— Де був, сину? — буденно запитав Велимир, але Чеслав знав, відчував, що батько гнівається.
— Полював, батьку, — постарався так само спокійно відповісти Чеслав.
Велимир, ніби погоджуючись із поясненням сина, кивнув і провів рукою по столу:
— Ну що ж, похвалися добрим полюванням, багатою здобиччю.
— Не добув я нічого нині, — уникаючи дивитися на батька, відповів Чеслав.
— Голубо, принеси-но води зі струмка, — раптом м’яко звернувся Велимир до дівчини.
— Так ось же вода, — зачерпнула ковшем води із цебра Голуба.
— Я сказав: свіжої, зі струмка, — у його голосі тепер зовсім не було м’якості. — А Ратибор проведе тебе, щоб не було боязно.
Голуба, мовчки знизавши плечима, слухняно підхопила дерев’яне цебро й вийшла за поріг. За нею так само мовчки пішов Ратибор, нагородивши брата докірливим поглядом.
— Не схоже це на тебе. Рука в тебе вірна, а око гостре. Без здобичі зазвичай не повертався… — Велимир уважно подивився на сина.
Чеслав, насупившись, мовчав. Йому неприємні були слова батька, але й відповісти було нема чого.
— Ну, то й що, і таке буває, — продовжував Велимир. — І досвідченому мисливцеві часом не йде звір до рук. Може, Лісу не догодив чим? Прогнівав могутнього?
— Не гнівив я могутнього, звичаї знаю, — похнюпившись, тихо відказав Чеслав.
— А може, рука твоя не була тверда від думок, що пішов із городища, нікому не сказавши, куди й чи надовго?
І хотів би Чеслав наразі промовчати, та не міг — батькові відповідати треба.
— Я вже не дитя нерозумне, — спалахнуло обличчя юнака.
Чеслав не хотів брехати батькові, але правду сказати про своє полювання зараз не наважувався. Не час був.
— Отож то. Дитя побив би, повчив уму-розуму та й годі, — від синівської впертості гнів Велимира уже був готовий виплеснутися назовні, але він ще намагався вгамувати його. — Не сам живеш — у родині, у громаді. І я повинен знати, де ти пропадаєш.
— Тож я вже давно на полювання сам ходжу.
— І я знав завжди про це! — все-таки не стримався й хряпнув кулаком по столу Велимир.
— Ой, а чого це ви в темряві сидите? — до будинку ввійшла Болеслава.
Наблизившись до вогнища, вона підкинула хмизу. Від вогню, що отримав свіжу поживу, одразу зробилося світліше. Від нього жінка скіпкою запалила плошку з жиром, що правила за свічник.
Болеслава була сестрою Росави, другої дружини Велимира, матері Чеслава. Життя розпорядилося так, що голові Роду не щастило з дружинами. Першу, матір Ратибора, задерла в лісі ведмедиця, коли баби по гриби ходили. Вони випадково натрапили на клишоногу з дитинчатами, і та кинулася на жінку, оберігаючи своїх малят. Отак малолітній Ратибор залишився без матері, а Велимир — без дружини.
Переживши втрату, Велимир узяв собі другу жінку — Росаву. Через якийсь час вона зрозуміла, що носить під серцем дитя. Велимир радо зустрів цю новину. З першою дружиною їх з’єднали, коли вони були ще зовсім юними й мало що розуміли у своїх почуттях. Були молоді, і їх просто тягло одне до одного, повних сил і бажання.
Другу дружину Велимир обирав уже сам, довго придивлявся, об’їжджаючи сусідні селища та хутори. І нарешті знайшов. Видна собою Росава запала йому в душу одразу, але він вичікував якийсь час, перевіряючи, чи не примхи це. Він ставився до неї із захопленням і ніжністю — почуттями, що їх рідко виявляли до жінок його родичі. Він жалував її! Тендітна, на відміну від більшості жінок племені, міцно збитих і сильних, Росава нагадувала Велимирові квітку лісової конвалії.
Коли молодій жінці настав час народжувати первістка й почалися перейми, покликали найдосвідченіших у цих справах бабів Роду. Але Росава кричала та металася в потугах півдня, а розродитися ніяк не могла. Тоді Велимир, порушуючи заборони волхва Колобора, вирішив покликати стару Мару. Але й вона нічим не змогла допомогти. Наприкінці дня знесилена Росава стала вгасати.
— Пращури кличуть її, — винесла свій безжальний вирок Мара.
Велимир відчув, що блискавка вдарила йому в груди й випалила там усе вщент. Він втрачав ту, що була великодушно подарована йому Великими, була вся його, без залишку, його частинкою, найближчою й найдорожчою на цьому світі. Як крізь туман Велимир знову почув голос Мари:
— Дитя ще живе, ворушиться…
Баба, вичікуючи, дивилася на Велимира. Чоловік стояв мовчки, зціпивши зуби, бо йому хотілося вити. Він став навколішки біля Росави й поклав голову біля її плеча, ховаючи скупі сльози.
— Урятуй дитя. Нехай залишиться з тобою замість мене, — прошепотіла Росава, і її рука ніжно торкнулася волосся Велимира.