— Запевняю вас, зовсім не хотіла, я нічого не думала... я...
Мирон засміявся.
— Ну, о-от ще! Нічого ж поганого ви й не сказали... Цілком правільно: і злодії, й шулера... Дуже шано-о-вні особи... А власна сестра — простіту-у-тка... .
— Але ж ви не думаєте, що я з наміром? Не думаєте?
— Їй богу, не ду-маю... Образить, звичайно, хотіли, але не так... І це не ва-ажно...
Як тільки Віра зірвалася з стільця, Дара швидко обернулась і, спершись своїм струнким великим тілом об стіл, допитливо почала дивитись в обличчя Миронові: гостро, строго.
— Але я від своїх слів не одмовляюсь! — сердито скинулась знову Віра. — повторюю, що ви й серед злодіїв знайомих маєте. І навіть приятелів...
— Та-ак, навіть приятелів, —згодився Мирон і озирнувся до Тараса: — Як що треба, можу познайомити... А ви хіба з тюрми не могли узяти явок до анархи-истів?
— Ні, я з ними лаявся, вони б не дали,—похмуро буркнув Тарас, який спідлоба, недовірчиво подивлявся на Мирона підчас балачки з Вірою.
— Я ж — не інтелігент, — пояснив він. — Між иншим, ви, здається, знаєте... Ви з моєю сестрою знайомі... З Олею, панчішницею...
— Зна-а-ю, вона мені багато про вас роспові-да-ла....
Тарас чудно скинув на його очима та знову втер лоба.
— Прощайте, я йду! — раптом шарпнулась до дверей Віра.
Мирон нічого не сказав, тільки подивився на неї.
— Почекай, разом підемо, — кинула їй услід Дара, aле без особливої жвавости.
— Ні, я не можу... До побачення!
І нервово, поспішаючи, чіпляючись за власні ноги, вийшла з хати. Мирон ледве посміхаючись, провів очима її невеличку постать з довгою талією та важким чорним вузлом волосся на потилиці. Потім звернувся до Тараса.
—До-о-бре... Я це улашту-ую вам. Та сідайте, чого, стоїте... Сідайте, товаришко Да-а-ро...
Дара одійшла трохи від столу.
— Ні, ми також зараз ідемо. Мені треба тільки де-кільки слів сказати вам.
— Я слу-у-хаю...
3 під брудно-оливяної хмари, що важко насунулась над обрієм, раптом видерлось декільки соняшних промінів, вдарило з розгону в вікно й залило цілу стіну, канапу, Тараса й темно-золоте волосся Дари жовто-оранжевим світлом.
Дара швидко обернулась, прижмурила очі й ледве-ледве посміхнулась. І лице її з ніжною дитячою кругластостю внизу одразу зробилося від посмішки чи світла иншим, — ясним, ніжним. Звичайно очі її з злегко-здивованим закрутом темних брів дивилися занадто розумно та уважно. Ніжність її звичайно ховалася лише в пустотливому заломі уст, почуттьових, свіжих та невинних, як у дітей. Але зараз разом з посмішкою ця ніжність розлилася по всьому обличчю, й воно все освітилося теплотою та ласкою.
— Я слухаю, Да-аро.
Вона повернулася до Мирона.
— Який промінь, — хитнула вона назад. І раптом похмурившись, сказала:
— Так я от що хочу сказати...
— Вибачте, будь ласка... — перервав її Тарас, встаючи та звертаючись до Мирона: — Ви нічого не матимете проти, коли я зачиню кватирку?... Гомін там, на вулиці... Мені важко, я не виношу, дуже вуха бьє, це дратує... Чи це вам потрібно для повітря?
— Ні, прошу...
— Сидіть, я зачиню, — сказала Дара і, перехилившися через стіл, захопила пальцем кватирку й зачинила.
— Спасибі... — винувато сказав Тарас і знову звернувся до Мирона: — Це смішно, правда? Панська хвороба... Але я не можу... Більш усього гомін... Це мене завжди дуже турбує...
— Нерви?
— Так, так! — з вдячною жвавостю підхопив Тарас. — Дyже це .... нерви... Я от і ніяковію все так тому, що нерви... Ви, звичайно, помічаєте, що я дуже, ніяковію і повожусь як дурень?
Мирон засміявся:
— Ви самі бачите, що як дурень, чи вам здається, що ми це думаємо?
Тарас не зміг одразу відповісти.
— Я?... звичайно, я б хотів, триматись не так, алe... Я гадаю, що вам це здається дурним, а тому і я також...
— Ну, то це не важно. Сідайте й думайте, що нам це здається дуже розу-умним. Як самі думатимєте, так і бу-уде... Я вас слу-ухаю, Даро.
Тарас деякий час так само ніяково посміхався, потім одразу, неначе проковтнувши посмішку, похмарнів і похнюпився.
Дара одвела від Тараса очі.
— Я хочу сказати... Вам нічого Віра не розповідала про Колю?
— Ні, розповідала.
— І те, що він хворий?
— І те-е...
— Значить, ви знаєте, що всі хотять вимагати від вас пояснень?
Мирон мовчки, з веселим здивованням підняв брови.
Жорстке, безладно сторчаче волосся, здавалося, також здивувалось і безладність його чомусь зробилась ще більше помітною.
— Значить, не знаєте.
— Це ціка-аво! скрикнув Мирон.
— Але з приводу чого ж пояснення? Невже з приводу Ко-о-лі?
Дара строгим, слідкуючим поглядом дивилась на його.