінді.
— Якщо Мейрик мене запитуватиме, я поїхав до будинку Евена Юля.
ЕПІЗОД 78
Звернувши на Ірісвеєн, Харрі відразу ж побачив перед будинком Юля поліцейську машину Тиха вулиця з дерев’яними будинками, калюжки талої води, мляве блимання блакитного маячка на даху машини, цікаві діти на велосипедах — ніби повторюється сцена перед будинком Сверре Ульсена. Боже, хоч би схожість на цьому й закінчилася.
Припаркувавшись, Харрі вийшов зі свого «Форда» і поплентався до воріт. Уже зачиняючи їх за собою, він почув чиїсь кроки на ґанку.
— Вебер? — здивувався Харрі. — Наші шляхи знову перетинаються.
— Схоже на те.
— Не знав, що ти їздиш у патрулі.
— Ти чудово знаєш, що я не їжджу. Але будинок Браннхьоуґа — вгору цим схилом. І коли ми отримали це чортове повідомлення, то сіли в машину і прибули сюди.
— Що тут відбувається?
— Я хотів тебе про це запитати. У будинку нікого немає. Але двері були прочинені.
— Ви все тут оглянули?
— Від горища до льоху.
— Цікаво. Собаки, як я розумію, теж немає.
— Нікого, ні псини, ні людей. Але в льосі неначе хтось побував, бо в підвальних дверях вибито скло.
— Зрозуміло. — Харрі поглянув уздовж Ірісвеєн. Між будинків він побачив тенісний корт.
— Вона могла піти до сусідів, — припустив Харрі. — Я просив її про це.
Вебер і Харрі увійшли всередину. У коридорі стояв молодий поліцейський і дивився в дзеркало над телефонним столиком.
— Ну, Муєне, ти бачиш ознаки розумного життя? — уїдливо запитав Вебер.