— Але зараз прийде Сергій. Ми мусимо побалакати, Тарасе!
— Не треба. Нічого мені не треба! Прощайте.
Але Віра підбігла схопила його за рукав.
— Почекайте. Не ходіть. Я вас прошу... Дуже прошу, лишіться. Нікуди не треба йти. Мені дуже боляче. Ви не вірите? Недобре ви посміхаєтесь, але все одно. Мені страшенно боляче, я готова зараз впасти перед вами навколюшки й цілувати ці самі ваші коліна. Хочете?
Вона була дуже бліда. Тіни під вилицями зробилися глибшими й по їх бігли у низ струйки, від чого лице, здавалось, миготіло; дихала часто та важко.
Тарас з здивованням подивився на неї своїм похмурим, здригуючим поглядом і нерішуче спинився.
— Не ходіть. Ідіть сюди... Сідайте. Ну, я вас прошу, сідайте. Скиньте капелюха. Дайте його сюди...
— Не дам.
— Дайте, я вам кажу! Дайте кашкета. Боже, що ви
зо мною робите! Та не посміхайтеся так боляче. Покиньте... Ви — змучений. У вас страшний вигляд. Я вас прошу, дайте ж мені кашкета.
І несподівано схопивши його за руку, притиснула до уст своїх і заридала, цілуючи та стискуючи її.
— Віро!... Віро! — злякано забормотів Тарас, сам ледве не плачучи та видираючи руку.
— Ні, ні. Сидіть, сидіть...
Тарас раптом з силою видер руку й трусячись весь, устав.
— Не треба Чуєте! Не треба мені! Я вас не розумію... І... Е, к чорту все та й край!
І, кинувшись з хати, вибіг у вітальню. Назустріч йому швидко йшов Сергій.
Ви куди? Тарасе! В чому діло? Ходім, я хочу з вами...
— Тарас напів обернувся.
— Нічого мені не треба! Нічого! Чуєте? Нічоговід вас не хочу!.. Я сам... Обійдуся... Годі. Старцям...Не треба!
І знов кинувся вперед, зачепився в дверях у їдальню, чимсь грюкнув, з грюкотом вилетів у коридорчик і зник по чорному ходові.
Сергій ошелешено, мовчки дивився йому вслід. В руці він тримав декільки кредиток.
У кімнаті в Тараса було тихо.
IV
Мирон обережно, силкуючись не гомоніти, натяг на себе пальто й хотів вийти, але в цей час з Марусиної кімнати почулося:
— Ти вже йдеш, Мироне?
Мирон зупинився.
— Ні-і, я зараз прийду-у. Ти можеш ще спа-а-ти!
— Я давно вже встала. Яка година?
— Девьять.
Мирон очикуюче подивився на двері, послухав. Потім одяг капелюха й вийшов.
Хвилин за пьятнадцать він повернувся й постукав до Марусі.
— Та входь, чого там! — мляво обізвалась вона.
Мирон, не роздягаючись, увішов. Маруся сиділа на ліжку, спершися ліктем об стіл та поклавши голову на руку. Обличчя було стомлене, сіре, під очима жовто-сині круги. Губи, видко, що хвилини сохли, бо вона часто облизувала їх. Дивилася вона у вікно кудись у далечінь, повз море дахів та димарів. Небо все так само було вкрите хмарами, то темними, то сірими. Вони, також неначе на похмілля, стомлено, неохоче, ледве посуваючись, налізали одна на одну.
— Я, Марусю, зараз піду-у, — почав Мирон, — і до вечера, мабуть, не прийду-у... Так от я тобі на сніданок купи-ив оселедчи-ика та о-от...
Він витяг з кишені невеличку пляшку ,,монопольки".
— Освіжи-и-тись...А обі-ід ти сама собі улаштуєш. І не тре-е-ба соромитись. Гроші є у тебе на обід?
— Є, — хмуро кинула Маруся. — Учорашні. Десять карбованців...
— Ну, це ж не твої гроші.
Маруся здивовано повернула до його голову.
— Не мої? А чиї ж?
— Єрмо-олкина. Ти ж помилко-ово взяла їх?
— Як помилково?
— Ти ж не за для грошей ґуля-я-ла? А для того, щоб розва-житись... Тре-е-ба віддати...
Маруся довго та пильно дивилась на його. Мирон з посмішкою чекав. Зеленкуваті з жовтими іскорками очі його слідкували за Марусею.
— А як за для грошей? Звідки знаєш?
— Ну, тоді, звичайно, твої-ї... Тільки... ми ще не потребу-у-ємо поки що.
— А коли б потребували, тоді, може, сам послав би?
Мирон добродушно засміявся.
— Ач, хи-и-тра яка-а!... Ти ж знаєш, що не посла-ав би...
— Чому?
Обличчя Марусине було все так само похмурим, сірим та стомленим. І питала вона якось рівно, неначе для процеса розмови. Скоса поглядала на "монопольку".
— Ну, що ж, Мару-у-сю, відд-ати Єрмо-о-лкину?
Вона раптом глибоко зітхнула.
— Як знаєш... Тільки от що... — її неначе щось шарпнуло.— Оддаси чи не оддаси, це тепер мені байдуже. Я сьогодня іду знову у... дім. Ще позавчора зустрілася з одною старою приятелькою... Вона тут зараз. Кличе. Піду...
Мирон зробився серйозним. Пильно дивився на сестру.
— Для чого ж ти пійдеш? — тихо спитав.
— Так... Хочу... Для того й піду
— Нудно зо мною?
— Та тобі чого? — злістно глянула вона на брата. — Чи не все одно?
Мирон, мовчки, серйозно все дивився на неї. Знову в очах йому з'явилось щось тоскне. Він озирнувся навкруги, помалу взяв стільця й сів.
Маруся гидливо скривилася.