— Мамо! — гукнув Олег з другого поверху. — Де «геймбій»?
— У комоді, — тремтячим голосом відгукнулась Ракель. — Поглянь у шухлядах. Почни з верхньої. Поцілуй мене, — прошепотіла вона Харрі.
— А якщо Олег…
— «Геймбій» не в комоді.
Коли Олег повернувся з «геймбоєм», який усе-таки знайшов — у коробці з іграшками, то спочатку нічого не зрозумів. Харрі з прикрим виглядом гмикнув, побачивши новий результат у таблиці, і хлопчик весело розсміявся. Але коли Харрі вже майже зрівняв рахунок, Олег запитав:
— Що це у вас обличчя такі дивні?
Харрі поглянув на Ракель, та з усієї сили намагалася зберегти серйозність.
— А те, що нам добре разом. — Харрі загнав довгу фігуру правобіч і зняв три лінії. — Твоєму рекорду гаплик, невдахо.
Олег засміявся і ляснув Харрі по плечу:
— У тебе немає шансів. Сам ти невдаха.
ЕПІЗОД 83
Ні, коли Харрі незадовго до півночі повернувся додому і побачив червоний вогник автовідповідача, він зовсім не почувався невдахою. Сьогодні, після того як Олег заснув і Харрі відніс його в ліжко, вони з Ракеллю ще посиділи за чаєм, і вона сказала, що коли-небудь розповість Харрі довгу історію. Іншим разом — сьогодні вона дуже втомилася. Харрі сказав, що їй потрібна відпустка, і вона погодилася.
— Ми можемо поїхати кудись утрьох, — сказав їй Харрі. — Коли із справою буде покінчено.
Ракель погладила його по голові.
— Тобі не дозволяли бути таким нахабним, Холе.
— А хто тут нахабний?
— Ну гаразд, я все одно зараз не можу про це говорити, Холе.
Потім вони цілувалися в коридорі. Харрі досі відчував смак її вуст.
Не вмикаючи світла, він навшпиньки пробрався до своєї кімнати і натиснув на кнопку відтворення на автовідповідачі. Темряву наповнив голос Сіндре Фьоуке:
«Це Фьоуке. Я тут подумав, що на питання про те, чи живий Даніель Гюдесон, може відповісти лише одна людина. Той, хто був разом з Даніелем на варті тієї новорічної ночі, коли Гюдесона, як ми гадаємо, підстрелили. Холе, вам потрібно знайти Гюдбранна Юхансена. Гюдбранна Юхансена».
Слухавку поклали, Харрі почув гудок, потім клацання і нове повідомлення.
«Це Халворсен. Зараз пів на дванадцяту. Мені щойно телефонували наші патрульні. Вони прочекали в квартири Мускена аж до ночі, але додому він так і не прийшов. Тоді вони подзвонили йому в Драммен — просто перевірити, візьме він слухавку чи ні. Але їм ніхто не відповів. Один з наших хлопців проїхав до Б’єрке, але там усе було зачинено, і світло ніде не горіло. Я сказав, щоб вони набралися терпіння, і по рації оголосив машину Мускена в розшук. Це… ну, просто щоб ти знав, як іде справа. До завтра».
Знову гудок. Знову клацання. Знову нове повідомлення.
«Це знову Халворсен. Старію: про головне ж бо я забув! Здається, ми нарешті щось знайшли. В архіві СС у Кельні немає даних ні на Гюдесона, ні на Юхансена. Мені сказали подзвонити до Центрального архіву вермахту в Берліні. Там якийсь зануда ввічливо втовкмачував мені, що в регулярній німецькій армії норвежців майже не було. Але коли я пояснив йому, в чому річ, він усе-таки погодився піти й подивитися. За якийсь час він передзвонив і сказав, що на Даніеля Гюдесона нічого немає. Та зате є копії документів на ім’я норвезького легіонера Гюдбранна Юхансена. З них виходить, що в сорок четвертому Юхансена з СС перевели до вермахту. І на копіях написано, що оригінали влітку сорок четвертого відіслали в Осло, і це, за словами берлінського архіваріуса, означає, що Юхансена перевели саме туди. Ще залишилося листування з лікарем, що виписав Юхансена зі шпиталю. У Відні».
Харрі знайшов у темряві єдине в кімнаті крісло і сів.
«Лікаря звали Крістофер Брокхард. Він працював у шпиталі Рудольфа II. Я дізнався у віденській поліції: цей шпиталь діє до цього часу. Мені навіть дали штук двадцять імен і телефонів тих людей, які працювали там у війну».
Хто-хто, а німці вміють вести архіви, подумав Харрі.
«Я став їх обдзвонювати. Чорт, як же препаскудно я пам’ятаю німецьку!»
У динаміку затріщав сміх.
«Я подзвонив уже вісьмом, перш ніж знайшов медсестру, яка пам’ятає Гюдбранна Юхансена. Це жінка сімдесяти п’яти років. Вона сказала, що пам’ятає його добре. Завтра я дам тобі її адресу і телефон. А звуть її Майєр. Хелена Майєр».
Тріскотлива тиша, гудок і клацання — повідомлення кінчилось.
Уві сні Харрі бачив Ракель, як вона кладе йому голову на плече, як вона міцно його обіймає, як падають одна за одною тетрісні фігурки. Але опівночі його розбудив голос Сіндре Фьоуке. Харрі здалося, що він побачив у темряві чийсь силует і почув:
«Потрібно знайти Гюдбранна Юхансена».
ЕПІЗОД 84
Була пів на третю ночі, старий зупинив машину біля товарного складу на набережній Акерсхус. Колись ця вулиця була однією з транспортних артерій Осло, але після відкриття тунелю «Ф’єлліньєн» рух тут став однобічним. Тепер удень по ній їздили тільки ті, хто працював у порту, а ввечері тут можна було зустріти лише повій та їхніх клієнтів, які шукали затишний куточок. Від затоки вулицю відділяли лише складські споруди, з іншого боку був західний фасад фортеці Акерсхус. Але, звичайно, якби хтось, стоячи на Акер-Брюґґе, дивився в потужну зорову трубу, він напевно б побачив те ж саме, що й старий: чоловічу спину в сірому плащі — плащ теліпався у такт рухам стегон чоловіка — і дуже нафарбоване і страшенно п’яне обличчя жінки — її голова ритмічно билася об кам’яну кладку. По обох боках від парочки били прожектори, що освітлювали стіну й бійниці.
Акерсхус, колишня в’язниця для військовополонених. Вночі вона замкнута, і хоча він знав, як пробратися всередину, ризик дуже великий. Усередині, на місці страти, була меморіальна дошка загиблим бійцям норвезького Опору, але нікому не відомо, скільки тут розстріляли у війну. Старий знав, що принаймні один з них був звичайним зрадником і заслужив на покарання, хоч з якого боку на це поглянути. І тут же розстріляли Відкуна Квіслінґа та інших, кого після війни засудили до смерті. Квіслінґ сидів в Арсенальній башті. Старий часто думав, чи не на честь цього назвали книгу, де розповідається про види страти різних часів. Чи не було опис розстрілу змальовано із страти Відкуна Квіслінґа? Того жовтневого дня зрадника привели сюди, щоб зрешетити його тіло кулями. Напевно, йому, як і в книзі, наділи каптур на голову і прикололи на груди білий клаптик, щоб легше було цілитися. Вигукнули чотири слова-накази, почулися постріли. І досвідчені стрільці спрацювали так погано, що лікар, прослухавши засудженого, сказав, що страту слід повторити. І її повторили чотири чи п’ять разів, доки той помер від утрати крові, яка витекла з його численних дрібних ран.
Старий вирізав опис страти з книги.
Чоловік у плащі впорався нарешті й пішов до своєї машини. Повія залишилася стояти біля стіни із спущеною спідницею. Потім закурила. Коли вона затягувалася, сигарета спалахувала в темряві. Старий чекав. Та ось повія кинула недопалок на землю, роздавила його і пішла заболоченою доріжкою навколо фортеці — назад у «контору» поряд із Банком Норвегії.
Старий подивився на заднє сидіння. Жінка з кляпом у роті дивилась на нього тими ж переляканими очима, як щоразу, коли вона приходила до тями. Кляп у роті зарухався.
— Не бійся, Сіґне, — сказав старий.
Він нахилився до неї і приколов щось їй на плаття. Вона хотіла поглянути, що це, але він не дав їй цього зробити.
— Пройдімося? — сказав старий. — Як раніше.
Він вийшов з автомобіля, відчинив задні дверцята, витягнув Сіґне і поставив її перед собою. Вона спіткнулась і впала на коліна в траву на узбіччі. Але, смикнувши за мотузок, яким були зв’язані її руки, старий знову поставив Сіґне на ноги. Він поставив її прямо перед прожектором, і світло било їй в очі.
— Стій спокійно, — сказав старий. — Забув, як називається вино… «Рібейрос», червоне, пам’ятаєш? Стій спокійно, інакше…