— От бачите, — раптом перебила Дара, — коли б же ви були чесним з собою, себ-то думку про те, що нічим ви не є нижчий за них, довели до почуття, з'явився б вогонь і тоді не стало б спадщини віків... А то думка недокінчена.
І вона з сумною усмішкою подивилася на його з під руки, що притримувала капелюха.
Тарас недовірчиво глянув на неї.
— Але ви маєте рацію... — раптом додала вона тихо. — Це є... Себ-то не як на вищих, а, дійсно, як на чужих. Це ви вірно...
Вона говорила, якось відразу замислившись. Тарас схвильовано стрепенувся.
— Адже справді? Правда? І ви це помітили? Ну, а ви ж скільки з ними.... І в подруж'ю цілий рік. А і то... Ні, це...
— Тай зрозуміло... Инше життя з дитинства... А це на все життя... Завжди відчуваєш щось нерідне... Ну, а що до дармоїдства, то я в кожному разі не можу судити! — раптом різко й несподівано вихопилось у Дари.
— О, ні, ні! — Навіть з переляком скрикнув Тарас. — З якої речи? Я — це одне, а ви — жінка, товариш, законна...
— Ну, це питання складне. Дармоїд є — кожен, хто на себе не заробляє! Ви зараз... додому, себ-то, до нас чи... куди?
— Ні я... до своїх... Але я вас проведу... Треба піти... Чекають...
Замовкли.
— Вони мене зневажають. Мої... За те, що не живу з ними... І це зрозуміло. Але не можу я... Коли хоч найменший шелест, не можу спати.. Весь здригуюсь, внутренно так, знаєте... і після того серце щемить — щемить... Я певно збожеволію...
— Ну, дурниці! Лікуватись вам треба серйозно.
— Е, лікуватись! Тут он у моїх ціла історія... Ех! Я вам колись, може, розкажу все... І цей Мирон ще... Ух, гидота яка! Ну, хай тільки це трапиться, я з ним побалакаю, я йому покажу ріжні теорії... Я не вимагатиму суду над ним, не по-інтелігенськи, я по-своєму розправлюся з ним, брата покличу. Брат у мене людина брутальна, зла, себ-то, швидче розлючена, чорносотенець, я з ним в натягнутих відносинах, але проти такого суб'єкта я з чортом увійду в спілку!
— Щож він зробив? Мирон себ-то?
— Ех! Не можу я вам казати... Себ-то, можу, але не хочеться зараз... Може все це так перейде... У мене тут ціла низька ріжних... А скажіть, Вірі дуже подобається Мирон? — раптом випалив Тарас.
Дара здивовано обернулася до його і зараз же лукаво усміхнулась.
— Не знаю... А ви що, ревнуєте дуже?
Тарас в замішанню забув своє питання, але, задавши його, вкінець змішався.
— Ну, що ви... Я тільки так... Мені казали...
Дара засміялась.
— Ну, нічого, нічого. Я нікому не скажу. Тільки самі не показуйте. Недобре, коли инші бачать твоє інтимне...
Тарас не знав, куди подітись, щось комічно бурмотів, з здивованням потискував плечима і, нарешті, попрощавшись, швидко повернув назад.
Дара сміялася.
— Слухайте, але ви ж не образились? — крикнула вона йому вслід.
— Ні, ні! — крикнув і він їй нашвидку обернувшися.
Дара усміхнулась, нахилила проти вітру голову і, притримуючи капелюха, пішла далі.
ІІІ
У своїх Тарас лишався не довго. Трапилася одна з тих звичайних сцен, які доводили його до такого підняття, що він ледве не губив притомности. Після сцени наступила ,,вата" — стан повної безсилості та млявої тупости. Здавалось, під череп та в груди хтось напхав вати, і ні одна думка, ні одне почуття не могли поворохнутись. Це був знайомий стан, після якого мусіло знову прийти підняття.
Ледве доплентався Тарас до Кисельських, Анися бурчала, впускаючи його, — він не чув.
В помешканню було тихо та темно. У вітальні на стелі та стінах лежали білі смуги від ліхтарів з вулиці. За вітальнею була "репетиторська", яку займав тепер Тарас. Тут також бліда смуга лежала на стелі та стіні. Тарас любив її. Йому ставало чомусь солодко та тужно, коли він дивився на неї.