На Хегдехьоугсвеєн модні й не надто модні магазини одягу робили останні відчайдушні спроби одягнути городян до сімнадцятого травня. У кіосках продавалися краватки й прапори, вдалині чулися звуки старого єгерського маршу — йшли останні репетиції. Назавтра обіцяли тепло й зливові дощі.
Харрі змок, доки нарешті дійшов до будинку Сіндре Фьоуке.
Фьоуке не надто радів з приводу Дня Конституції:
— Усе це метушня: прапори, прапори. Не дивно, що Гітлер говорив про духовну спорідненість наших народів. Ми теж націоналісти. Тільки зізнатися не хочемо.
Він узяв кавоварку.
— Гюдбранн Юхансен був у лазареті у Відні, — сказав Харрі. — В ніч перед тим, як виїхати до Норвегії, він убив лікаря. Після цього його ніхто не бачив.
— Ну от. — Фьоуке голосно відсьорбнув з чашки. — Так я й знав, що з цим хлопцем щось не так.
— А що ви можете розповісти про Евена Юля?
— Багато що. Якщо треба.
— Так. Треба.
Фьоуке підвів кущасту брову.
— Холе, ви впевнені, що зараз ідете по вірному сліду?
— Я взагалі ні в чому не впевнений.
Фьоуке в задумі подув на каву.
— Гаразд. Якщо це справді необхідно, гаразд. Наші з Юлем стосунки багато в чому нагадували стосунки Гюдбранна Юхансена й Даніеля Гюдесона. Я замінив Евену батька. Адже він сирота. (Харрі завмер із чашкою в руці.) Небагато хто це знав — Евен добре вміє прикидатися. У його придуманому дитинстві стільки людей, місць, подій і дат, скільки звичайні діти не спроможні запам’ятати. За офіційною версією, він виріс у сім’ї Юлів у родинному будинку недалеко Гріні. Насправді ж його дитинство пройшло в різних прийомних сім’ях і в дитячих будинках по всій Норвегії, поки його, дванадцятирічного, не всиновили Юлі.
— Звідки вам це відомо, якщо ви сказали, що він завжди прикидався?
— Це цікава історія. Якось уночі ми з Юлем стояли в караулі коло нашого штабу в лісі, на північ від Харестуа. У той час ми ще не були близькими друзями, і я дуже здивувався, коли він ні сіло ні впало почав розповідати, як погано з ним поводилися в дитинстві і як ніхто не хотів брати його до себе, а один епізод взагалі не можна було слухати без сліз. Деяких людей, у яких він був, треба… — Фьоуке поморщився. — Ходімо прогуляємося, — запропонував він. — Я чув, сьогодні на вулиці пречудова погода.
Вони пішли уздовж Вібес-ґате до Стенспаркена.
— Не знаю чому, але тієї ночі Евен Юль здавався зовсім іншою людиною, — сказав Фьоуке. — Це було дивно. Та найдивніше те, що назавтра він прикинувся, ніби нічого не сталося. Ніби він забув, про що ми з ним балакали.
— Ви кажете, що тоді ще не були з ним близькими друзями. Але ви розповідали йому про те, що бачили на Східному фронті?
— Так, звичайно. Знаєте, що ми робили в лісі? Втікали від німців, потім підкрадалися до німців, а в основному чекали. І розповідали один одному різні байки.
— Ви часто розповідали про Даніеля Гюдесона?
Фьоуке уважно подивився на Харрі:
— Отже, ви дійшли висновку, що Евен Юль вирішив, ніби він Даніель Гюдесон?
— Поки що це тільки припущення, — відповів Харрі.
— Так, я часто розповідав про Даніеля, — сказав Фьоуке. — Даніель Гюдесон був ніби людина-легенда. Такий вільний, сильний і удачливий — такого нечасто зустрінеш. Евену подобалися історії про нього, він просив мене розповідати їх по декілька разів. Особливо ту, про росіянина, якого Даніель поховав.
— Евен знав, що Даніель бував у Зеннхаймі?
— Звичайно. Евен пам’ятав усе про Даніеля, до дрібниць. Іноді, коли я сам забував їх, він мені підказував. Авжеж, було схоже на те, що Евену подобалося вважати себе кимсь на зразок Даніеля. Хоча я не можу уявити собі двох більш несхожих між собою людей. Якось Евен, добряче хильнувши, велів нам звати його Урією, зовсім як Даніеля. І, якщо хочете знати, по-моєму, він невипадково накинув оком на Сіґне Алсакер, коли побачив її в суді.
— Що?
— Коли він дізнався, що судитимуть наречену Даніеля Гюдесона, він вирішив що б то не було прийти до суду. Він просидів у залі цілісінький день — усе задля того, щоб побачити її. Ніби вирішив будь-що-будь запопасти дівчину.
— Тому що вона була дівчиною Даніеля?
— Гадаєте, це важливо? — Фьоуке швидко попрямував угору, Харрі ледве встигав за ним.
— Дуже.
— Не знаю, чи варто мені це говорити, але особисто мені здається, що Евен Юль більше полюбляв міф про Даніеля Гюдесона, ніж про Сіґне Юль. Упевнений, захоплення Даніелем Гюдесоном стало основною причиною, чому він не повернувся після війни до медицини, а заходився вивчати історію. Звичайно, він спеціалізувався на історії окупації та «Норвезького легіону».
Вони дійшли до вершини пагорба, і Харрі витер піт з чола. А Фьоуке майже не задихався.
— Евен Юль так швидко зробив собі ім’я в історіографії, бо як боєць Опору виявився ідеальним інструментом для переписування військової історії Норвегії. У новій історії має якомога менше говоритися про реальні масштаби колабораціонізму і якомога більше — про таке дрібне явище, як рух Опору. Наприклад, у книзі Юля потопленню «Блюхера»[54] присвячено п’ять сторінок, але ніде не сказано про те, що після війни за співпрацю з німцями було засуджено майже сто тисяч норвежців. Адже й це працює — люди досі вірять, що народ нібито об’єднався тоді перед загрозою нацизму.
— Ви про це хочете написати, Фьоуке?
— Я просто хочу розповісти правду. Евен знав: те, що він пише, якщо не брехня, то, принаймні, спотворення правди. Він казав, що це в ім’я мети об’єднання нації. Єдине, що йому не удалося представити в бажаному героїчному світлі, — це втечу короля. Евен був не єдиним серед бійців Опору, хто в сороковому відчув себе обдуреним, але ні в Опорі, ні серед квіслінґівців я ніколи не зустрічав людини, яка б так люто засуджувала цю втечу. Не забувайте, що все життя Евена зраджували ті, кого він любив, на кого надіявався. Гадаю, глибоко в душі він ненавидів усіх і кожного, хто тоді виїхав до Лондона. Справді.
Вони сіли на лавку, внизу було видно Фаґерборґ: церкву, дахи будинків — а вдалині блакитно виблискував Осло-фіорд.
— Гарно, — сказав Фьоуке. — Так гарно, що інколи здається, за це й справді варто померти.
Харрі намагався зв’язати все докупи, але йому бракувало однієї маленької деталі.
— До війни Евен почав вивчати медицину в Німеччині. Вам відомо, де саме?
— Ні, — відповів Фьоуке.
— Може, він говорив, ким хотів стати?
— Так, він казав, що мріє піти стопами свого вітчима і його батька.
— І ким же вони були?
— Ви не знаєте, ким були лікарі Юлі? Хірургами.
ЕПІЗОД 89
Б’ярне Мьоллер, Халворсен і Харрі пліч-о-пліч ішли вулицею Мотцфельдтс-ґате. Вони були в самому серці Маленького Карачі, пакистанського району, де запахи, одяг, та й самі люди настільки мало нагадували про Норвегію, як ті кебаби, що їх купили собі поліцейські, — звичайні смажені сосиски. По тротуару вистрибцем біг кирпатий хлопчисько, вбраний як пакистанець, але зі святковим бантом на честь 17 травня на курточці із золотим орнаментом і з норвезьким прапором у руках. Харрі читав у газетах, що мусульмани вирішили влаштувати для дітей святкування Дня Конституції шістнадцятого числа, щоб весь наступний день присвятити Ід аль-Адху.
— Ур-ра! — Хлопчик білозубо всміхнувся поліцейським і побіг далі.
— Евен Юль — це вам не хто-небудь, — повів далі балачку Мьоллер. — Він у нас, мабуть, найбільш іменитий історик, що пише про війну. Якщо ваша версія підтвердиться, буде скандал. А вже якщо виявиться, що ми помиляємося… Що ти помиляєшся, Харрі…
— Я всього лише прошу дозволу заслухати його у присутності психолога. І ордер на обшук його квартири.
— А я всього лише прошу хоч яку-небудь найменшу підставу для цього: доказ або свідка, — кип’ятився Мьоллер. — Юль — відома особа, і ніхто його й близько коло місця злочину не бачив. Жодного разу. Як, наприклад, стоїть справа з твоїм улюбленим закладом, звідки потелефонували Ельсі Браннхьоуґ?
54
Німецький крейсер «Блюхер» був потоплений англійським флотом у Північному морі під час Першої світової війни