Їх небагато, зо дві жмені. Як перенести ці жаринки в курінь? Як їх оживити? Все навколо мокре…
Хлопець складає листя, зверху сипле сухе порохно, на нього паличкою кладе трохи жаринок. Решту залишає в дуплі, роздуває їх і присипає порохном.
А листя з рубіновим скарбом несе в курінь. Дмухає на жаринки, дмухає, протирає очі і знову дмухає! Потім знаходить кілька сухих листочків, кладе їх на жаринки.
І ось спалахує перший, несміливий вогник! Щоб підтримати його, Андрійко бігає навкруги, шукає дров. Він знаходить кілька сухих гілок, потім натрапляє на дуже трухлявий сосновий пень, вивертає його з землі.
Це справжній скарб: кілька шматків смолистого дерева. Тепер вогнище починає розгорятися.
Щасливий і втомлений, Андрійко сидить біля багаття, гріє руки, повертається до вогню то спиною, то грудьми, вбирає в себе тепло. Знову починається дощ, але він не дуже лякає хлопця, хоч дах куреня протікає, і важкі великі краплі раз у раз падають йому на шию.
Зігнувшись так, що коліна впираються в підборіддя, Андрійко сидить біля вогню. До нього непомітно підкрадається сон.
Андрійка розбудило сонце, яке, нарешті, прорвалося на сході крізь хмари.
Хлопець схопився, сповнений радості. Сонце! Біля ніг ще тліє вогонь, але він уже непотрібен. Нарешті випогодилося.
Тепер можна чекати визволення!
Пересилюючи страшенний біль у плечі, в стегні, в усьому тілі, Андрійко вибігає з куреня. Та не встигає він дійти навіть до Гори Ілюзій, як сонце знову ховається за хмари.
Андрійко стоїть на горі, роздивляється навкруги. Виявляється, його радість була передчасною. Погода не змінилася: небо, як і раніше, вкрите хмарами, вітер гуде в гілках дерев, неспокійні хвилі б'ють у берег. Дуже холодно.
На заході з'являється якась синя лавина, напевно, дощова.
Андрійко повертається в курінь, присідає біля вогнища. На щастя, воно не погасло, пеньок був міцний. Гріючи руки, хлопець втішає сам себе: сьогодні щось та з'явиться. Зараз ще рано, і тому човнів немає. Але вдень, не пізніше, як опівдні… Повинні ж там, у Гожиялках, спохватитися, розшукувати його! Добре було б розпалити велике вогнище, щоб побачили…
Андрійко знову ходить по острову, збирає все, що може горіти. Ще один пеньок. Цей міцно тримається. Хлопець знаходить товстий дрючок, підкладає його під коріння пенька, всім тілом натискує, і пеньок піддається, вилазить. Потім збирає сухі соснові гілки, очерет. Навіть папір, хоч і мокрий.
Поклавши все це під дах, Андрійко почав удосконалювати курінь — зробив дві бокові стіни, накидав на дах більше гілок і очерету. Синя лавина підійшла дуже швидко. Андрійко закінчував свою роботу вже під холодним дощем. Але тепер він уже не боявся ні дощу, ні холоду. Проте з'явилося нове нещастя — голод. Він так дошкуляв, що Андрійко не витримав і, залишивши вогонь, вискочив з куреня, наче під душ.
Звичайно, передусім він розраховував на ожину. Знав, що вона ще зелена, але тепер йому було байдуже.
Він знайшов кілька жалюгідних кущиків, але ягоди на них були зовсім зелені. Андрійко зірвав кілька ягід і почав жувати. Вони були такі кислі, що аж щелепи зводило.
Це й було єдиним результатом цього сніданку. Андрійко повернувся у курінь. Весь час ішов дощ, і день тягнувся страшенно довго. Андрійко порався біля вогнища, сподіваючись, що дим привабить якогось випадкового мандрівника. Підклав мокрого порохна. Повалив густий дим. Кожних півгодини Андрійко бігав на Гору Ілюзій. Але марно. На озері нікого не було, тільки білі риски баранців вкривали його.
Андрійко не помітив навіть, як настав день. Тільки голод мучив дедалі більше.
Зібравши останні сили, Андрійко знову нарвав жменю зеленої ожини і люто жував її, примушуючи себе через силу ковтати цю страшенну кислятину.
Потім він подумав: тут було стільки екскурсантів, може хтось випадково залишив хоч скибку хліба або банку консервів? Хлопець почав нишпорити по кущах бур'яну навколо Портової Галявини. Але крім сміття, нічого не знайшов.
Тепер його охопила подвійна слабість — тілесна і духовна. Він сидів у курені, тупо вдивляючись у вогонь. Кажуть, ніби дощі тут ідуть по три дні. Три дні! Він не вірив, що можна стільки витримати.
Ні, треба щось робити. Не може бути, щоб тут не знайшлося чогось їстівного! Джмелі! Він пригадав зеленувату кульку моху на луці. Адже він бачив тут, в очереті, цих жовто-чорних незграбних, як ведмедики, джмелів!
Андрійко пішов шукати джмелів. Повільно ходячи по схилах Гори Ілюзій, він простромлював палицею все, що нагадувало йому джмелине гніздо.