— Не знаю. Двоє було в кабінеті. Семен Васильович каже, що один них дуже подібний до вас.
Мирон весело зареготався.
— До мене?! Та не може бути?! От це мені подобається... Ще чого доброго на шибеницю попаду... Ха-ха-ха! Та вони ж в машкарах, кажете ви, були?
Дара не зводила з його очей, чудних, схвильованих, мьягких.
— Постаттю подібний.
— Постаттю? Ну, це ще не так страшно... І більше нічим?
— Ви що, боїтесь?
— А вже-ж! От, маєте собі! Велика радість на шибеницю йти. Не маю ніякісенької охоти.
— Коли це не ви були, так чого ж вам?
— Ну, це... знаєте... Та, послухайте: ви, здається й справді думаєте, що це я був? Ха-ха-ха! От це мені подо-о-бається!...
І Мирон весело розвів руками.
— Це ціка-а-во ! Ну, а ви, Тарасе, все ж таки, той... беріть вашого капелюха та ходім. Та чого дивитесь так на мене, як на привид чи й, справді, як на експропріатора? Га? Ідіть одягайтесь, ходім.
Тарас машинально повернувся й пішов у свою кімнату. Мирон з посмішкою в очах оглядався навкруги.
Потім неначе згадав щось, крикнув "ага!" й швидко поліз у кишеню. Вийняв якогось листа та з гречною посмішкою подав його Дарі.
— Добре, що згадав. Прочитайте.
Дара розгорнула листа й почала читати:
"Ти напрасно, Роня, ходиш, понапрасну ножки бьєш. Не ходи й дурня тут не строй. З міня сміются вже за тебе, а коли хочеш щоб повірила тобі, візьми, свою Дару та Віру, приходь з ними сюди, поклонися мені в ніжки перед всіма, поцілуй в руку мене та мого гостя, от тоді бачитиму, що поважаєш. А дами твої нехай станцюють з нашими гістьми І мене попрохають. І пущай з кавалерами приходять. А без них і не лізь, бо вижену. Марія Купченко."
Дара, нахмуривши брови, повернула листа Миронові.
— Вона, мабуть, в пьяному стані писала це? — майже байдуже вимовила.
— Можливо. І не сама, але колективно. Але, не дивлячись на це, пропозицію її приймаєте? Ви колись хотіли...
Дара подивилась на його.
— Вам дуже хочеться, щоб я образила сестру?
— Чим?
— Тим, що піду. Я цього не хочу...
— Які ви делікатні!
Мирон ніяково засміявся й сховав листа.
Дара задумалась, неначе одразу забула про лист і похмуро розглажувала зморшки скатертини на столі. Високі молоді груди її підіймались та опускались. Вона, помітно, була чимсь схвильована.
— Мироне! Це ви зробили експропріацію? — раптом тихо, швидко спитала вона й глянула на його лагідними, довірчивими, чудними очима. — Ви? Так?
Мирон здивовано підняв брови.
— Та що ви?! Бог з вами!
— Мироне, скажіть мені!
Мирон раптом почервонів увесь. Очі злісно потемніли. Він також знизив голос.
— Та ви що? Наївність удаєте чи мене за наївного вважаєте? Що ви справді? Хочете дошукатись, хто видер у вас тисячку? До поліції звертайтесь!
Дара зблідла й мовчки дивилась на його. І раптом приклала руку до щоки й з якимсь повним горя страхом, неначе тільки зараз помітивши, тихо, майже, несвідомо промовила:
— Ох, як же ви мене ненавидите! Як ненавидите!
Мирон швидко глянув на неї, крякнув, непокійно заворушився й рішучо тріпнув головою, неначе, викидав з неї щось зайве.
— Чи ви швидко там, Тарасе? — голосно гукнув він.
— Зараз... Зараз... Шукаю... — почулося з кімнати Тараса.
Дара одняла руку й, неначе від болю хмурячи брови, глухо та твердо сказала:
— Скажіть, ви дуже мене ненавидите?
Мирон ще більше нахмурився, непокійно помняв капелюха й нічого не сказав.
— Скажіть, мені тепер дуже хочеться це знати... Мироне!
Мирон глянув на неї, усміхнувся й нетерпляче повернувся до Тарасової кімнати.
— Та швидче, Тарасе! Якого біса там?
— Ви не хочете мені відповідать? — тихо кинула Дара, закусивши губу й важко дихаючи.
— Ні!
— Чому?
— Тому, що не хочу.
— Чому ж не хочете?
Мирон круто, злісно озирнувся до неї.
— Та чого ви, справді?! — спалахнув він. — Чого вам треба від мене? Що вам від моєї ненависти або любови? Що за розмова така? Скажи їй, чи ти зробив... Та що ви?! Що за кумедна наївність? З якої речі почну з вами отвертим бути, хоч би й я зробив? Ненависть? Яка ненависть? За що? Що ви мені? Ідіть до Кисельських про почуття балакати, мені ж дайте спокій. Чи, може, цією вудочкою хочете виловити свою тисячу? Шкода, правда? Бідні! Нічого, мужички знесуть ще яєчко, "не просте, а золоте"... Та й поліція подбає.
Дара затулила лице руками, неначе захищаючи його від злих, шипячих слів. Потім одняла руки й бліда, з тремтячими від муки губами, тихо сказала:
— Ох, як ви боляче мені робите! Ох, як боляче!
І помалу похитала головою, як роблять це від нестерпного болю.