Але Харрі не бачив ніякого тхора. Він бачив самотню білу хмарку на безтурботному чистому небі, сонце, норвезькі прапори на даху кожного будинку і маленьку сіру пташину, що пролітала повз нього.
ЧАСТИНА ДЕСЯТА
І ВОСКРЕСНУТЬ
ЕПІЗОД 116
Бярне Мьоллер знайшов Харрі в приймальні онкологічного відділення.
Начальник сів поряд з Харрі і підморгнув маленькій дівчинці, яка відразу насупилася й відвернулася.
— Мені сказали, що все вже скінчено, — мовив Мьоллер.
Харрі кивнув:
— Ще вночі. О четвертій. Ракель весь цей час була тут. А Олег і зараз тут. А ви навіщо прийшли?
Так, хотів з тобою про дещо поговорити.
— Курити хочеться, — сказав Харрі. — Ходімо на вулицю.
Вони знайшли лавку під деревом. У небі пролітали легкі хмари. День, здається, буде жарким.
— То, виходить, Ракель нічого про це не знає? — запитав Мьоллер.
— Нічого.
— І все відомо лише мені, Мейрику, начальнику поліції, міністру юстиції та главі уряду. Ну й, звичайно, тобі.
— Шефе, ви краще за мене знаєте, що кому відомо.
— Так. Звичайно. Просто думки вголос.
— То що ви хотіли мені сказати?
— Знаєш, Харрі, іноді мені хочеться працювати де-небудь в іншому місці. Подалі від політики й організованої злочинності. Наприклад, у Бергені. Але іноді — в такі дні, як цей, — коли дивишся у вікно в спальні і бачиш фіорд, острови й затоки, і чуєш, як співають птахи, і… І тоді раптом розумієш, що не можеш проміняти це ні на що. — Мьоллер поглянув на сонечко, що повзло по холоші його штанів. — Я хочу сказати, Харрі, що краще хай усе лишається так, як воно є.
— Що означає «усе»?
— Ти знаєш, за останні двадцять років на кожного американського президента було здійснено не менше десяти замахів. І жодний арешт злочинця не було висвітлено в пресі. Харрі, якщо всі дізнаються, що на главу держави готувався замах, від цього не виграє ніхто. Особливо з урахуванням того, що це замах теоретично міг удатися.
— Теоретично, шефе?
— Це не мої слова. Суть у тому, що все це треба замкнути до сейфу. На замок. Щоб не порушувати секретності. І не демонструвати діри в нашій системі безпеки. Це теж не я придумав. Замахи майже так само заразливі, як…
— Я розумію. — Харрі випустив дим через ніздрі. — Але головне, секретності хочуть ті, що за все це безпосередньо відповідають. Ті, що повинні були вчасно бити тривогу. Чи не так?
— Т-а-а-к, — сказав Мьоллер. — А іноді мені здається, що Берген — це дуже хороший варіант.
Деякий час обидва сиділи мовчки. Повз них з поважним виглядом пройшла якась пташка, помахала хвостом, пошукала щось у траві і насторожено роззирнулася довкола.
— Плиска, — сказав Харрі. — Або трясихвістка, Motacilla alba. Дуже обережна пташка.
— Що?
— «Довідник юного орнітолога». А що нам робити з тими вбивствами, які вчинив Гюдбранн Юхансен?
— Ну, ми ж уже розкрили ці вбивства?
— Що ви маєте на увазі?
Мьоллер засовався на лаві:
— Якщо ми зараз почнемо у всьому цьому копирсатися і ятрити старі рани, то врешті-решт хто-небудь цікавий докопається до решти. Адже ми вже закрили ці справи.
— Закрили. Справу Евена Юля. І Сверре Ульсена. А як бути з Халлґрімом Дале?
— Про це можеш не турбуватися. Адже Дале був…
— Усього лише старим алкоголіком, на якого всім було начхати?
— Харрі, благаю, не треба роздувати справу на порожньому місці. Ти ж знаєш, я цього не люблю.
Харрі загасив сигарету об бильце лавки й поклав недопалок назад у пачку.
— Шефе, мені час йти. Я мушу бути там.
— То як, можна вважати, що ми з тобою домовилися?
Харрі лише всміхнувся:
— До речі, мені тут сказали, кому перейде моя посада в СБП. Це правда?
— Так, звичайно, — відповів Мьоллер. — Том Волер уже подав заяву. Мейрик хоче створити цілу групу по боротьбі з неонацизмом. Отож твоя посада може перетворитися на справжній кар’єрний трамплін. Але я все одно порекомендую Волера. Ти, гадаю, будеш тільки радий, якщо він забереться з відділу вбивств? У нас з’явиться нова інспекторська вакансія.
— В нагороду за моє мовчання?
— Харрі! Ну чому ти так усе вивертаєш? Ні, просто ти найбільш потрібен у відділі вбивств. І ти ще раз це довів. Гадаю, ми можемо розраховувати на тебе?
— Знаєте, якою справою мені хотілося б зайнятися?
Мьоллер знизав плечима:
— Харрі, вбивство Елен розкрите.
— Не зовсім. Дещо нам і досі невідомо. Зокрема: куди поділися двісті тисяч крон, отриманих під час купівлі зброї? Може, посередників було декілька?
Мьоллер кивнув.
— Гаразд. Даю вам з Халворсеном на все два місяці. Якщо за цей час ви нічого не знайдете, справа закривається.
— Вельми справедливо.
Мьоллер уже збирався йти, а тоді раптом спитав:
— До речі, Харрі, як ти вгадав, що пароль: «Олег»?
— Ну… Елен завжди говорила: перше, що навертається їй на думку, завжди найправильніше.
— Непогано, — кивнув Мьоллер. — І перше, що спало тобі на думку, було ім’я його онука?
— Ні.
— Ні?
— Я ж не Елен. Мені треба було подумати трохи краще.
Мьоллер пильно подивився на нього:
— Смієшся?
Харрі всміхнувся. Потім кивнув на пташку:
— Я читав в енциклопедії, що досі невідомо, чому трясихвістка трясе хвостом, навіть стоячи на місці. Це таємниця. Єдине, що можна сказати напевно, це те, що вона не може ним не трясти…
ЕПІЗОД 117
Тільки-но Харрі поклав ноги на стіл, як задзвонив телефон. Харрі так довго вмощувався в новому кріслі, що тепер, нарешті зручно в ньому розташувавшись, не захотів з нього вилазити і ривком під’їхав до столу, мало не впавши, і кінчиками пальців дотягся до слухавки.
— Холе слухає.
— Harry? Esaias Вите speaking. How are you?[57]
— Esaias? This is a surprise[58].
— Правда? Я телефоную, лише щоб подякувати тобі, Харрі.
— Подякувати? За що?
— За те, що ти погодився цього всього не робити.
— Не робити? А що я мав робити?
— Ти мене чудово розумієш, Харрі. Дякую, що ваші дипломати не просили про помилування і все таке інше.
Харрі не відповідав. Цього дзвінка він не чекав. Крісло більше не здавалося йому зручним. Харрі пригадав благальний погляд Андреаса Хохнера. І тремтячий голос Констанції Хохнер: «Ви обіцяєте, що зробите все можливе, пане Холе?»
— Харрі?
— Так, я слухаю.
— Вирок оголосили вчора.
Харрі поглянув на фотографію Сеструнчика на стіні. Здається, того року літо видалося надзвичайно спекотне? Вони купалися навіть у дощ. Харрі раптом стало нестерпно сумно.
— Смертна кара? — почув він власний голос.
— Без права апеляції.
ЕПІЗОД 118
— Які плани на літо, Харрі?
Майя стояла поряд і рахувала дрібні гроші.
— Не знаю. Ми домовилися винайняти дачний будиночок де-небудь тут, у Норвегії. Хлопчикові треба вчитися плавати і таке інше.
— У тебе є діти? Я й не знала.
— Та ні. Це довга історія.
— Он як? Сподіваюся, колись ти її мені розповіси.
— Подивимося, Майя. Решту можеш залишити собі.
Майя зробила кніксен і, посміхнувшись, відійшла. Відвідувачів у ресторані було небагато — навіть не вірилося, що сьогодні п’ятниця. Такого теплого вечора більшість вважала за краще посидіти на Санктхансхьоуґен у ресторані просто неба.
— Ну? — сказав Харрі.
Старий сидів, втупившись у склянку, і мовчав.
— Він помер. Ти маєш радіти, Оснесе.
Могіканин підвів голову і подивився на Харрі.
— Хто помер? — запитав він. — Ніхто не помер. Лише я. Я останній з мерців.
Харрі зітхнув і з газетою під пахвою вийшов на вулицю. Спека стояла нестерпна.
