Доглядальниця повела їх великим парком.
Беатріса Хофман сиділа на лавці під могутнім вузлуватим дубом. Під величезним солом’яним капелюхом виднілося маленьке зморщене обличчя. Фріц звернувся до неї німецькою і пояснив, навіщо вони прийшли. Стара кивнула і посміхнулася.
— Мені дев'яносто років, — тремтячим голосом сказала вона. — І все одно, коли я згадую про фройляйн Хелену, на очі навертаються сльози.
— Вона мешкати? — Харрі не говорив німецькою зі школи. — Знаєте ви, де вона?
— Що він каже? — запитала Беатріса, підносячи до вуха руку.
Фріц пояснив їй.
— Так, — сказала вона. — Я знаю, де Хелена. Вона — там, угорі.
Стара вказала пальцем на крону дерева.
Ось він, подумав Харрі. Маразм. Але старенька ще не закінчила:
— У Святого Петра. Ланґи були ревними католиками, але з них усіх Хелена була просто янголом. Я коли згадаю, — як мовиться, на очі навертаються сльози.
— Ви пам’ятаєте Гюдбранна Юхансена? — запитав Харрі.
— Урію. Я бачила його лише раз, — відповіла Беатріса. — Красивий і дуже милий молодий чоловік. Шкода, що хворий. Хто б міг подумати, що такий ввічливий і добрий хлопчик може вбити? Вони з Хеленою дуже кохали одне одного. Бідолашна, вона так і не знайшла його. І поліція його не знайшла. І хоча Хелену ні в чому не звинувачували, Андре Брокхард зробив усе, щоб її вигнали з лікарні. Вона переїхала до міста і стала працювати в архієпископа, — безкоштовно допомагати йому. Але потім родині знадобилися гроші, і вона почала свою справу. Відкрила швацьку майстерню. Через два роки у неї вже працювало чотирнадцять швачок. Її батько вийшов з в’язниці, але роботу знайти не зміг — через той скандал з євреями-банкірами. Фрау Ланґ більше за всіх переживала за родину. Вона хворіла, довго, і в п’ятдесят третьому померла. У тому ж році, восени, гер Ланґ розбився на машині. У п’ятдесят п’ятому Хелена продала свою майстерню і, ні слова нікому не сказавши, виїхала за кордон. Я запам’ятала, це було п’ятнадцятого травня, у День визволення.
Помітивши на обличчі Харрі здивування, Фріц пояснив:
— У Австрії все трохи інакше. У нас святкують не день гітлерівської капітуляції, а виведення з країни військ союзників.
Беатріса розповідала, як їй стало відомо про смерть Хелени Ланґ:
— Двадцять років — навіть більше — ми від неї вісточки не отримували. І тут приходить мені лист з Парижа. Вона писала, що відпочиває там з чоловіком і дочкою. Я так зрозуміла, це була її остання поїздка. Вона не писала ні про те, де живе, ні про те, за кого вийшла заміж, ні про те, на що хворіє. Писала лише, що недовго їй залишилося. Та просила свічку за неї поставити в соборі Святого Стефана. Вона була не така, як всі, наша Хелена. Було їй сім років, коли вона зайшла до мене на кухню, подивилась на мене серйозними очима і сказала, що Бог створив людину для кохання.
По зморшкуватій щоці стекла сльозина.
— Ніколи цього не забуду Сім років. Гадаю, вона вже тоді вирішила, як проживе життя. І хоча життя виявилося зовсім не таким, яким вона думала, і труднощів різних на її долю випало чимало, я певна — усе своє життя вона свято вірила, що Бог створив людину для кохання. Ось яка вона була.
— У вас залишився цей лист?
Беатріса утерла сльозу і кивнула.
— У мене в кімнаті. Дайте мені ще трохи посидіти, позгадувати, і підемо. До речі, вночі сьогодні буде жарко.
Вони сиділи і мовчки слухали шепіт вітру в кронах дерев і пісні птахів сонцю, яке сідало за гору Софієнальпе. Кожен думав про померлих близьких йому людей. У променях світла під деревами мерехтіла мошка. Харрі помітив пташку — він ладний був закластися на що завгодно, що це мухоловка: він бачив її на малюнку у визначнику. Йому згадалася Елен.
— Ходімо, — сказала Беатріса.
Її кімната була маленькою і простенькою, зате світлою і затишною. Над ліжком висіло безліч фотографій. Беатріса висунула шухляду з комода і почала порпатися в паперах.
— У мене тут все по порядку лежить, я зараз знайду, — сказала вона. Певна річ, подумав Харрі.
Тут він побачив фотографію в срібній рамці.
— Ось цей лист, — сказала Беатріса.
Харрі не відповідав. Він дивився на фотографію і не відповідав, доки не почув голос Беатріси прямо за спиною.
— Хелена на цій фотокартці — медсестра у шпиталі. Вона була красуня, правда?
— Правда, — відгукнувся Харрі. — Здається, я десь її бачив.
— Ще б пак, — відповіла Беатріса. — Ось уже дві тисячі років її малюють на іконах.
Ніч і справді видалася жарка. Жарка і задушлива. Харрі перевертався у ліжку, скинув на підлогу ковдру, зім’яв простирадло, але все ніяк не міг заснути — діймали думки. У якусь мить він захотів випити, але згадав, що ключ від міні-бару він відчепив і залишив унизу, у адміністратора. Він почув голоси в коридорі, хтось узявся за ручку дверей. Харрі повернувся в ліжку. Ніхто не увійшов. Тепер голоси були всередині. Харрі відчув гаряче дихання на своїй шкірі. Почув тріск роздертої матерії. Але, розплющивши очі і побачивши спалахи світла, зрозумів, що це блискавка.
Грім ударив знову, він гримів, ніби далекі вибухи — то в одній частині міста, то в іншій. Харрі знову заснув. Він цілував її, знімав з неї нічну сорочку, відчував її білу шкіру — пітну, тремтячу від холоду і страху. Він обіймав її, довго, довго, доки вона зігрілась і розцвіла в його обіймах, як квітка, яку знімали на камеру всю весну, а потім прокрутили плівку за кілька секунд.
Харрі продовжував цілувати її, її шию, її руки, живіт. Не жадібно, не похітливо, але обережно, утішливо-ніжно, наче боячись, що будь-якої миті йому доведеться піти. І коли вона, повагавшись, пішла за ним, вирішивши, що там безпечніше, він пішов далі, доки вони прийшли до того місця, якого не знав він сам. І коли він обернувся, було надто пізно. Вона кинулася в його обійми, проклинаючи його, і благаючи його, і розриваючи його на шматки своїми сильними руками.
Харрі прокинувся від звуку власного дихання, перекинувся на інший бік — чи справді він сам у ліжку. Потім усе знову поринуло у чорторий мороку, грому і снів. Харрі прокинувся посеред ночі — у вікно тарабанив дощ. Він підійшов до вікна і поглянув униз. Вулицями бігла вода, чийсь безпритульний капелюх плив за течією.
Нарешті його розбудив телефонний дзвінок. Був ранок. Вулиці вже встигли висохнути.
Харрі поглянув на годинник на нічному столику. До літака «Відень — Осло» залишалося дві години.
ЕПІЗОД 88
Жовті стіни кабінету лікаря Столе Еуне були всуціль обвішані картинами Еукруста і полицями з літературою з психології.
— Сідайте, Харрі, — сказав лікар Еуне. — Хочете — в крісло, хочете — на диван.
Стандартна формула для того, щоб почати розмову, і Харрі у відповідь злегка посміхався куточком рота, ніби кажучи: «Забавно, але ми це вже чули». Коли Харрі дзвонив з аеропорту в Ґардермуєні, Еуне відповів, що, звичайно, з радістю прийме його, але коротко, бо сьогодні він має відкривати в Хамарі семінар психологів.
— Тема: «Проблеми діагностики алкоголізму», — сказав Еуне. — Ваше ім’я назване не буде.
— Тому ви так причепурилися? — запитав Харрі.
— Одяг може сказати про нас більше, ніж усе решта. — Еуне провів рукою по відлозі піджака. — Твідовий одяг говорить про мужність і впевненість у собі.
— А краватка-метелик? — поцікавився Харрі, витягуючи блокнот і ручку.
— Зухвалість розуму. Серйозність з нальотом самоіронії, якщо хочете. Більше, ніж потрібно, щоб сподобатись керівництву і підлеглим.
Еуне склав руки на животі і з задоволеним виглядом відкинувся на спинку крісла.
— Краще розкажіть мені про роздвоєння особистості, — сказав Харрі. — Про шизофренію.
Еуне незадоволено скривився:
— За п’ять хвилин?
— Значить, розкажіть найважливіше.
— Ну, по-перше, ви назвали роздвоєння особистості шизофренією — це загальна вкорінена помилка. Слово «шизофренія» позначає низку різних душевних розладів і не має нічого спільного з роздвоєнням особистості. Звичайно, само слово «схізис» грецькою означає «розщеплення», але лікар Ейґен Блейлер[53] мав на увазі розщеплення психічних процесів мозку. І якщо…
53
Блейлер Ейген (1857–1939) — швейцарський психіатр, у своїй праці увів термін «шизофренія».