— Підождіть хвилинку, я зараз.
Дара хитнула головою й одішла до вікна.
Унизу рождалися вогники міста; вгорі, як пьяні, важко ворушились хмари. Дім був пьятиповерховий, стояв на, горі, і видко було з вікна далеку смугу залізниці, вже вкриту ріжнобарвними сигнальовими вогниками.
Тарас ходив по хаті, потираючи лоба, спинявся біля малюнків і зараз же одривався від них, неначе при першому погляді переконувався, що це не те. Закаблуки його чобіт тупотіли якось недоладно та самотно в насталій тиші. Потупотять, потупотять і затихнуть, потім знову раз-два й затихнуть.
З сусідньої кімнати ледве доходив мьягкий барітон Мирона. Уявлялося його чудне затихше обличчя з жорсткими роскудовченими вусами, що схилилось над таким самим смугляви обличчям, темним від підняття та сліз.
Дара глибоко зітхнула. Присмерки повзли сміливіще з кутків.
Скоро голоси зовсім затихли, і в кімнату ввійшов Мирон. Підійшов зараз же до Тараса і звичайним своїм протяжним, ліниво-недбалим голосом сказав:
— Так ми це зро-обимо... Зайдіть цими днями. Це мо-о-жна бу-у-де.
Дара швидко зирнулася на згук його голоса, а Тарас хапливо, винувато забурмотів:
— Еге, еге. Спасибі ... Я зайду.
— Що ж до су-у-ду, — звернувся Мирон до Дари — то я з охо-о-тою. Більш за всіх, звичайно, хвилюється Іона? Достойний поваги молодий чолов—і—к. Він трохи невлучно відповідає. Але це... не важно. І Кисельські за Ко-о-лю, звичайно?
Дара мовчки, пильно дивилась на його.
— До-обре... Ціка-аво... Завтра? Ціж самі збори й про стра-айк? При-й-ду... Трохи, може, спізнюся, але це не ва-ажно...
Дара не зводила з його очей.
— Ви занадто часто вживаєте "це не важно" — несподівано зауважила вона, не перестаючи слідкувати за ним.
— Так? Не помі-ітив. Можливо.
Дара раптом стрепенулася, чудно усміхнулась і голосно сказала:
— А знаєте, шарлатанськи ви добрий актьор, Мироне.
Мирон круто повернувся усім тілом до неї й, мовчки подивився їй в обличчя, — мовчки, глибоко й тихо, як дивився на Марусю. І так само ледве посміхнулися очі його не то від суму, не то від болю. І одійшов до вікна. Подивився в його й голосно зауважив:
— А хма-а-рки збіраються. Буде дощик... Я люблю-ю осінній до-о-щик.
— До побачення! — різко сказала Дара. — Ходімте, Тарасе.
Тарас помалу одяг кашкета, ще раз з під лоба подивився на Мирона і, буркнувши "до побачення", пішов за нею. Мирон ввічливо провів їх і зачинив за ними двері.
ІІ
На вулиці їх зараз же зустрів вітер, котрий неначе давно вже піджидав біля під'їзду, скучив і, як вірний пес, в буйному захваті кинувся на їх.
По брудно-сірому небі над містом повзли незграбні хмари, неначе велетенські кішки й зловістно терлися грудьми об дахи будинків та вершки тополів.
Засвічувались ліхтарі.
Був той час, коли всі поспішають додому, до лямп, а на вулицях незримим легким павутинням плине смуток і, прилипаючи до серця, викликає в йому щось забуте, жаль за далеким.
Візники сиділи згорбившись, неначе в скорботній задумі; конячинки їхні дивилися в землю непорушно, безнадійно.
Тільки вітер чомусь скаженно радів та зачіпав усіх.
Довго йшли мовчки. Дара притримувала капелюха й задумливо дивилася просто поперед себе. Тарас хмурився, неуважно щулився від вітру та закладав рукив рукави.
— Так! Актьор... — раптом рішуче сказав він.
Дара повернула до його своє обличчя, на якому ще лишалася задума, і вслухалася в слова його.
— Безумовний актьор! — з сердитою глибокою переконанностю повторив Тарас. — Безумовний.
— А що, як ні? — раптом спитала Дара, чудно посміхнуввшися.
— Себ-то як?
— Ну, от так, а що як він не актьор і все це щиро? Га? А ми ж так його образили і я, і сестра, і Віра, і ви, навіть? Га? Бідненький, справді?
Тарас зрозумів жарт і сказав:
— Так, шкода, звичайно, безневинно страждає... Але я б його, власнo, не так... Фу, як ці хмари душать мене!.. Ну, наплювать... Нічого... І головне, якесь наївне нахабство: всякому ж видко, ну, простітутка твоя сестра, нещастє, ну чого вже тут? Ні: мені це, мовляв, нічого... Кажуть, він і ходить з нею скрізь, а коли питають, чим займається сестра, одповідає: "зараз нічим, а займалася простітуцією". І нахабно сміється. Знаєте, тут дійсно можна в пику плюнути. Якась вже занадто цінічна гордість. Я цього не розумію! Ну, що ти цим хочеш показати? Ну, що? "Моя сестра — простітутка". Ну, для чого ця хвальба?
Дара засміялася.
— А коли се не хвальба й не гордість? Що тоді?
Тарас подивився на неї: чи серйозно вона питає, чи жартує.
— Як не хвальба? А що ж тоді?
— А коли він і справді так думає, що простітуція така ж професія, як і инші? Ну, от уявіть, що він дійсно так думає. Ми ж тоді з вами — смішні та дурненькі? Га? Уявіть, що людина настільки переродилася, що для неї наші поняття про ганебне цілком чужі! Людина з цілком иншої планети? Га?