ЕПІЗОД 108
Донька. Ми назвемо її Ракеллю. Я плакав і ніяк не міг зупинитися, а Хелена гладила мене по щоці й казала, що Божі дороги…
Харрі повернувся до вітальні, провів рукою по очах. Як же це йому відразу не спало на думку, коли він побачив ту фотографію Хелени в кімнаті Беатріси? Мати й донька. Все-таки він сам не при собі! Авжеж, він сам не свій. Ракель увижалася йому скрізь: на вулицях — в обличчях перехожих випадкових жінок, по телевізору — коли він швидко перемикав канали, за стойкою кафе. Тому й не звернув уваги, коли на фото вродливої жінки впізнав саме Ракель!
Може, зателефонувати Мускену, щоб той підтвердив усе, що написав Гюдбранн Юхансен, він же Сіндре Фьоуке? Але чи треба? Ні, не зараз.
Харрі знов поглянув на годинник. Навіщо він це зробив? Адже він нікуди не спізнюється, з Олегом і Ракеллю він зустрічається об одинадцятій. Елен би, напевно, все пояснила, але тепер її немає поруч, а в Харрі немає часу замислюватися над відповіддю. Саме так — немає часу. Зовсім…
Швидко перегорнувши сторінки, він побачив запис від 1999 року. 7 жовтня. Аркуш майже внизу стосу. Харрі відчув, як пітніють його долоні. Зараз з ним коїлося те ж саме, що й з батьком Ракелі, коли той одержав листа від Хелени, — страх урешті-решт зіткнутися з неминучим.
ЕПІЗОД 109
Я помру. Смішно буде після всього, через що я пройшов, померти від якоїсь хвороби. Як сказати про це Ракелі й Олегу? Я йшов по Карл-Юханс-ґате і відчував, що, хоча після смерті Хелени це життя втратило для мене будь-який сенс, помирати я зараз не хочу. Не тому, що я більше не сумую за тобою, Хелено, але тому, що я так надовго забув про своє земне призначення, а зараз часу вже майже не залишається. Я йшов тим самим схилом, що й 13 травня 1945 року. Принц так і не вийшов на балкон, щоб сказати, що він нас розуміє. Зате він розуміє всіх інших, у кого є проблеми. Не думаю, що він вийде. Мені здається, він зрадив нас.
Потім я заснув під деревом, і мені наснився дивний сон — ніби одкровення. І коли я прокинувся, зі мною прокинувся мій старий супутник. Даніель повернувся. І я знаю, чого він хоче.
«Форд» важко стогнав, коли Харрі роздратовано смикав важіль передач — з першої на другу й назад. А коли він вижав наскільки міг педаль газу, «Форд» заревів, мов поранений звір. Мало не збивши хлопця у святковому естердальському вбранні на перехресті Вібес-ґате з Богстадвеєн, Харрі виїхав на Хегдехьоуґсвеєн. Автомобілі, що їхали в напрямі центру, стояли в пробці, і Харрі виїхав на зустрічну смугу, відчайдушно сигналячи і сподіваючись, що у зустрічних водіїв не забракне розуму в нього не врізатися. Розвернувшись на газоні перед якимсь кафе, Харрі раптом побачив перед собою яскраво-блакитну стіну. Трамвай!
Зупинятися було надто пізно, Харрі ще раз крутонув кермо, злегка натискуючи на гальмо, — машина вже мчала по бруківці. Трамвай був уже зовсім близько, ліворуч, він їхав назустріч. Бічне дзеркало відлетіло, ледь хруснувши, але чути виск дверної ручки, що прокреслила на трамвайному боці довгу смугу, було нестерпно.
— Чорт! Чорт!
Зате він знову вільний. «Форд» радісно виїхав на асфальтовану дорогу і промчав до наступного перехрестя.
Зелене, зелене, жовте.
Харрі сильніше натиснув на газ, однією рукою натиснув сигнал, марно сподіваючись, що звук нікчемного гудка приверне в центрі Осло о 10.15 сімнадцятого травня хоч якусь увагу. Скрикнувши, Харрі ударив по гальмах. «Форд» спробував устояти на місці, чіпляючись за землю-матінку, — а вперед полетіли коробки з-під касет, порожні сигаретні пачки і Харрі Холе власною персоною. Він вдарився головою у вітрове скло, коли машина вже зупинилася. По пішохідному переходу, розмахуючи прапорами, з галасом промчав натовп дітей. Харрі потер ґулю на лобі. Він зараз був поряд з Палацовим парком, усі підходи до Королівського палацу забиті людьми. З відкритого кабріолета, що стояв неподалік, Харрі почув пряму радіотрансляцію. Щороку — одне й те саме:
«А зараз члени королівської сім’ї з балкона махають рукою людям, присутнім на Палацовій площі. З особливою радістю народ вітає наслідника престолу, який недавно повернувся з поїздки по СІЛА. Наслідник…»
Харрі вижав зчеплення й, обережно додаючи газ, повільно поїхав тротуаром.
ЕПІЗОД 110
Я знову розсміявся. Звичайно, це сміявся Даніель. Я не написав про це, але перше, що він зробив, коли прокинувся, — це зателефонував Сіте. Ми телефонували з телефону-автомата в «Скрьодері». І це було так кумедно, я сміявся до сліз.
Сьогодні вночі я знову обмірковуватиму свій план. Проблема в тому, що я не знаю, де роздобути собі зброю.
ЕПІЗОД 111
…було на мазі, аж раптом з’явився він — Халлгрім Дале. Не дивно, що він спився. Я довго сподівався, що він мене не впізнає. Напевно, до нього доходили чутки, що я загинув під час бомбардування в Гамбурзі, бо я, мабуть, здався йому привидом. Він зрозумів, що я від чогось ховаюся, і хотів, щоб я йому трохи заплатив за мовчання. Але цей Дале і за всі гроші світу не зміг би припнути свого язика. Тож я потурбувався про те, щоб він нікому нічого не бовкнув. Це зовсім не втішило мене, але я відчув певну задоволеність, упевнившись, що не втратив навику.
ЕПІЗОД 112
Ось уже понад п’ятдесят років ми з Едвардом регулярно зустрічаємося в ресторані «Скрьодер». Шість разів на рік: у перший четвер кожного другого місяця. Ми як і раніше називаємо це «штабними» зустрічами, як за тих часів, коли ресторан стояв на Юнґсторґет. Я часто думав про те, що ж нас пов’язує. Ми ж зовсім один на одного не схожі. Може, просто спільна доля. Нам довелося пройти через одне й те ж: обидва побували на Східному фронті, обидва втратили дружин, в обох уже дорослі діти. Не знаю, але чом би й ні? Найважливіше — я аніскільки не сумніваюся у відданості Едварда. Звісно, він ніколи не забуде, як я виручив його після війни, але ж я допомагав йому й пізніше. Наприклад, наприкінці 60-х, коли він проциндрив усе на випивку й перегони, і на його долі можна було б поставити хрест, якби я не сплатив за нього борги.
Ні, Мускен уже далеко не той упевнений у собі боєць, яким був під Ленінградом, але останніми роками він зрозумів, що й життя зовсім не таке, яким він його собі уявляв, тому прагне взяти від нього все, що може. Тепер у нього є свій біговий кінь, він піклується про нього, більше не п’є і не грає й нас від часу радить мені, на кого краще ставити на найближчих скачках.
До речі, про поради: саме Мускен розповів мені, що Евен Юль якось запитав його, чи можливо таке, щоб Даніель Гюдесон усе ще був живий. Того ж вечора я зателефонував Евену й спитав, чи не починається в нього маразм. На це Евен розповів мені, як кілька днів тому зняв слухавку другого телефону в спальні й випадково підслухав розмову його переляканої на смерть дружини з людиною, що видає себе за Даніеля. Цей чоловік заявив, що подзвонить наступного четверга. Евен сказав, що чув на тому кінці звуки, ніби дзвонили з якогось кафе, і тепер вирішив прочісувати по четвергах усі міські кафе, доки не знайде телефонного терориста. У поліцію він звертатися не став — вони такими дурницями займатися не будуть. І Сіте нічого не сказав, щоб його не зупинила. Я аж кулак закусив, щоб не розреготатися, і побажав цьому старому йолопові успіху.
Після переїзду до Майорстуа я ще не бачився з донькою, але ми спілкуємося по телефону. Здається, нам обом уже набридли сварки. Я втомився говорити їй, як сильно образила вона нас з матір’ю, вийшовши заміж за цього росіянина, сина старих більшовиків.
Знаю, тобі це здається зрадою, — каже вона. — Але це все в минулому, і досить про це.
Ні, це не в минулому. Ніщо не в минулому.
Олег про мене питає. Він добрий хлопчик, Олег. Сподіваюся лише, що він не буде таким самим упертим і примхливим, як його мати. Це в неї від Хелени. Вони такі схожі між собою, що, коли я пишу ці рядки, сльози навертаються мені на очі.