— Треба лікуватись, голубчику, лікуватись. Неврастенія — це, погана річ. Так ви навідайтеся, ми це улаштуємо. Добре?
— Добре... Я це... До побачення!
Тарас вахлайкувато уклонився й пішов з кабінету. Семен Васильович ґречно провів його аж до самих дверей.
В Тарасовій кімнаті сиділи Віра та Дара. На столі горіла вже лямпа.
Віра була дуже схвильована й гарячкове казала щось Дарі. Дара слухала уважно, суворо похмуривши брови.
Коли увійшов Тарас, обидві з чеканням подивились на його.
— Ну? — нетерпляче спитала Віра.
— Нема. Обіцяв цими днями...Господи! — раптом схопився він за голову. — Який же я ідіот, йолоп! Який йолоп! "Триста карбованців". Неначе три копійки. Як він повинен глузувати з мене, як він повинен глузувати! Ох, як мені соромно!
Віра почервоніла.
— Ну, чого ж соромно? Чого соромно? — якось винувато заспішила вона. — Ніякого сорому нема. I глузувати він не буде. Це він так... Він дасть. Ми з Сергієм ще побалакаємо з ним. Недобре, що ви пішли, треба було не так. Але це нічого... Ми це...
Дара раптово підвелась і, звернувшись до Тараса, суворо сказала:
— Я особисто, Тарасе, нічим вам допомогти не можу. Чуєте? У мене нема ні копійки. Робіть як знаєте.
І, повернувшись, швидко пішла з хати. Тарас неуважно подивився їй у слід.
— Вона посварилася з Сергієм, — знову заспішила Віра. — Не звертайте уваги, вона чудачка, у їх це завжди з грошима. Заспокойтеся, Тарасе, любий, хороший, заспокойтеся, ми все зробимо... Сідайте... Сюди...
Тарас машинально сів. Віра умостилась поруч з ним і, взявши його руку, почала з винуватим та пекучим жалем гладити її. Тарас одняв руку. Віра, заглядаючи йому в вічі, знову взяла її.
— Не треба! — з мукою кинув він.
— Ні, треба. Я так хочу... Бач, який неслухняний зробився. Сидіть тихо!
А сама в той же час непокійно, винувато заглядала йому в очі.
Тарас скоса подивився на неї й криво посміхнувся.
— Чого смієтесь?
— Так ...
— Ну, чого?
— Не скажу. А проте... Я сміюся того, що вам треба, щоб я... Щоб бачити, мене нещасненьким.. Тоді ви... хороша зо мною. Вам би треба знайти собі якусь паршивеньку собачку. Чим поганіше та нещасніше, тим більше любити та жаліти будете. Головне — жаліти. Але я вам заявляю...
— Це — неправда, — тихо та ніяково сказала Віра, випускаючи його руку.
— Ні, це — правда! — різко, навіть злістно спалахнув Тарас. — Правда! І ви самі знаєте, що це правда. Так, так! Коли я був у тюрмі, нещасненький, ви... Е, чого там! ви майже кохали мене. А вийшов і... Та стійте! Я знаю, знаю, що ні про яке кохання й мови не може
бути, куди там! Хіба я сам не розумію? Якийсь нещасний друкарський складач і дочка поміщика, інтелігентка.
— Тарасе! — схопилася Віра, блиснувши, очима. — Коли ви ще раз мені скажете про це, про робітників та інтелігентів, я з вами... я з вами балакати більше не буду! Не в тому річ, як що хочете знати! Зовсім не в тому!
— А в чому? — з злостю подивився на неї з низу в гору Тарас. — Що "коліна, як у коника".?
— Які коліна?
— Які? ви забули? Хм! А памьятаєте, в той день, як я вийшов, з тюрми, я сидів у вас у кімнаті, ви подивилися на мої коліна й сказали: "які у вас худі коліна, як у коника!" Памьятаєте? Ну, я в усякому разі, дуже добре памьятаю.
Віра почервоніла.
— Що ж з того? — здивовано вимовила вона.
— Нічого! Тільки те, що все діло в моїх худих колінах та... Ну, словом, тілом я не вдався. От і все. А душа ... Це...
— Тарасе! — з гнівом, швидко перервала його Віра. — Не смійте говорити далі! В противному разі... І запамьятайте раз на завжди: мені гидкі, чуєте, гидкі до жаху ці ваші так звані реальні відносини, це тіло ваше. Я вважаю це пониженням людини. Пониженням! Чуєте? Коли ж я сказала про коліна, то просто так, а не тому, що до вас не почуваю такого кохання. Ні до кого у мене нема та й не буде його! От в чому діло, коли хочете знати. Ваші ж... ваше ж бажання поясняти все тілесними причинами мені страшенно не подобається. От чому я вам казала про несхожість наших душ.
— Несхожість душ? — глухо перепитав Тарас.
— Так. Але... мене до вас тягне щось... Я не знаю, що. У вас є щось хороше...
— Е! — підвівся Тарас — Покиньмо ці милостиньки з жалю... Все одно...
Він шукав щось очима. Побачивши, що кашкет на ліжку, він узяв його, одягнув і пішов до дверей.
— Куди ж ви? — здивувалась Віра. — Тарасе!
— А вам чого? — брутально кинув Тарас, напів озирнувшись. — Піду куди схочу.