— Батьку!.. — Ратибор осікся, глянувши в непохитні очі Велимира.
— Сам вибереш, а я пораджу…
У домі настала тиша, у якій було чутно тільки дзижчання мух.
— Добре, батьку, — помовчавши, видихнув Ратибор.
— От і вирішили, — дочекавшись бажаної відповіді, завершив Велимир.
Потім по-хазяйськи обвів поглядом інших.
— А твої, Чеславе, як справи? — зупинився на молодшому синові. — Готуєшся до випробування? Сокіл тебе хвалить.
— Намагаюся, — уже без бажання зачерпнув Чеслав ложкою каші з горщика, що стояв посеред столу.
— Щось ти притих. Давно ні про які витівки твої не чув.
— Дорослішає… — Болеслава з любов’ю подивилася на юнака й хотіла погладити по голові, але той вихопився.
— Не навроч, Болеславо, — кинув Велимир.
Знадвору почулися чиїсь кроки, і за мить у дверях з’явилася кошлата мармиза.
— Мир дому й хазяям! — Сокіл пригладив скуйовджену на вітрі бороду.
— Здоров’я й довголіття нашому гостеві! — з повагою привітав його Велимир. — Проходь, сідай до столу й розділи їжу нашу.
Болеслава підхопилася й кинулася за ложкою для гостя.
— Дякую, господарю, але не голодний я. А от від квасу холодненького не відмовлюся, вип’ю, — витер губи в передчутті задоволення гість.
Болеслава поставила перед Соколом глечик із квасом, і той, підхопивши його своєю величезною п’ятірнею, припав до посудини. Руки в Сокола й справді були здорові. Мало хто з племені міг би обхопити такий глечик однією рукою. А Сокіл робив це з легкістю. Він пив великими ковтками, жодного разу не відсапавшись. А випивши, опустив глечик на стіл і схвально крекнув:
— Ох, і гарний квасок, господине, духовитий! — і знову обтер губи.
Болеслава від похвали так і зашарілася. Якій господині не приємне добре слово про її готування?
— На здоров’я, Соколе! Може, ще?
— Боюся, розірве мене.
Утамувавши спрагу й віддавши належне господині, Сокіл знову повернув своєму обличчю лютий вираз. Він заговорив серйозно й заклопотано:
— Прийшов я до тебе, Велимире, сказати, що бачив у лісі сліди чужі. Люди зайшлі з’явилися неподалік від городища.
Звістка стривожила Велимира. Поява будь-якої нової людини в городищі могла завдати лиха, як це вже не раз бувало.
— Степові?
— Чур! Чур! Чур! — покликала в захисники духа Болеслава, відганяючи від себе рукою невидиму напасть.
— Гадаю, ні. Як по слідах судити — наших родів люди. Але не з ближніх. Лісовик їх задери! — мотнув гривою Сокіл.
— Багато їх?
— Поки що не знаю. Сліди невиразні… Наче дуже вже сторожко ходить хто… на сухій землі не видно ж… Дощу давно не було… Коли б коло струмка на сирому піску не побачив, то й не примітив би… А потім уже придивлятися почав і зрозумів, що таки хтось бродить по нашій окрузі…
Вся родина з напруженою цікавістю слухала Сокола.
— Може, мисливці заблукали? — припустив Ратибор.
— А чого навколо городища шастають? — подивився на хлопця своїми глибоко посадженими очима Сокіл. — А якщо вже заблукали, так чого в городище відкрито не з’явилися?
— Ніколи їм було.
Усі подивилися на голову Роду. Велимир, помовчавши, діловито й стурбовано сказав:
— Треба сторожів попередити, щоб уважніше дивилися. Та люд у городищі оповістити, щоб у лісі обережніші були. А ти, Соколе, приглянь за околицею. Будемо сподіватися, що роззирнуться чужинці та й підуть.
— Та я вже догляну. Жаль тільки, поки що самих непрошених не бачив, а лише сліди. Так би зрозуміліше було, чого вони отут нишпорять, лісовики.
Обговоривши ще деякі перестороги та попрощавшись із хазяями, Сокіл пішов.
Чеслав під час усієї розмови не вимовив і слова. Він щосили гнав від себе думку, що поява чужих могла бути пов’язана з його недавнім удатним полюванням. Адже він був такий обережний! Ні, ні, він добре заплутав свої сліди.
— Тітонько, тітонько, дай хлібця Вишаті! — почулося з вулиці.
Болеслава, підхопившись із місця, відломила шматок хліба, зачерпнувши ложкою каші, наклала на нього гіркою й рушила до виходу.
— Ти куди? — запитав Велимир.
— Дам поїсти хлопцеві. Бабця його, напевно, знову розхворілася. Хліб не пекла.
— Не принаджувала б ти його, Болеславо, до дому… Віднеси їм, що там маєш, до хати, — невдоволено буркнув Велимир.
— Що ж робити, як він уже під нашою стоїть?
Жаліслива Болеслава вийшла за поріг.
— Хлібець, хлібець солоденький! Вишата ой як любить хлібець, тітко! — почувся радісний голос чудного.
Вишата був на два роки старший за Чеслава. Його мати Яра народила сина після купальської ночі, але хлопець, із яким вона була в ту літню ніч любові та святкування весілля Даждьбога-Сонця Великого та Ранкової Зорі, чомусь не захотів взяти її за дружину, а вона так і не відкрила його імені, скільки не наполягали родичі. Батько навіть побив її кілька разів, щоб зізналася, але дівчина залишилася непохитною. Так ніхто й не дізнався, хто батько Вишати. Хлопчик ріс, як і всі в городищі паливоди, захоплюючись іграми та забавами.