Не запалюючи лямпи, він ліг на ліжко і безсило звісив руку. Тихо-тихо. Навіть нагорі не чутно тупотіння ніг, яке завжди так дратувало його. Така тиша бувала иноді в тюрмі.
Раптом далеко десь почулися голоси. Ближче голос Дари. Ще чийсь, чоловічий.
У вітальню з свічкою в руці ввійшла Дара. За нею Сергій. Коси золотою короною лежали над чолом, — високе, опукле, воно було нахмурене; на ніжних дитячих губах не було звичайної пустотливої іронії, — вони були щільно стиснуті, неначе рішилися не випускати з уст того, що ховалося в грудях.
Дара вставила свічку в свічник піаніна, відчинила кришку й почала перегортати ноти.
Сергій став за її стільцем. Блакітні, неначе спухлі очі його в пенсне дивилися сумно та боязко. Дуже широке, розумне чоло вкрилося сіткою зморшок. Це завжди бувало у його, коли він переживав щось неприємне. Звичайно Дара тоді одною рукою брала його за голову, а другою терла зморшки доти, поки тонкі, загострені, сухі губи його не змягчалися усмішкою. Тоді й зморшки розходились.
Стоячи за її спиною, він одною рукою поглажував жовту, подібну до звислої з возу соломи, борідку, а другою все шукав місця на спинці стільця Дари, щоб спертися. Але рука зсковзувала і нарешті зачепила Дару. Дара озирнулась, запитуюче подивилась на Сергія, потім на його руку та знову повернулася до нот.
Сергій зніяковів, заклав руки за спину й заходив по кімнаті. На ногах були широкі штани; груди вузькі, плескуваті, голова велика. Від цього груди та плечи здавалися найтоньшою частиною тіла. Иноді він кахикав, як хворі на груди.
Раптом знову спинився за спиною Дари й тихо, нерішуче сказав:
— Даро... Неможна-ж так...
Дара нетерпляче мовчки перегортала ноти.
— Чого ти шукаєш? Може, я знаю... Даро!
— Ні, ти, не знаєш.
— Даро!
Дара з досадою озирнулась.
— Ну, чого тобі? "Даро, Даро"... Ну, що таке?
— Що з тобою?
— Га?
Знову одвернулась і почала шукати.
— Ага! Е... Що зо мною? — раптом чудно подивилась вона на його — Слухай, я скажу.
І, посміхнувшись, Дара, схилила злегка голову до нот і сильно вдарила по клявишах. Зпід них вихопилися звуки, сміливі, сильні. Вони, як коні; гриви буяють, голови підняті, дзвінко та міцно бьють копита. Дикі коні, вуха притиснули, шарпнулися, витяглись, скажено несуться, летять; грудки землі летять зпід копит.
— Даро!
Згуки, — як вітер; зтомлено дихає, сил більш немає... Блідими устами ніжно цілує сиві колоски, вони томно схиляють голівки й тихо шопочуть про щось темно блакитним василькам.
Вмить вітер шарпнувся. Ні, то не вітер, блідий хтось і лютий. Хапає кривими руками крики з дна серця, шпурляє їх в небо, у землю, у Бога. Тісно йому, душно
йому! Більше мук, більше!
— Даронько!
Несеться потік. Піна, як клоччя, на берег летить. К чорту перепони! Раз, раз! Несеться потік. Дитину схопив, — з берега, — закрутив, змахнув і об скелю, раз! — і нема. Котиться каміння з жахом, велике, безсиле каміння. Грохіт, рев, свист, сиві смуги небо розсікли, небо кроввю налялось...
— Даро!!
Земля здригнулась і тріснула. Кінець. Годі, нічого нема...
Сергій стояв блідий закривленими мукою губами.
Дара різко підвелася, обернулась до його й посміхнулась.
— Гарна річ... Правда?
Ніздрі їй підіймались і опадали. Вона трохи зблідла.
Сергій мовчки одійшов і сів у фотель, схиливши голову на руку.
Дара підійшла до його, тихо погладила по голові й сказала:
— Ну, годі... Важко мені трохи, але це пройде. Не треба так близько до серця приймати все це...
— Але чому важко? — з мукою підняв голову.
— Не знаю... Так... Багато. Дурниці.
Він знову схилився й задумливо, ледве чутно вимовив:
— Змінилася ти останніми часами. Задумуєшся, нервуєшся. Така моя бадьора, ясна... і щось... Не знаю я...
Він замовк. Мовчала й вона, дивлячись у вікно похмурими, суворими очима.
— Даро! — раптом тихо сказав Сергій, не підводячи голови.
Вона мовчки подивилась на його.
— Я цю ніч... спатиму у тебе...
Дара вся стрепенулася.
— Ні! — одрізала різко та злісно.
— Але чому ж?
— Сам знаєш. Покинь.
— Але Даро... Не можна ж так... Ти ж...
— Ні, кажу! Знову будеш хворіти цілий тиждень. Ти й без того тепер кашляєш багато. Це шкодить тобі... А коли це для мене, то... Ну, словом, цього не буде, — от і все. Годі. І крім того, от що ти повинен бути тепер яко мога здоровшим, власно тепер. Чуєш? Ти мусиш, нарешті, покінчити з Мироном! Остаточно розбити, знищить, просто стерти, не лишити каміня на каміні від його теорій. Розумієш? Неодмінно!
— Господи! Та його нищити нема чого, це ж так ясно... "Професійні спілки простітуток!" Хм!... Це ж тільки смішно.