Старий тихо засміявся. Авжеж, восени треба буде подарувати йому нову.
Болі повернулися — цього разу без попередження. Старий скорчився, безпорадно хапаючись за повітря.
Спалах осяяв окоп, і він побачив бліді обличчя інших вояків і їхні тіні, що, здавалося, повзли до нього по стінах окопу.
Стало темно, і старий відчув, що тільки-но він провалиться в цю пітьму, і болі відступлять. Гвинтівка впала на підлогу, наскрізь мокра від поту сорочка липнула до тіла.
Старий випростався і знову поклав гвинтівку на підвіконня. Птах полетів. Він знову прицілився.
У прицілі знову з’явилося це обличчя. Звичайне хлоп’яче обличчя. Хлопчик уже своє відучився. А Олегу треба вчитися. Це останнє, що старий сказав Ракелі. Це було останнє, що він сказав сам собі перед тим, як застрелити Браннхьоуґа. Того дня, коли заїхав на Холменколлвеєн по книжки, Ракелі вдома не було, тому старий відімкнув двері своїм ключем, увійшов і випадково побачив на столі конверт. У конверті був лист на бланку російського посольства. Прочитавши і відклавши його вбік, старий поглянув у вікно. У саду ще де-не-де лежав сніг, що вцілів після весняної зливи, — передсмертна агонія зими. Старий почав один по одному відкривати шухляди столу. У них були ще листи: на бланках норвезького посольства, на звичайному папері, на серветках і вирваних з блокнота аркушах. І скрізь стояв підпис Бернта Браннхьоуґа. Старий згадав про Крістофера Брокхарда.
Жодному російському дияволу не дозволено так запросто стріляти по наших.
Старий зняв гвинтівку із запобіжника. Його охопив дивний спокій, тому що раптом згадалося те, як легко він зміг перерізати горлянку Крістоферу Брокхарду і застрелити Бернта Браннхьоуґа. «Дідова куртка», нова «дідова куртка». Він видихнув і поклав палець на курок.
Міцно стискаючи в руці універсальну магнітну картку, Харрі добіг до ліфта і встиг просунути ногу між дверима, що вже закривалися. Двері знову відчинилися. Здивовані пасажири ліфта втупилися на нього.
— Поліція! — крикнув Харрі. — Всім вийти!
За мить у ліфті вже практично нікого не було — як у класі після дзвінка на велику перерву — і лише один чоловік років п’ятдесяти, з чорною цапиною борідкою, в синьому смугастому піджаку, з пишним святковим шарфом і снігом лупи на плечах, не квапився виходити:
— Шановний, це вам не поліцейська держава. Ми з вами в Норвегії.
Обійшовши його, Харрі зайшов у ліфт і натиснув на кнопку «22». Але чолов’яга з цапиною борідкою не заспокоївся:
— Я чекаю аргументів, чому я як платник податків повинен…
Харрі дістав револьвер Вебера:
— Слухай, платнику податків, тут у мене цілих шість аргументів. Геть звідси!
Час біжить і біжить, скоро почнеться новий день. Коли зійде сонце, ми зможемо розгледіти його трохи краще і побачити, друг це чи ворог.
Ворог, ворог. Так чи інак я все одно його приб’ю.
А як же «дідова куртка»?
Замовкни, «потім» для тебе не настане!
Обличчя в прицілі таке серйозне. Посміхнися, хлопчику.
Зрада, зрада, це все зрада!
Курок дійшов майже до межі, нейтральну смугу пройдено. Не думати ні про звук, ні про віддачу, хай усе буде як буде.
Пролунав постріл. Старий не був до цього готовий. На якусь мить стало тихо-тихо. Потім загуркотала луна. Звукова хвиля полетіла над містом. В ту ж секунду тисячі інших звуків обірвалися.
Харрі біг коридорами двадцять другого поверху, коли раптом почув постріл.
— Чорт! — просичав він крізь зуби.
Назустріч неслися стіни, Харрі здавалося, ніби його засмоктує в себе якась величезна вирва. Двері. Картини, сині, кубізм. Товстий килим робив його біг майже безшумним. Хороші готелі славляться звукоізоляцією. А хороші поліцейські — тим, що знають, що треба робити. Чорт! У голові все змішалося. Номер 2254, 2256. Знову постріл. Ось — номер-люкс.
Серце несамовито калатало в грудній клітці. Харрі зупинився біля дверей і провів магнітною карткою по замку. Почувся тихий гудок. Потім клацання, на замку спалахнула зелена лампочка. Харрі обережно обернув ручку.
Дії поліції в подібних ситуаціях чітко розписані. Харрі вивчав їх ще в академії. Але тоді він не думав, що ці знання йому доведеться колись застосувати.
Обома руками тримаючи перед собою пістолет, Харрі увірвався в номер і застиг на порозі вітальні. Яскраве світло засліпило його. Розчинене навстіж вікно. Сонце, ніби німб, висіло над головою у сивого старого, який повільно обернувся до поліцейського.
— Поліція! Кидай зброю! — крикнув Харрі. Зіниці звузилися, і Харрі побачив силует націленої на нього гвинтівки. — Кидай зброю, — повторив він. — Ти зробив свою справу, Фьоуке. Завдання виконане. Все скінчено.
Але раптом на вулиці заграв оркестр, ніби нічого й не сталося. Старий підняв гвинтівку і притиснувся щокою до приклада. Харрі вже звик до яскравого світла і тепер розглядав дуло гвинтівки Меркліна, яку раніше бачив тільки на фотографіях.
Фьоуке щось пробурмотів, але його голос потонув у новому гуркоті, ще гучнішому.
— Що за… — прошепотів Харрі.
За вікном за спиною Фьоуке з’явилася хмарка диму, ніби з коміксів. Вона здіймалася з боку фортеці Акерсхус. Святковий салют. То це був святковий салют! Натовпом прокотилося: «Ур-ра-а-а!» Він потягнув носом. Порохом у кімнаті не пахне. Отже, Фьоуке не стріляв. Ще не стріляв. Харрі вчепився в рукоятку револьвера і подивився на зморшкувате обличчя, що мертвими очима дивилося на нього поверх мушки. Зараз ішлося не лише про життя Харрі й цього старого. Харрі вже знав, що робитиме.
— Я щойно з Вібес-ґате, я читав твого щоденника, — сказав Харрі. — Гюдбранне Юхансен. Чи зараз переді мною Даніель?
Харрі зціпив зуби і почав натискати на курок.
Старий знову щось пробурмотів.
— Що? Я не чую?
— Passwort, — сказав старий. Голос у нього був сиплий, Харрі навіть не впізнав його, коли почув.
— Не треба, — промовив Харрі. — Не змушуй мене.
Крапля поту, скотившись з чола по переніссю, повисла на самому кінчику носа Харрі. Він перехопив револьвер зручніше.
— Passwort, — повторив старий.
Харрі бачив його палець на курку. Серце завмерло від жаху.
— Не треба, — сказав Харрі. — Ще не пізно.
Але він знав, що це неправда. Вже надто пізно. Старий уже по той бік. По той бік розуму, цього світу, цього життя.
— Passwort.
Скоро світ зникне для них обох, і в ці останні секунди час знову уповільнився, як у новорічну ніч перед…
— Олег, — сказав Харрі.
Дуло гвинтівки весь цей час було націлене на нього. З вулиці долинув гудок машини. Обличчя старого сіпнулося.
— Пароль: «Олег», — повторив Харрі.
Палець на курку завмер.
Старий відкрив рота, збираючись щось сказати.
Харрі затамував подих.
— Олег, — промовив старий. Його голос прозвучав як шелест вітру.
Харрі не зміг би цього пояснити, але він зрозумів: тієї ж миті старий помер. І відразу ж Харрі побачив, як крізь зморшки прозирнуло обличчя дитини. Дуло гвинтівки більше не цілилося в Харрі. Він опустив револьвер. Потім обережно простягнув руку і поклав її старому на плече.
— Ти обіцяєш? — ледь чутно спитав старий. — Що їм не…
— Обіцяю, — сказав Харрі. — Я особисто потурбуюся про те, щоб їхні імена не розголошували. Олег і Ракель не постраждають.
Старий дивився на Харрі. Гвинтівка, грюкнувши, впала; старий тихо сповз поруч неї на підлогу.
Харрі вийняв з гвинтівки магазин і поклав зброю на диван. Потім набрав номер чергового адміністратора і попросив Бетті викликати «швидку допомогу». Далі зателефонував Халворсену і сказав, що небезпека минула. Після цього він поклав старого на диван і сів у крісло.
— Я все-таки до нього дістався, — прошепотів старий. — Він довго ховався. У траншеї.
— Дістався? До кого? — Харрі жадібно затягся сигаретою.
— До Даніеля. Насамкінець я його переміг. Хелена мала рацію. Я завжди був сильніший.
Харрі загасив сигарету і виглянув у вікно.
— Я помираю, — прошепотів старий.
— Я знаю, — відповів Харрі.
— Він стоїть у мене на грудях. Бачиш?
— Хто?
— Тхір.