Муєн обернувся і коротко кивнув Харрі.
— Ну… — протягнув він. — Не знаю, наскільки це розумно. Швидше, незрозуміло. — Муєн указав на дзеркало.
Харрі і Вебер підійшли ближче.
— Ось тобі й на! — вигукнув Вебер.
На дзеркалі губною помадою великим почерком було написано:
У Харрі пересохло в горлі.
Раптом з гуркотом відчинилися вхідні двері.
— Що ви тут робите? — запитала людина, що з’явилася на порозі, — проти сонця її обличчя не було видно. — І де Бурре?
Це був Евен Юль.
Харрі сидів за столом навпроти вочевидь схвильованого Юля; Муєн подався розпитувати сусідів, чи не заходила до кого-небудь з них Сіґне Юль. Веберу раптом знадобилося терміново поїхати у якихось справах, пов’язаних з убивством Браннхьоуґа, і він відбув поліцейською машиною. Харрі пообіцяв підвезти Муєна своїм «Фордом».
— Зазвичай вона попереджала перед тим, як кудись піти, — сказав Евен Юль. — Тобто попереджає.
— На дзеркалі в коридорі — її почерк?
— Ні, — відповів Юль. — Принаймні, мені так не здається.
— Напис зроблено її помадою?
Юль дивився на Харрі, не кажучи ні слова.
— Вона чогось боялася, коли я розмовляв з нею по телефону, — сказав Харрі. — Вона говорила, що хтось хоче її вбити. Ви можете припустити, хто б це міг бути?
— Вбити її?
— Так вона сказала.
— Сіґне ніхто не хоче вбити.
— Значить, ні?
— Та ви з глузду з’їхали!
— В такому разі виходить, що у вашої дружини нестійка психіка. Можливо, вона істеричка з манією переслідування?
Евен Юль не відповідав, і Харрі вирішив, що він не розчув його слів. Але тут господар похитав головою.
— Чудово, — Харрі підвівся. Постарайтеся нам допомогти. Обдзвоніть усіх її друзів і родичів, у яких вона могла шукати прихистку. Я вже оголосив її в розшук, ми з Муєном перевіримо будинки в околиці. Поки ми більше нічого не можемо зробити.
Коли Харрі вийшов за, ворота, він побачив Муєна, що йшов до нього назустріч. Молодий поліцейський похитав головою.
— А якої-небудь машини люди не бачили? — запитав Харрі.
— В цей час удома сидять лише пенсіонери і матері з грудними дітьми.
— Пенсіонери зазвичай усе помічають.
— Напевно, тутешніх це не стосується. Якщо тут взагалі сталося що-небудь, що заслуговує на увагу.
Заслуговує на увагу. Харрі не розумів чому, але ці слова викликали у нього в підсвідомості дивний резонанс. Діти на велосипедах уже кудись поїхали. Харрі зітхнув:
— Поїхали звідси.
ЕПІЗОД 79
Коли Харрі увійшов до кабінету, Халворсен розмовляв по телефону. Із жесту колеги Харрі зрозумів, що той говорить з інформатором. Якщо він, як і раніше, намагається знайти ту жінку з «Континенталя», значить, похід до МЗС не надто допоміг. Паперів у кабінеті майже не було, крім стосика архівних копій на столі Халворсена — «Справи про гвинтівку Меркліна».
— Нема та й нема, — сказав Халворсен. — Коли що довідаєшся, подзвони, гаразд?
Він поклав слухавку.
— Еуне телефонував? — запитав Харрі, сідаючи у своє крісло.
Халворсен кивнув і показав два пальці. Друга година. Харрі поглянув на годинник. Еуне приїде сюди за двадцять хвилин.
— Дістань мені фотографію Едварда Мускена. — Харрі взяв слухавку, набрав номер Сіндре Фьоуке і домовився зустрітися з ним о третій. Потім розповів Халворсену про зникнення Сіґне Юль.
— Думаєш, це може бути якось пов'язано з убивством Браннхьоуґа?
— Не знаю, тому мені й потрібно поговорити з Еуне.
— Для чого?
— Для того, що я все більше переконуюся в тому, що ми маємо справу з божевільним. А значить, потрібна порада фахівця.
Еуне можна було назвати великою людиною з кількох причин: він страждав надлишком ваги, був на зріст під два метри і вважався кращим психологом країни у своїй галузі. Психопатологія до цієї галузі не належала, але Еуне, будучи талановитим фахівцем, допомагав Харрі і в цих питаннях.
У лікаря Еуне була доброзичливе, відкрите обличчя, — Харрі часто здавалося, що він дуже м’який і вразливий і біль іншої душі не минає для нього безслідно. Коли Харрі запитував його про це, Еуне відбувався жартом, що важко, мовляв, але кому зараз легко?
Зараз Еуне напружено і зосереджено слухав розповідь Харрі. Про вбивство Халлґріма Дале, Елен Єльтен і Бернта Браннхьоуґа. Про Евена Юля, який сказав, що їм потрібно шукати квіслінґівського легіонера, і про те, що на підтримку цієї версії говорило вбивство Браннхьоуґа, вчинене наступного дня після інтерв’ю «Даґбладет». І на закінчення — про зникнення Сіґне Юль.
Вислухавши Харрі, Еуне деякий час сидів і розмірковував, похитуючи головою і похмикуючи.
— Боюся, я особливо вам допомогти не зможу, — сказав він нарешті. — Єдина зачіпка, яку я бачу, — той напис на дзеркалі. Це схоже на візитну картку, що типово для серійних убивць. Особливо для тих, хто скоїв уже кілька вбивств, почуває себе в безпеці і хоче для гостроти відчуттів подражнити поліцію.
— Еуне, у цієї людини є відхилення в психіці?
— Тут усе відносно. Ми всі з відхиленнями. Питання в тому, наскільки ми здатні відповідати встановленим у суспільстві нормам поведінки. Жоден вчинок сам по собі не є ознакою ненормальності, потрібно розглядати його в контексті інших дій. Скажімо, більшості людей імпульси проміжного мозку не дозволяють убивати собі подібних. Настанова на захист власного виду продиктована еволюцією. Але якщо довго тренуватися, можна здолати це внутрішнє гальмо. Тоді воно слабшає. Наприклад, у вояків. Якщо ми з вами раптом почнемо вбивати, відхилення у нас, швидше за все, з’являться. Але можливо, не з’являться, як не з’являються вони у найманих вбивць або… у поліцейських.
— Значить, якщо ми візьмемо солдата, що воював, скажімо, в Другій світовій війні — не важливо, на чиєму боці, — йому, щоб убити, потрібно здолати значно менший поріг, ніж іншій людині? При тому, що обидва психічно нормальні?
— І так і ні. Солдата навчили вбивати на війні, і, щоб внутрішнє гальмо не спрацьовувало, він повинен почуватися в тому ж контексті.
— Отже, він повинен думати, що, як і раніше, б’ється на війні?
— Загалом, так. Але якщо він так вважає і продовжує вбивати й вбивати, у медичному плані він не вважається хворим. Точніше — не більше хворим, ніж будь-який солдат. У такому разі можна говорити лише про розщеплене сприйняття дійсності, але тут ми з вами ступаємо на хисткий ґрунт.
— Чому? — запитав Халворсен.
— Хто вам скаже, що є дійсність, мораль і етика насправді? Психологи? Судді? Політики?
— Ну… — протягнув Харрі. — У всякому разі, вони кажуть.
— То ж бо й воно, — сказав Еуне. — Але якщо ви вважаєте, що у них є на це право, ваша думка або необдумана, або хибна. Думаючи так, ви відмовляєте собі в праві на моральну оцінку. Якщо когось, скажімо, посадили до в’язниці за те, що він перебував у цілком законній партії, йому захочеться знайти іншого суддю. Оскаржити справу, так би мовити, у вищій інстанції.
— Бог мій суддя, — пригадав Харрі.
Еуне кивнув.
— Що це, по-вашому, означає, Еуне?
— Можливо, таким чином він намагався пояснити свій вчинок. Що, незважаючи ні на що, йому важливо, щоб його зрозуміли. Як і більшості інших.
Дорогою до Фьоуке Харрі заїхав до ресторану «Скрьодер». Як і завше, о цій порі відвідувачів не було, Майя стояла біля телеекрана, курила і читала газету. Харрі показав їй фотографію Едварда Мускена, яку Халворсен роздобув напрочуд швидко, — напевно через автоінспекцію, адже два роки тому Мускену видавали права водія міжнародного зразка.
— Еге ж, бачила я цю зморщену пику, — кивнула Майя. — Але де і коли? Якщо я його пам’ятаю, значить, він навідувався сюди кілька разів, але точно, що не часто.
— Хто-небудь з інших відвідувачів розмовляв з ним?
— Ну й питаннячка у тебе, Харрі!
— Цієї середи о пів на першу хтось дзвонив з вашого телефону-автомата. Ти, звичайно, не зобов’язана все пам’ятати, але чи міг це бути він?